ВАВИЛОНСЬКО-АССИРІЙСЬКА ЛІТЕ­РАТУРА — л-ра, шо виникає на грунті поезії
Шумеру, сусп-ва, яке створило першу в світі
землеробську цивілізацію, започаткувало міську
культуру й винайшло писемність (кін. IV ст. до
н.е.). Семіти-аккадці. шо були під сильним впливом
Шумеру, засвоюють його досягнення і з сер. III ст.
до н.е. домінують у регіоні, В II ст. до н.е.
підноситься Вавилонія. держава, шо утворюється
шляхом злиття Шумеру й Аккаду, цивілізація якої
розквітає за Хаммурабі (XVIII ст, до н.е.). З кінця
IX ст. до н.е. в регіоні, як і на всьому Лавн. Сх.,
починає домінувати Ассирія. Проте з кін. VIII ст.
до н.е. Вавилон разом з Мідією завдає ассірійцям
поразки й знову панує на Сх. — аж до підкорення
персами у 538 р. до н.е.
Мовою культури в Вавилоні була аккадська
навпіл з шумерською — саме цією двомовністю
позначені клинописні глиняні таблички, котрі
існували в ужитку аж до І ст. н.е. Поруч з цим
розвинулася й жива арамейська (халдейська)
мова, якою також вели лілові папери. Її
перейняли перси-завойовники, шо зробило
арамейську мову мовою міжнар. спілкування у
всьому давн. світі аж до часів гелліиізму.
Переважно тв. В.-а.л. дійшли до нас через
розкопки бібліотек ассирійських царів, зокрема
Ашшурбаніпала (VII ст. до н.е.), котра, здається,
була найбільш репрезентативною (бл. 700 текстів,
з них “літературних” бл. 200). Проте багато що
існує у вигляді уламків: не все тут описано; повної
історії цієї д-ри ще немає. Лвомовність текстів
утруднює проблему визначення генези тв.
(шумерський чи аккадський). Проте, безперечно,
шо в більшості випадків аккадська обробка
грунтується на шумерському матеріалі. Але
аккадці не були епігонами: їхні переробки часом
підносили досить скромний зразок до рангу
високої поезії (напр., трансформація шумерських
“билин” про Гільгамеша в монументальну епіч.
поему світ, значення).
За жанр, складом В.-а.л. дуже багата — міфи
та легенди, казки та байки, філос. діалоги та
афоризми, багатобарвна лірика (рел. та політ.
гімни, лірика кохання). Можна уявити існування
й рел.-культової драми-місгерії. що. гіпотетично,
мала бути якось пов’язаною з аналогічними
явищами у давн. Єгипті. Вавилонська міфологія
вважається джерелом багатьох мотивів Біблії, але
це питання вимагає корекції.
Світогляд Ст-давн. Месопотамії, визначений
характером ” цивілізації Каїна” — постійною
боротьбою з негостинною природою. — був досить
похмурий. Рано склалася “халдейська магія”, яка
виходить з психол. потреби енергійного впливу
на богів, жорстоких, незбагнених. але досить
ницих у своїх пориваннях. Заклинання й
замовляння, так само, як жертви, розглядалися
як єдиний спосіб богоспілкування. Боги
виглядають як примітивні, хижі й вередливі істоти,
котрими керують матеріальні імпульси — їсти й
розмножуватися. Світ утворено з тіла чудовиська
Тіамат, котре хотіло пожерти власних дітей-богів:
Мардук розрубує її навпіл, створюючи з частин
тіла Тіамат небо й землю. Боги ліплять з глини
людей, аби ті годували їх жертвами. Проте
людський гамір заважає богам спати, й вони
насилають потоп, в якому все гине; рятується одна
людина — Утнапіштім. котра приносить богам
жертву за спасіння, й вони налітають на неї “мов
мухи”, бо ж не було кому їх годувати. В духов,
пориванні злитися з божеством месопотамці
досягали рівня високої медитації (рел. лірика)
Але в основі їхнього рел. почуття лежить страх
перед назбагненністю примхливих виших істот,
шо зумовлює глибоку й безвихідну песимістичність
картини світу. Саме у ствердженні ролі людини
як безправної іграшки в руках богів полягає
основний пафос й епосу про Гільгамеша. який
прагнув осягти сенс життя та безсмертя, й поеми
про Етану, котрий намагався знестися на небо,
аби дістати ліки для дружини, шо страждала від
пологів — їх чекає траг. поразка. В таких
шедеврах В.-а.л., як “‘Бесіда пана зі своїм рабом”,
у численних байках та афоризмах проводиться
та ж ідея: сенсу життя не збагнеш і на долю не
вплинеш, отож — їж. пий, веселися, доки
вдасться.
Бібл. ж концепція світі,’ зовсім ін.: світ створено
Добрим Отцем, якого змальовано в чисто
спіритуальному образі. Творіння сповнене розуму
й краси, доки існує в Отці, але. повставши проти
Нього, страждає. Проте Отець Небесний
терпляче допомагає “‘блудним дітям” знайти шлях
до втраченого раю. Можна відмітити певну
подібність окр. сюжетів та мотивів у месопотамців
та в Біблії — напр., творення людини з глини,
потоп та ін. Але ця подібність, по-перше,
визначається спільністю іст. минулого
(надзвичайний потоп, про який пам’ятали ше
шумери, дійсно колись залив Месопотамію, як
свідчить археологія). По-друге, багато шо тут
вийшло зі спільного фольклору семітів. Й.
нарешті, давн-гебр. л-ра дійсно зазнає
Вавилонського впливу під час Вавилон, полону,
але цей вплив яскраво відчувається не стільки в
Біблії, скільки в апокрифах на зразок “Книги
Еноха” та каббалісгичній л-рі. В ін. випадках ми
маємо справу не стільки з запозиченням, скільки
з переосмисленням та полемікою. Так. в бібл.
‘Книгах Закону” дійсно є відлуння
Вавилонського законодавства ( око за око. зуб за
зуб”), але тут розрізнено ” юс” і “вос”. право
людське й право божественне. Заповідей — 10,
приписів — більш ніж 600: приписи регулюють
поведінку в сусп-ві, а не моральне само­
визначення особи (християнство зберігає заповіді,
але відмовляється від приписів). Та й приписи
базуються на концепції юдейської віри, а не на
державному законодавстві. Навіть ті кн. Біблії,
на яких лежить виразний відбиток “‘похмурої
Вавилон, мудрості” (О.Мень). — т.зв. Соломонові
кн., — є насправді діалектичним подоланням
песимізму, бо стверджують Мудрість, як пізнання
шляхів Божих, а не ниций гедонізм. Важливо
також відзначити, шо образ Вавилону як “фалу
земного”, зухвалого й приреченого в своїй
байдужості до вищих цінностей та богоборстві,
проходить як наскрізний об раз через всю
Біблію, починаючи віл сюжету про Вавилонську
вежу й закінчуючи апокаліптичним образом
Вавилону як “великої блудниці, котра вином
блуду свого напоїла силу народів”: шлях Вавилону
є туг шлях загибелі.
Занесена землею протягом тисячоліть,
Вавилонсько-ассирійська культура довго була
майже невідома. У століттях ледве жевріє вогник
ассирійської словесності — Ассирія на поч. н.е.
приймає християнство й створює власну христ. л-
ру, часом дуже своєрідну, яка переробляє
численні міфи й легенди Сх. й Зх. Створюються
сміливі версії, напр., про те, начебто Христос був
ассирійцем, як можливий уроженець Самарії.
Окр. ассирійці грають визначну ролю в
новонародженій Церкві (напр., Іоан Златоуст,
один з краших візант. письменників). Проте
значна частина ассирійців переймається єрессю
несторіанства, поставивши себе тим самим поза
духов-культ. життям Європи (несторіанство
розповсюдилося в сфері номадів Степу й т.п.).
“Відкриття” Вавилонсько-ассирійської культури
припадає на останнє століття в зв’язку з успіхами
археології. Вона широко увійшла в худож.
свідомість епохи модерну.
У слов’ян, світі заглиблення в В.-а.л. набувало
різного забарвлення. У романі Б.Пруса “Фараон”
у змалюванні ассирійців відбився відвертий
антисемітизм автора. Навпаки, в рос. науці та л-рі
XX ст. помітно досить глибоку зацікавленість цією
культурою (дослідження Голєніщева-Кутузова та
В.Шилейка; твори В.Брюсова, М.Кузміна —
“нашадка ассірйців”, М.Гумільова, та ін.). Сьогодні
авторитетами в цій галузі виступають в Росії й
почасти Україні І.Дьяконов, В.Афанасьева,
М,Москаленко. Існують також нов. укр. переклади
(“На ріках Вавилонських. З найдавнішої л-ри
Шумеру, Вавилону. Палестини”. К.,1991).
Мотиви В.-а.л. опосередковано (через бібл. кн.
Екклезіаста) справляли широкий вплив на
подальшу л-ру, аж до Нов. часу (пор. чехівське
“нічого не розбереш на цьому світі”, мотиви
екзистенціалістів та ін.).
Семен А брам ович