БІБЛІЯ — від лат biblia (мн., книги), яке в свою
чергу походить від грец. слова biblos (волокно
папірусу), котрому дало життя назва сірій, порту Бібл,
звідки папірус ввозився до Греції. Це зібрання
свяшенних текстів, шо виникли як визнання релігії
Єдиного Бога (Ягве) в давн-евр. середовиші. Біблія
поділяється на Ст. Завіт та Нов. Завіт. Перша частина
є сакральною для юлаїстів та християн, друга — лише
для християн. За Св. Письмо визнає обидві частини
Б. іслам і ше деякі релігії (багаїзм та ін.).
Започаткував текст, згідно з самою Б., пророк
Мойсей (XIV-XII ст. до н.е.), який мав виховуватися
в жерців Давн. Єгипту. Це дає грунт для припущень
про Єгипет, корені ідеї монотеїзму (Езотерична л-
ра, Псалом). Але, як показують дослідження
етнографів та релігієзнавців, ідея монотеїзму
притаманна вже свідомості первісної людини, хоча
й виникла задовго до Б. й існує часом незалежно
від неї. І за Б., цю релігію визнавало найдавніше
людство, лише праотцеві євр. Авраамові судилося
“поновити” її. До того ж Мойсей, здається, спирався
на якісь більш давні євр. джерела (т.зв. “ягвісга’’ та
“елогіста”), в яких відбилося становлення ідеї
єдинобожжя власне в ізраїльському сусп-тві. Проте
“Мойсейові книги” (П’ятикнижжя), хоча й є найдавн.
частиною Б., були, видимо, не цілком написані
Мойсеєм, але вмістили фрагменти пізнішого
походження, об’єднані з більш давн. текстом під його
ім’ям. Це не є “фальсифікація”, бо в давнину
прийнято було приписувати авторитетам власні тв.
— те ж стосується “Псалтирі Давидової” або книг
Соломонових. Як про то свідчать Кумранські
знахідки та дані текстології, збереження бібл. тексту
регламентувалося найсуворішими правилами
переписування й є зразком філологічної культури.
За свідченням І.Амусіна, текст Ст. Завіту впродовж
2000 років залишався незмінним, шо спростовує
просвітницьку легенду, буцімто він переписувався
“шарлатанами-жерцями” безліч разів. Сьогодні
прийнято вважати, шо період створення корпусу
Ст. Завіту — ЇХ-V ст. ло н.е.. Нов. — І ст. н.е.
Мойсейове П ’ятикнижжя становить кн.
Закону, де переосмислено не лише євр. передання.
а й фольклорно-міфол. уявлення всього Бл. Сх. в
найдавніші часи про початок світу й історію
людства. Саме цим слід пояснювати в першу чергу
певну подібність літ. версій шумеро-вавилонських
міфів (більш ранніх за походженням, ніж Б.), з кн.
Буття (1-у з кн. Закону). Вплив міфів та
законодавства вавілонян на Б. не слід
перебільшувати (Вавнлоно-асснрійсь ка
література). Це ж можна сказати й про давн-єгип.
впливи: адже там ідея єдинобожжя була чітко
сформована досить пізно.
Наступний розділ Ст. Завіту — кн. Писань, шо
створюються почасти теж як запис фольклор,
передань героїчної епохи повернення євреїв з Єгипту
в Ханаан (Палестину). Тут спостерігається певна
еволюція прийомів змалювання життя та людини —
від богатирських постатей типу Ісуса Навіна або
Самсона та повчальності до цілком реаліст, іст. прози
й вільної лір. творчості. Якшо кн. Закону
започатковують основний сюжет Б. — відпадіння
свавільного творіння від Бога та поступовий, болісний
шлях повернення до Творця з Його волі, то в
Писаннях детально розгорнуто деякі аспекти цього
шляху. Тут людина прагне жиги ідеально, за Законом,
але часом низько зривається, віра мішається з
сумнівами, книжна мудрість— з нар. досвідом. Власне
тоді (ХІ-Х ст. до н.е.) й формується духовний світ
єврейства як “народу Божого”, котрий в ті часи сам-
один підніс віру в Єдиного Бога на тлі поганських й
розлюдених культур античності. Це не означало
відсутності досить широкого діалогу з мудрістю
вавілонян чи єгиптян, поваги до іноплеменника (кн.
‘рут’’ та “Йова”). Рел. почуття Давн. Ізраїлю часом
спиралося на певні форми вислову, знайдені в ін.
культ, світах, але було принципово відмінним. В
останніх кн. Писань відбивається якраз криза
суспільства, шо втратило власні духов, корені й
потерпає від розбрату й зовн. ворогів-поган, Б.
розглядає це як кару саме за хитання в вірі. Справді,
після “золотого віку” ізраїльської культури часів Давида
та Соломона чужі культи заполонили країну, й самі
тексти Б. часом бувало занедбано. Саме тоді
виступають полум’яні проповідники віри в Єдиного,
творіння яких утворюють корпус кн. Пророків.
Пророки шукали слова, шо пекло б, мов “розплавлене
срібло”: так, янгол вкладає в уста Ісайї розпечену
вуглину від жертовника Божого, аби він виголошував
Слово Боже. Пророки стають в опозицію до земної
влади й часто є мучениками за віру.
Духов, багатство Ст.. Завіту виражається в
різноманітності жанр.-стильових структур. Це
історія, дидактика, героїчний епос, алегорія та
притча, хорова та індивідуальна лірика.
документально-публіцист. тв. та богословський
трактат, полеміка й апокаліпсис. Все це відбиває
складність бібл. концепції життя та людини, хоча
ця складність не є виразом хаосу, але має свій центр
тяжіння: ідею Бога Живого, до котрого має
повернутися гріховна людина. Це й становить
теологічний аспект ментального плану Б.
Відбивши історію не самого лише народу
Ізраїлю, а й його спілкування з єгиптянами,
вавілонянами, хеттами, персами, греками,
римлянами та ін. народами давнини, Б. є значною
мірою іст. кн. Установка на істину, на пізнання
реальності перешкоджала потягу до безмірного
фантазування, яке часом притаманне ін. значним
пам’яткам скаральної л-ри Давн. світу (напр.. Ведам.
Індійська література). Навіть значна частина чудес
Б. може бути легко вмотивована як реальні, хоча й
виняткові обставини (археологічні та іст. докази
“потопу”, Вавілон, вежі, чудес часів Виходу тощо).
Хроніки Б. фіксують стан Давн. Сх. дуже точно, і є
надійним джерелом вивчення історії регіону.
Було б помилкою досліджувати Б. як суто літ.
пам’ятку, базуючись на засадах “Поетики”
Арістотеля. Хоча елементи “красного слова” в ній
яскраві та сильні, це кн. переважно іст.-дидактична.
Тому заклик Гердера вивчати естетичний бік
гебрайської поезії, сам по собі глибоко вірний, є
проте методологічно сумнівним, якшо ним
обмежуватися, бо веде до невиправданої
модернізації Вічної Книги.
Першоосновою найстаріших текстів Ст. Завіту
був, як вважали, фольклор, про шо говорив
Дж.Фрезер. Але спроба останнього трактувати ледь
не весь Ст. Завіт як продукт фольклор, свідомості й
суцільне запозичення мандрівних сюжетів
сьогодні виглядає дуже непереконливою. Саме
відмова від міфопоет. свідомості й шлях до точного
й суворого стилю “дібрей хайямім” (“слова днів”,
фей. “параліпомен”), тобто документальної хроніки,
і є основний напрямок еволюції бібл. стилю.
Ст. Завіт включає кн. закону (Буття, Вихід,
Левіт, Числа, Повторення Закону), писань
(історичні: Ісуса Навіна, Суддів, Рут, Царів, Хронік,
Ездри, Неємії, Естер, повчальні: Йова, Псалмів.
Соломонові) та пророків (4-х “великих” та 12-ти
“малих”). Всього тут 22 кн. (в юдаїзмі — 24). Якшо
рахувати тв. кожного “малого” пророка за окр.
кн., нараховується 39 кн. Це тв., написані гебр.
мовою й канонізовані Ездрою ( V ст. до н.е.) та
остаточно упорядковані масоретами (Vll-Хст. н.е.).
Проте тут не враховано т.зв. неканонічні кн.
(апокрифи), відкинуті юдейськими
канонізаторами, але присутні в грец. перекладі І
ст. до н.е. (Септуагінта). В Кумрані було знайдено
1947 р. і гебр. еквіваленти цих тв. Це кн. Товита,
Юдити, 1 й 2 Маккавеїв, Ісуса Сираха й ін. Вульгата
(лат. пер.) їх включає, так само, як Сегггуагінта.
Кн. Нов. Завіту писалися, за винятком
арамейського Євангелія від Матвія, одразу ж грец.
“койне”, аби їх розуміли всі народи тодішньої
ойкумени. Вони виникли спочатку як “логії” —
записи повчань Христа (пор. буддійську
“Дхаммападу” йт.п.). Потім на їхній основі виникли
євангелія (радісна звістка), повість про народження,
життя, страждання та тріумф Христа. Тих тв.
з’явилося з часом чимало, багато з них були
недостовірними, й Церква згодом канонізувала
лише 4: Матвія, Марка, Луки та Івана. Лука,
освічений на ант. засадах грек з Антіохії, написав,
подібно, й Діяння Апостолів, що продовжують полії
Євангелій. Вплив грец. філософічності
відчувається і в Євангелії від Івана, котрий, за
переданням, прожив старість в Ефесі, засвоївши в
полеміці з греками ряд категорій та прийомів
гелліністичної л-ри. Послання ж апостолів,
особливо новонаверненого Павла, свідчать про
швидкий відхід ранньої Церкви від юдей. засад й
прагнення до вироблення нов., наднац. норм
христ. світогляду й моралі. Характерно, шо Павло,
колишній фарисей, вихований в дусі
традиціоналістичної юдей. культури, виявляє певну
обізнаність в галузі ант. л-ри та культури. Завершує
Нов. Завіт християн, апокаліпсис — Об’явлення
Івана, насичений реаліями Риму І ст. н.е. не менш
густо, ніж ремінісиениіями зі Ст. Завіту.
Нов. Завіт складається з 4-х євангелій (кн.
законоположні), 1-ї діянь (кн. іст.), 21-го послання
апостольського (кн. навчальні) та Об’явлення
Іоанового (кн. пророча).
Центр, сюжет Нов. Завіту — Христос. З од.
боку, це Син Людський, єдина досконала людина.
З ін. боку. Одвічний Бог. Син Божий, Котрий став
людиною аби власною жертвою — смертю —
засвідчити безмежну любов Бога до його творіння,
показати, що зло й смерть не є всесильні, й
перемогти їх.
В словесній тканині Нов. Завіту ше більш
послідовно відбито цілковите зосередження уваги
на ідейному а не естет, моменті, ніж це було в Ст.
Завіті. Автори, люди переважно малоосвічені, для
яких грец. мова була чужою (лив., напр., гебраїзми
у єв. Марка), досягають надзвичайної
експресивності. Разом з тим, в Нов, Завіті виразно
відчуваються відлуння високих літ. традицій Європи
та Азії. Так, відомо, шо в XX ст. вислови Христа
було перекладено англ. дослідником з грец. на
арамейську мову, живу мову тих часів, й вони
забриніли як ритм, проза, заграли всіма барвами
гебр. фольклору, засвідчуючи разом з тим про
неабияку освіченість та вдачу імпровізатора. Притчі
Христа, ‘ проста’’ форма яких визначена увагою до
слухача-простолюдина. є разом з тим зразком
високої філос.-поет. думки. Отже, стиль Нов. Завіту
позначається контамінацією жанр.-етил, канонів
гебр. книжності, стихії живого арамейського
мовлення та струменем грец. риторики, шо вібрує
від плебейського “койне” до гарного літ. стилю.
Слов’ян, мовами Б. перекладалася вже з
часів св. Кирила та Мефодія. Проте повністю
Б. було перекладено та надруковано церк,-
слов’ян. лише в XVI ст., турботами кн.
Костянтина Острозького, й цей переклад
правив за основу культ, життя не самої лише
України, але й Росії та Білорусі аж до поч. XIX
ст., коли було створено рос. Синодальний
переклад. В ХІХ-ХХ ст. Б. було перекладено
(неповністю) живою укр. мовою П.Кулішем.
І.Пулюєм. І.Нечуєм-Левииьким (1858-97,
надрукована 1903). Другий, повний переклад
зробив митрополит Іларіон (І.Огієнко). Третій під
назвою Святе Письмо І.Хоменко (1953-63). Серед
ін. перекладачів В.Барка. О.Зеров та І.Костецький.
Важливою наук, проблемою залишається
порівняльний аналіз бібл, космосу з рел.-поет.
світами ін, народів Землі. До цього часу тим
займалися лише представники єретично-
теософських напрямків, шо прагнули до створення
власної міфології й стверджували певний нігілізм
в ставленні до спадщини Б. Старозавітні та
новозавітні сюжети та образи надзвичайно широко
ввійшли в красне письменство. У ньому розумінні
дослідникові варто зважати на слова У.Блейка, що
Б. є “кодом світової л-ри”. Проте сьогодні ще
відчувається просвітницька інерція розглядати бібл.
сюжети лише як міф або легенду, як щось таке,
що є лише трампліном до вільної літ. інтерпретації
— аж до полеміки та пародіювання включно.
Слушна думка Ф.Брюнет’єра: інтерпретатори трад.
сюжетів лишаються епігонами вел. л-ри.
Христ. книжність виступає як основа л-ри Сер,-
віччя в її європ., а значною мірою азій. модифікаціях.
Зокрема, такі л-ри. як л-ра України-Русі базується
на фунті Б. Навіть доба секуляризації культури
(XVIII ст.) не перервала глибинного впливу Б. на
літ. творчість. Хоча класицизм, цементуючи
ренесансні поривання, заборонив устами Н.Буало
спиратися на Б., остання залишається центром
моральних ситуацій та сюжетної будови дуже
значної кількості тв, нов, часу. Досить назвати такі
репрезентативні кн., як “Божественну комедію” та
“Vita nuova” Данте Аліг’єрі; “Втрачений рай” Дж.
Мільтона; “Фауста” Й.В.Ґьоте; тв. Т.Шевченка та
І.Франка, М.Гоголя, Ф.Достоєвського. Л.Толстого,
Ш.Пегі, М.Булгакова, Т.Манна, Ф.Моріака, Г.Гріна,
Г.Бьолля, Ч.Айтматова, Р.Грейвза. Навіть у тв.
“богоборчого” характеру міститься розгорнутий
діалог з Б. ( ‘Каїн” Дж.Н .Ґ.Байрона; образи Анатеми
чи Юди у Л.Андрєєва; тв. М.Горького тощо). В суч.
укр. л-рі мотиви з Б. бринять у Д.Павличка (“Псалми
Давидові”, “Єврейські пісні”). А.Бортняк ( “Пісня
пісень”).
Семен Абрамович