БОГОМИЛЬСЬКЕ ПИСЬМЕНСТВО —
частина давн-бол. л-ри, тісно пов’язане з соц. і
єретичним рухом Х-ХІУ ст. у Болгарії і відомим
під назвою богомильство, яку він офимав від імені
свого засновника попа Богомила. Останнього
часом ототожнюють із попом Ієремією, автором
відомих апокрифів (О.Пипін, М.Гудзій). Але це
дві різні особи, причому піп Ієремія виступав як
проти офіційної Церкви, так і проти богомилів, й
прагнув до оновлення християнства (Д.Ангелов,
Е.Георгієв, Й.Іванов). Тому його ім’я зайняло разом
із попом Богомилом “почесне” місце у Списку
заборонених книг (індексах),
Богомильство виникло на фунті христ. світогляду
внаслідок зіткнення між слов’ян, космогонією і давн.
сх. дуалістичними вченнями, шо мали поч. від
маніхейства, гностицизму, павлікіанства та
масаліанства. Богомили вважали, шо у Всесвіті існує
два начала — добро і зло. Небесний світ і душа
людини за їх поглядами були творінням доброго
начала (Бога), а видимий світ і тіло людини —
творінням злого (Сатани). Богомили заперечували
весь матеріальний світ і проголошували слугами
диявола всіх представників земної влади. Вони
Виступали проти офіційної Церкви і вищого
духівництва, яке звинувачували у відхиленні від
справжньої віри, бо воно прагнуло матеріального
добробуту і розкоші. Намагаючись спростити релігію,
заперечували встановлені Церквою таїнства та
обряди: хрещення, причастя, шлюб і т.ін. Виступали
проти ушанування хреста, ікон, мошей. Відкидали й
значну частину хрисг. канонічних книг: Ст. Завіт
уважали справою диявола, сприймаючи лише
Псалми. їхню увагу привертали також Євангеліє від
Іоана, Одкровення Іоана та Діяння Апостолів. У
своєму ставленні до церкви, бажанні позбавити її
численних ритуалів Б. буди далекими попередниками
Дж.Вікліфа (Англія, 1320-84), Я.Гуса (Чехія. 1369-
1415), М.Лютера (Німеччина, 1483-1546).
Богомили гостро виступали також проти
представників світської влади. У “Бесіді на єресь
Богомила” болг. автора 2-ої пол. X ст. Козьми
Пресвітера, ворога богомилів, йдеться про те, шо
вони “лають багатих, вчать своїх послідовників не
підкорятися своїм господарям, ненавидять царя,
сварять старійшин, вважають, шо Богові неприємні
ті, хто працює на царя, і наказують кожному рабу
не працювати на свого господаря”. Але якшо рел.
система богомилів досить цілісна, то їх сой. вчення
не таке чітке, громадський протест виявляється в
пасивному опорі, у втечі від “грішного світу”. Лише
під час візант. рабства, коли офіційна влада і Церква
переходять до чужих рук і коли до соц. гноблення
додається ше й най., протест висловлюється у більш
активних формах. Богомили не вважають, слідом
за Церквою, що навколишній світ є “краший з усіх
можливих світів” і його недосконалість пояснюють
‘підступами лукавого”. Сатана (або Сатанаїл, як він
називався до падіння) не лише порушує світ,
гармонію, а й постійно спокутує людину. Царство
Боже настане тільки тоді, коли Сатана буде
переможений Сином Божим і на вічні часи буде
заточений у пеклі. Тому на відміну від ін.
дуалістичних вчень богомильство проводить
поміркований дуалізм: зло не всевічне. вихід з нього
с. Так рел. оптимізм стає основою політ, учення.
В XI ст. богомильство почало поширюватись у
Сербії та Боснії. Якшо в Сербії проти прибічників цього
вчення було вжито суворих заходів, то в Боснії воно
стало державною релігією. Боснійські богомили відомі
переважно під назвою “патарени”. Наприкінці XV ст.,
під час тур. панування, більшість із них перейшла в
мусульманство. У XII -ХШ сг. бопомильські ідеї вийшли
за межі Балк. п-ва до Пн. Італії та Пд. Франції: під їхнім
впливом в цих країнах розвинулись рухи катарів та
альбігойців, які були першим масовим протестом у Зх.
Європі проти кат. церкви й підготували фунт для появи
пізніших реформаційних течій. У 2-й пол. XII ст.
богомильський дуалізм, на думку Д.Ангелова, проникає
до Німеччини, Англії та Каталонії. Болг. землі стали
колискою одного із значних рел.-соц. вчень в епоху
Сер-віччя, зробили вел. внесок у розквіт європ.
Відродження, відіграли значну ролю в появі передумов
його філософії, гуманізму та культури. Богомильські
общини у Болгарії стали осередком пропаганди і
організації зв’язків з усіма країнами, де поширювалось
їхнє вчення. Невипадково їх послідовників за рубежем
називали “бугри”, “болгари”.
Б. поширювалось серед розташованих навколо
Болгарії країн, де знаходило відповідний грунт. У
1-й пол. XI ст. богомильські проповідники з’явились
у Візантії (в Пд. Фракії та Мал. Азії), де цілі села
були охоплені нов. вченням. Антифеодальні та
антииерк. богомильські погляди, які проникли у
давн-рус. сусп-во в XI ст., продовжували впливати
й у подальші сторіччя. Вони сприяли появі в XIV-
XVI ст. єретичних вчень, значнішим серед яких було
вчення стригольників. (Хоча питання про вплив
богомилів на стригольників викликає в деяких
дослідників сумнів). На думку Й.Іванова, розповіді
волхвів у Києві, Ростові, Білоозері у ХІ-ХІІ ст.,
зафіксовані у сх-слов’ян. літописах, нагадують
богомильські космогонічні теорії.
Богомильство створило багату л-ру. яка була
майже знишена офіційною Церквою, що
переслідувала будь-яку єресь. Тому питання
авторства в Б.п. залишається невизначеним. Без
сумніву, одним з перших книжників був піп Богомил,
хоча які саме книги він написав — невідомо. Те
саме можна сказати і про ін. послідовників
богомильства: Михаїла, Тодора, Добра, Стефана,
Василія, Петра. Щоб надати своїм тв. більшої
достовірності, богомили приписували авторство
особам, відомим з бібл. історії або власним
пастирям. Напр., псевдоавтором “Таємної книги”
визначено євангеліста Іоана, а “Болгарського
апокрифічного літопису” — пророка Ісайю.
Поширювались богомильські кн. таємно.
В Б.п. розрізняють дві основні частини:
справжні богомильські тв. і ап ок ри ф и з
богомильськими первнями. Перші безпосередньо
пов’язані з богомильською ідеологією та організацією
богомилів. До них передусім належить ‘Таємна
книга”, де викладено розуміння ними походження
та устрою світу. Цей тв. виник у Х-ХІ ст. в Болгарії, а
у XII ст. був перенесений до Італії єпископом Назарієм
і використовувався для потреб зх. богомилів.
Зберігся лише на лат. мові у двох рукописах —
Віденському (XII ст.) та Каркасонському (XIV ст.), які
походять від різних перекладів. Сама кн. являє собою
діалог між Ісусом та його учнем Іоаном, який
відбувся на Таємній вечері. Другий важливий
пам’ятник Б.п. є написаний Прованс, мовою
“Катарський требник” (XII ст.), шо слугував катарам
(альбігойцям) у Пд. Франції. Його оригінал також,
вірогідно, виник у Болгарії. Складається він з п’яти
частин, які відповідають різним ритуальним діям:
службі, посвяті у віру , посвяті у “вдосконалені
богомили” (духов, хрещення), молінню в різних
випадках, духов, хрещенню недужого віруючого.
Поширене було “Видіння Ісаєво”, де яскраво
виражено уявлення про верховний семинебесний
світ, куди піднявся дух Ісайї після того, як залишив
своє тіло на землі. Кн. була перекладена з давн-
болг. на лат. мову й видана 1522 у Венеції.
До т.зв. другорядних тв. Б.п відносять сер-віч.
апокрифічну л-ру (“Слово про Адама і Єву ”,
“Дитинство Ісусово”, “Книга про Еноха”,
“Одкровення Варухово” та ін.), хоча за походженням
це власне не богомильські тв., а старозавітні та
євангельські сюжети та образи. Вони були
популярні в межах Рим. імперії та Візантії, згодом і у
Болгарії. Пізніше ввійшли в коло Б.п., бо містили в
собі такі погляди й образи, які пасували для
популяризації ідей богомильства. Напр.,
“Тіверіадська легенда”, дуалістичний апокриф про
створення Всесвіту як спільної справи Бога і Сатани.
Виник він у сер-віч. Болгарії, згодом поширився серед
сх, слов’ян. Сюди можна віднести також дві легенди
про створення світу — боснійську та грец., які
відбивають дуалістичні погляди єретиків Боснії та
Візантії. У “Слові про Адама і Єву” йдеться про важку
долю перших людей після гріхопадіння і вигнання з
раю. Покинута Богом, перша людина змушена стати
слугою Сатани, Апокриф відбиває дуалістичне
розуміння боротьби між Богом і Сатаною. Аскетичні
настрої, ненависть до війни передає “Болгарський
апокрифічний літопис” (XI ст.). Болг. дуалістичні
легенди свідчать про його вплив на нар. творчість,
де йдеться про створення світу і боротьбу між Богом
і дияволом, котра завершується перемогою Бога. За
часів візант. панування богомильські апокрифи
проголошують патріотичні мотиви (“Розумник’’).
Богомили прагнули зробити проповідуване ними
вчення наочним і зрозумілим. Все. що викликало сумнів
у хрисг.. вченні й особливу зацікавленість, повинно було
подаватись у легко зрозумілій формі. Тому, шоб
.задовольнити дух. потреби віруючого і зацікавити його,
Б.п вдавалось до фантазії, використовувало притчі,
банки, легенди. Це надавало йому перевагу перед
сухістю офіційної л-ри.
З X ст. богомильські апокрифи з Болгарії
поширюються в сусідніх слов’ян, і неслов’ян. землях,
ле їх називали “болгарські байки”. Вони не тільки
переписувались, а й безпосередньо вплинули на
розвиток давн. л-ри, шо часом простежується й у
новітній. Матеріал з апокрифів запозичували відомі
письменники: Данте Аліґ’єрі (“Пекло”), Дж.Мільтон
(“Загублений рай”), Ф.Г.Клопшток (“Месіада”).
Н.Райнов (“Богомильські легенди”) та ін. Апокриф
“Ходження Богородиці по муках” мав на укр. грунті
щонайменше три редакції, і його відгомін відчутний
у “Енеїді” [.Котляревського.
У сх. слов’ян набуло поширення й антибо-
гомильське та антиапокрифічне письменство, яке
сприяло тут розвиткові публіцистичних жанрів.
Валерій /Іаврено в