БАЛКАНСЬКА КУЛЬТУРНО-ЛГГЕРАТУРНА
ЗОНА (греко-слов’яно-албанський світ) — частина
європ культ, регіону, яка обіймає країни та народи
Балк. п-ова та деяких прилежних до нього
територій: греків, албанців, македонців, болгарів,
сербів з чорногорцями та босняками: з деякими
застереженнями — хорватів, словенців і румунів.
Мешкають також досить значні етнічні групи:
аромуни, українці (в тому числі русини), росіяни
(старообрядці), турки та татари, цигани, вірмени.
Засновками формування Б.к.з. були насамперед
географічний а відтак геополіт, чинники,
розташування на межі європ. регіону з Азією, Зх. зі
Сх. Певною мірою балк. народи мали спільний
етнічний субстрат: давн. індо-європ. племена —
ілліри (на зх. п-ова), фракійці (на сх.), лаки (на пн,-
сх.) та проходили майже однакові іст. періоди. П-ів
входив до Рим. імперії, Візант. (395-1453), згодом
Османської. У Сер-віччі за вплив на узбережжі Балк.
п-ова боролася Візантія. Почерез п-ів йшли хрестові
походи. На його теренах точилася боротьба нроти
Османської імперії, Австрії, Угорщини, Польщі. За
нов. часів п-ів був сферою перехрещування
інтересів Росії, Австрії, Франції, Великобританії,
Італії. Балк. народи ввесь час не припиняли нац,-
визвольної боротьби. Відновлення нац, державності
відбувалося внаслідок визвольної боротьби
протягом XIX – поч. XX ст. (першою незалежність
отримала Греція — від 1829),
Неодноразово виникали спроби об’єднання
балк. країн і народів чи то на культ, (ілліризм), чи
то на політ, грунті: 1918 створено Королівство
сербів, хорватів, словенців (з 1929 — Югославія),
до якого крім того входили Чорногорія, Боснія-
Герцоговина, Македонія; були засновані Мала
антанта — блок Чехословаччини, Румунії та
Югославії, 1920-38; і Балканська антанта — блок
Греції, Румунії, Туреччини та Югославії, 1934-38.
Від 1945 в Югославії, Болгарії, Румунії, Албанії
існували диктаторські комуністичні режими, які
первісно входили до зони впливу СССР. Існували
плани приєднання Болгарії до Югославії, а також
до СССР. Поряд з тим на Балк. п-ові споконвічно
мали місце міжнац. конфлікти, які спричинялися
нац., зокрема великодержавницькими, рел. та
економічними чинниками. Всі ці об’єднання не
знімали протиріч між окр. балк. народами, тому
не були стійкими та розпадалися (останньою
розвалилася Югославія — 2000).
Багатовікове співіснування в таких іст.
обставинах спричинило згуртування балк. мов у
балк. мов. союз, постання балканізмів. Більшість
народів (греки, македонці, болгари, серби, румуни,
частина албанців) прийняли православ’я.
Кириличною графікою користувалися не лише
слов’яни, але й румуни (до 1860).
Вищезгадані чинники зумовили спільні типол.
ознаки та генетично-контактні зв’язки в культ,
житті. Фольклор відзначається надзвичайним
багатством (напр., у румунів бл. 2000 нар. танців)
та тим, шо до XIX ст. включно (частково й пізніше)
він активно побутував. Тв. балк. народів за
багатьма ознаками дуже близькі. В обрядовому
фольклорі — це регіональний жанр колядок.
Особливе місце посідають балади. На думку
деяких фольклористів саме на їх основі постали
характерні для балк. народів епіч. пісенні
регіональні жанри: пд-слов’ян. юнацькі пісні,
гайдуцькі пісні слов’ян, румунів, албанців, грец.
клефтські пісні та сербо-босняцькі ускоцькі
пісні. Всі ці жанри відображають антитур.
боротьбу. У баладах спостерігається сюжетна
подібність, напр., у баладі про брата-мерця, що
побутувала в греків, албанців, сербів, македонців,
болгарів у дуже близьких версіях. Сюжети легко
переходили від одного народу до ін., надто на
віддавна двомов. територіях, як от слов’яно-албан.
чи греко-албан. пограниччі.
Релігію завойовників-османів прийняли більша
частина албанців, серби-босняки (колишні
богомили) та болгари-помаки. Багатовікове
сусідство та співжиття з турками-османами
спричинило сх. вплив на музику, танці, архітектуру,
житло, інтер’єр, побут, звичаї, нар. одяг, страви,
напої всіх балк. народів. Найсильніщі сх. впливи
були в Албанії. Тур. впливи позначилися й у
фольклорі — муз. і словесному (напр., популярність
бл-сх. анекдотів про Ходжу Насреддіна).
Вагомим не лише для Балкан, але й цілої Європи
було богомильство — перший у Європі соц.-рєл.
рух боротьби проти феодальної державної влади
та офіційної Церкви. Воно існувало в Болгарії у X-
XIV ст. На його основі сформувалося
богомильське письменство. Богомильство
поширилося на ін, країни. У 1-й пол. XI ст. — на
різні провінції Візант. імперії (Фракія та Мала Азія).
З XI ст. — на Сербію і, особливо, Боснію. У 2-й
пол. XII ст. — на пд. Франції (катари або альбігойці).
Каталонію, Англію, Німеччину. Богомилів вважають
попередниками зх. єресей англійця Дж.Вікліфа (сер.
XIV ст.), чеха Я.Гуса (поч. XV ст.), німця М.Лютера
(1-а пол. XVI ст.). Богомильство також сприяло появі
вчення стригольників на Русі.
Спільна церк.-літ. мова відрізнялася тільки
ізводами. Існували навіть спільні школи
письменства, як от Пловдивська школа, що її
представники діяли не лише в Болгарії, але й у
Сербії, Валахії, Молдові, а також на Русі.
Багато спільного в розвитку нов. балк. л-р. На
це звертали увагу славісти ше у XIX ст.: в Росії
В.Г.Григорович, у Сербії В.Джорджевич.
Докладно паралелі літ. розвитку Греції, Сербії,
Болгарії дослідив акад. М.С.Державін. Подібність
іст.-політ, та економічної ситуації спричиняла
подібності в іст.-літ. й ширше — культ.-іст. процесі.
У сер-віч. жанр, форми (іст. хроніка, житіє)
вкладався нов. ідейно-тематичний зміст. Болг.
просвітителеві Паїсію Хілендарьському (1722-98),
авторові “Історії словено-болгарської” (1762) в
Сербії типол. відповідав Йован Раїч (1726-1801)
з “Історією різних слов’янських народів, найпаче
булгарів, хорватів і сербів, з пітьми забуття взятої
та на світло історичне спровадженої” (1794).
Однакову вагу для своїх письменств мали болгарин
Софроній Врачанський (1739-1813), серб Досифей
Обрадович (1742-1811), грек Адамантіс Кораїс
(1748-1833). У набуткові них авторів багато
взаємоповторюваного: написання літ. авто­
біографій. байок, просвітництво, запровадження
в письменство нар. мови, боротьба проти
морального розкладу духівництва. Усі три автори
не лише просвітителі, але також будителі нар., най.
самосвідомості. Дарма, шо не можна цілковито
виключати міжнаціональні зв’язки та впливи,
вочевидь це переконливі приклади літ. конвергенції.
У подальшому можна говорити як про в
основному подібний розвиток балк. л-р, так і про
виразні ознаки міжнац. рецепції. Впродовж XIX ст.
в балк. письменстві триває процес п ри­
швидшеного розвитку літератур. Відштов­
хуючись від сер-віч. жанр, форм, л-ри засвоюють
можливості класицизму, сентименталізму,
романтизму, реалізму, модерністичних течій.
Існували двомов. письменники, напр., болгарин
Л.Каравелов (1834-79), шо написав і надрукував
серб, мовою повість “Чи винна доля”, оповідання
Соха” і “Покарав її Бог” (1869-70). Поезії болг.
поета Х.Ботєва “Патріот”, “Хаджі Димитр”, “До
моєї першої любові” та ін. в кін. XIX – поч. XX ст,
багаторазово перекладувано та друковано в серб,
та хорват, соц.-демократичній пресі. Постають
зонально типол. явища, як от сатира, надто
комедіографія, румуна Й.Л.Караджале (1852-1912)
і серба Б.Нушича (1864-1938). Комедіографи
вельми подібні тим, шо у специфічних балк. соц,-
політ. умовах працюють в тому жанр, різновиді соц.
комедії, який створив М.Гоголь — гоголіаді.
Існування в більшості балк. країн після 2-ої світ,
війни тоталітарних комуністичних режимів
спричинило панування соціалістичного
реалізму в л-рах Болгарії, Румунії, Албанії,
меншою мірою Югославії.
Анатолій Волков