БЛАЗЕНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — сатир і
дидактичні тв. переважно XV-XVI ст., в яких
викриваються і засуджуються людські вади, згубні
нахили і звички, моральні хиби і сусп. пороки крізь
призму блазенства як культивування дурості або
божевілля як втілення вищої мудрості. Зародки Б.л.
наявні у фольклорі багатьох народів (скажімо, в рос.
казках про Іванушку), в Біблії, ант. л-рі (Арістофан.
Марціал, Ювенал, Петроній), але особливо в міській
та нар. л-рі Сер-віччя (фабліо, швайки, соті,
фастнахтш пілі, народ ні книги про Тіля
Ойленшпіґеля, шільдбюргерів тощо). Сер-віччя
виробило цілу систему блазенських традицій з
метою сатир, висміювання дійсності (корпорації і
цехи дурнів з виборами Князя дурнів і Матінки
дурнів, блазенські карнавали, /еэШт зіиіїогит —
свята блазнів під орудою блазенського Папи
римського, академічні блазенські торжества —
С?иоМЬе^циаевйоп), Як елементи сміхової культури
Сер-віччя ці явища відігравали важливу ролю у
виробленні сусп. свідомості і моральних засад доби.
Однак учасники цих карнавальних дійств
наслідували, як правило, “природних” дурнів, а їхнє
блазенство було самодостатнім, воно ставало
персоніфікацією дурості взагалі. Починаючи з XIV
ст. при князівських дворах європ. країн з’являється
фігура придворного блазня як “мудрого” дурня,
який, ховаючись за маскою божевільного (блазня)
міг одверто висловлюватись з приводу тих чи ін.
сусп. проблем, в’їдливо висміювати моральну
розпусту, користолюбство, фарисейство
високопоставлених осіб і т.п. Блазенство стає
засобом нишівної сусп. критики. Вдан. функції воно
особливо активізується в епохи вел. духов,
переломів, таких, як гуманізм і Реформація, і
незабаром стає предметом зображення в л-рі,
особливо в країнах Пн. Європи. На порозі такого
нов. переосмислення принципу блазенства стоїть
сатира С.Бранта ‘Корабель дурнів” (1494), шо,
показуючи потворні сторони людської натури і сусп.
буття, водночас суворо таврує їх з позиції
гуманістичного світогляду. Кн, була проілюстрована
гравюрами А.Дюрера і мала величезний успіх у
найширшого читацького кола, її було перекладено
на багато мов: в т.ч. на латину — Я.Лохером
(“БЫШега пауиз”). У цьому ж ключі можна
розглядати і латиномов. “Похвалу дурості” (1511)
голланд. гуманіста Еразма з Роттердаму, сатири
Т.Мурнера “Закляття дурнів” (1512), ‘Цех блазнів”
(1512), Г.Сакса “Пошиття дурнів” (1536) — аж до
барокового тв. нім. нар. проповідника Абрагама а
Санта Клара “Віз. повний дурнів” (1704). На поль.
грунті як різновид Б.л. формується в 2-й пол. XVI
— 1 пол. XVII ст. совізджальська література.
Сформувався оригінальний парадокс — образ
мудрого блазня у нерозумному світі, який фокусує
в собі опозиційні настрої, протест проти віджилих
сусп. порядків, висміювання негативних людських
якостей і незрідка стає рупором автор, ідей.
Блазенський ковпак і фіглярство є немовби
захисним шитом, який дозволяє безкарно говорити
єретичні істини. Ознаки подібної поведінки можна
побачити у багатьох героїв ренесансної л-ри: в
деяких новелах “Декамерона” Дж.Боккаччо, в
фігурі Панурга з роману Ф .Рабле “Гаргантюа і
Пантагрюель”, в діях і вчинках Дон Кіхота з
однойменного роману М. де Сервантеса, в образах
шекспірівських блазнів (передусім в трагедії “Король
Лір”). Удаване божевілля Ґамлета також грунтується
на цьому принципі. Образ “мудрого” блазня
відроджується пізніше в творчості романтиків:
Л.Тік, К.Брентано, Г.Бюхнер (“Пеоне і Лена ”),
B.Гюго (“Король розважається”). А.Мюссе
(“Фантазіо”), О.Дюма (“Пані Монсоро”) у віденській
нар. комедії (Й.Нестрой), в ґротескно-сатир. л-рі XX
ст. Г.Гаугггман (“Шлук і Яу”), Я.Гашек (“Пригоди
бравого вояка Швейка”), Дж.Прістлі (“Геть дурня!”),
C.Бекетт (“Чекаючи на Ґодо”), Ф.Дюрремматт
(“Фізики”), П.Вайс (“Переслідування і вбивство Жан-
Поля Марата”). В.Войнович (“Солдат Іван Чонкін”).
Прямим відштовхуванням від знаменитого тв.
С.Бранта є роман амер. письменниці К.Е.Портер
“Корабель дурнів” (1962), в якому дається
своєрідний каталог моральних пороків сучасності,
а світ представлено як зборише блазнів і арену
блазенських витівок. Мотив “мудрого” блазенства,
шо дає можливість відстоювати свою особистістну
автономність у знівельованому сусп-ві, втілено в
романі Г.Бьолля “Очима клоуна” (1963).
Оригінальні різновиди блазенства породжували
протягом століть рос. іст. умови. Це, передусім,
скоморохи і юродиві, відомі на Русі ше з князівських
часів. І хоча перші вважались богохульними
потішниками, за що нешадно переслідувались, а
другі — “божими людьми”, гідними через своє
божевілля жалю та співчуття, обидві категорії були
відторгнуті суспільством як небезпечні баламути,
котрі сіяли зерна непослуху й потенційного
бунтарства. Стихія блазенства наявна від “Моління
Даниїла Заточника” (XIII ст.) до наділених рисами
потішництва діда Щукаря М.Шолохова, або солдата
Івана Чонкіна В.Войновича.
На Україну мотиви Б.л. проникали передусім з
нар. книг про шільдбюргерів (скажімо, популярні в
нар. читанках кін. XIX- поч. XX ст. оповіді про
безглуздівиів). Окр. елементи Б,л. використовувались
у співомовках С.Руданського (“Почому дурні”),
водевілях М.Кропивницького (“Пошилисьудурні’’).
Позначений ними і образ Стецька з комедії Г.Квітки-
Основ’яненка “Сватання на Гончарівці”.
Глибоко психол. образи блазнів втілено й в ін.
видах мист-ва: операх Дж.Верді (“Ріґолетто”),
Р.Леонкавалло (“Паяци”), картинах Веласкеса
“Портрет карлика короля Філіппа IV”, Я.Матейка
“Станьчик на балу у королеви Бони”, фільмах
Ч.Чапліна (“На видноті”) та ін.
Петро Рихло