БІОГРАФІЧНИЙ МЕТОД — допоміжний
спосіб вивчення л-ри, який розглядає біографію
та особистість письменника як чинники, що
впливають на його творчість. Серед прихильників
Б.м. існує різна оцінка його можливостей: від
визнання універсальності до допоміжного
характеру методу.
Особливе місце в його розробці належить
видатному франи. літератору Ш.Сент-Бьову (1804-
69), діяльність якого проходила в умовах утвердження
принципів іст. та психол. критики, що приділяла
багато уват творч. особистості письменника. Сент-
Бьов одним із перших звернув увагу на різницю між
літ.-знавчим та літ.-крит. аналізом, розробляв
дослідницькі принципи “першого роду”, за якими і
було затверджено визначення
В нарисі “П’єр Корнель” (1829) Сент-Бьов
сформулював ідею: “В галузі критики та історії л-
ри немає, напевне, більш значного, більш
захоплюючого, більш приємного і разом з тим більш
повчального читання, як добре написана біографія
вел. людей … ретельно складені … оповіді про
особистість та тв. письменника, мета яких —
проникнути в його душу, показати його з різних
сторін”. Аналіз літ. явиш минулого та сучасності
Сент-Бьов починав з вивчення біографій та
внутр.світу письменників. Підкреслював
необхідність вивчення листів, розмов, думок, різних
особливостей характеру, морального образу
письменників. В статті, присвяченій Ж.-Ж.Амперу,
Сент-Бьов остаточно затвердив термін порівняльне
літературознавство. В його біографічних нарисах
висувається проблема порівн-типол. дослідження в
галузі психології, в виявленні духов, спорідненості”
письменників, їх “специфічної близькості”, шо
формує “духов, клани”. Біографічна домінанта в
методології Сент-Бьова критикувалася В.Бєлінським
та А.Луначарським; більш об’єктивно оцінювалася
Г.Плехановим, який відзначав і соц. детермінацію
творчості франц. літератора, бачив достоїнства
його літ. портретів з психол. боку, а недоліки — в
поганому висвітленні іст. значення письменників.
У подальшому Б.м. був доповнений І.Теном ін.
детермінуючими чинниками (“расою”,
“середовищем”, “моментом”). Традиція літ. портрету
на фоні сусп. рухів розвинулася в працях дан.
критика Ґ.Брандеса (1842-1927), який поєднав
культ.-іст. методологію Тена з принципами
біографізму та порівн. вивченням европ. л-р.
Достоїнства останнього він оцінював як задтність
“наближати до нас чужоземне, так шо нам легше
засвоїти його, і віддаляти від нас наше власне, так
шо ми можемо споглядати його здалеку, в
загальному”. Метол Брандеса визначають як
портретно-біографічний з застосуванням іст.-культ.
фактів для психол. характеристики письменника.
В психол,-портретному стилі створені ним
монографії про В.Шекспіра, Й.В.Гете, Вольтера,
статті про І.Тургенева, Ф.Достоєвського,
Л.Толстого, М.Горького.
Розвиток літ-знавчого жанру “літ. портретів”
на поч. XX ст. зазнав впливу імпресіонізму, що
проявилося в прагненні до очищення біографії
письменника від “побічних елементів”, до
виявлення “потаємного духу”. Такими є
дослідження франц. історика л-ри Г.Лансона
(1857-1934), які комбінують інтуїтивний аналіз з
точними науками та літ. портрети рос. критика
Ю.Айхенвальда (1872-1928). В рос. дорев. літ-
знавстві традиції Б.м. не дістали широкого
розповсюдження. Деякою мірою їх можна знайти
в нарисах історика заг. л-ри Олексія Веселовського
(1843-1918) про Мольєра, Дж.Байрона, де
біографічний підхід поєднується з принципами
культ.-іст. школи Тена і Пипіна. В переробленнях
цієї школи біографізм був висвітлений в
дослідженнях укр. літ-знавців (В.Горленко,
М.Драгоманов, М.Сумиов, М.Петров).
На факти індивідуальної історії письменника
спирався І.Франко в статтях про творчість
Т.Шевченка (“Причинки до оиінення поезії
Т.Шевченка”. 1881 та ін.).
Найпродуктивнішим у подальшому розвитку літ-
знавчої методології стало положення Сент-Бьова
про вивчення ‘ духов, спорідненості” письменників,
їх “духов, кланів”, що затвердилися в психол. та
порівн.-іст. шкалах. В першому випадкові це
проявилося в дослідженні психол. типів
письменників у нім. психолога Р.Мюллера-
Фрайєнфельса, який, однак, при цьому спирався
лише на вивчення їхніх тв. Тому вивчення літ.
симпатій, кола письменницького чигання— життєва
традиція біогр. школи, що утвердилася в суч. наук,
літ-знавстві, яке, щоправда, не схильне
захоплюватися біографічною домінантою.
Б.м. слід відрізняти від принципів написання
біографії, в якій життя письменника стає
предметом вивчення.
До найцікавіших джерел біографічного жанру
слід віднести ІСТ.’ХуДОЖ. “Порівняльні життєписи”
Плутарха (бл. 46-127 рр. н. е.), де в 46 парних
біографіях знаменитих грец. та рим. державних
діячів і полководців автор використовував
поширений в ант. риториці та науці прийом
порівн. пошуків. Парні біографії Плутарха мають
особливу заключну частину — “порівняння”, яке
розкриває ставлення автора до своїх героїв;
образи та сюжети Плутархових “життєписів”
широко використовувалися в трагедіях Шекспіра.
В біографічних дослідженнях, які тісно пов’язують
життя та твор. діяльність письменника, методологія
Сент-Бьова багато в чому ще не втратила свого
значення як допоміжна, вдосконалена принципами
порівн. та психол. вивчення творчості.
Микола Нефьодов