ВАРВАРИЗМИ ibarbansrrios від rpeu. barbaros
— чужоземець), або ЕТРАНЖИЗМИ — слово,
елемент слова (напр., суфікс), зворот або
синтаксична конструкція, які запозичені з чужої
мови, але не вкорінені в мові-реципієнті, а тому
сприймаються як незвичні, як порушення мов.
норми. Часом до В. зараховують і особливі
вислови іноземців. Розрізняють В. за
походженням: з древніх мов: греиизми. латинізми,
санкритизми. гебраїзми (з древньоєвр.); з иов.
європ. мов: галліцизми (з франц.). германізми
(з нім.). італьянізми. англіцизми, полонізми,
русизми тощо: запозичення з різних тюрк, мов —
тюркізми. З мов народів Кавказу — кавказизми.
З аз. мов (передовсім Бл.Сх.) — орієнталізми.
Слова, шо створені на основі клас, мов у пізніші
часи (зокрема терміни), — неогреиизми,
неолатинізми. Особливе місце посідають
запозичення зі церк-слов’ян. мови —
слов’янізми, які до В. не належать.
У письмовому тексті В. можуть подаватися в
оригінальній графіці, або — частіше — як
транслітеровані й оформлені за законами мови-
реципієнта:
Nie po/.v-ola–1 1n,e pc>m>alami
Шляхта peu -fve..
Еше Польща не згінела!
Хто куди гукае –
(Т.Шевченко).
Уживання В. є похідним від контактів між
країнами й народами, віл міжетнічної рецепції.
Тому В. містять у собі значні семантико-стил.
можливості, виконують у худож. тексті
різноманітні функції:
а) В., іцо позначають явиша природи, життя,
побуту чужих країн і народів, вживаються у
функції екзотизмів, тобто для створення
місиевого колориту (couleur locale). Напр.:
Арлезіанки в фарандолі
У монастирському дворі.
Д е саркофаги. сірі й голі.
Стоять, як ідоли старі
(М.Рильський).
б) Передавання мовлення людей чужої нації.
Напр.. словосполучення на ідиш у мов. партії
Германа Гольдкремера з повісті Франка “Boa
constrictor”: “A, schwarz Jur (чорний рік) на вас”,
або “Ко GeschdftV’ (Це ніякий інтерес!).
в) Відображення безпосередніх міжетнічних та
міжмов. контактів і взаємин. Дуже показове
вживання В. у романі В.Скотта “Айвенго”, де
йдеться про конфлікт між саксами і норманами,
як от у діалозі між палким сакським патріотом
Седріком і нащадком королівського роду
флегматичним Ательстаном:
“— Не поталанило сьогодні Англії, мілорде.
сказав Седрік багатозначно — Чи не спокушає
це взятися за списа?
— Я збираюся битися завтра, — відповів
Ательстан. — Я візьму участь у melee. Не варто
вже сьогодні вбиратися в бойовий обладунок.
Ця відповідь подвійно не сподобалася
Седрікові: по-перше, його вразило норманське
слово іщіее, шо означало загальний бій. а по-друге,
в цій відповіді чулася байдужість Ательстана до
честі своєї батьківщини”.
г) Окр. сусп. групи часто тяжіють до
захаращення рідної мови В., ба й навіть її забуття.
Тому В. можуть бути засобом мов. характеристики
представників цих груп, переважно з
засуджувальних чи сатир, позицій, як от у мов.
партії “палікмахера” Голохвостова з комедії
М.Старииького “За двома зайцями”: “Дурні хахли!
Ідіть злорові! Што значить проста мужва? Ніякого
понятія нєту, ніпкой делікатной хвантазії… так і
пре! А вот у меня в галавє завсегди такий
водеволь, што только мерсі, потому —
образованний человєк! Да што впрочем про них7..
Годі, доводьноГ.
г) Захаращення мови є неминучим наслідком
перебування етносу в межах чужої держави, отож
В. можуть виступати в функції провінціалізмів:
“Бідний Юлик не вифасував нічого” — говорили
сестри” (О.Кобилянська. “Апостол черні”).
д) Відображення життя, реалій, мовлення
минулих часів, тобто вживання В. у функції
історизмів: “Не твоєї дурної голови діло! —
Може вона й дурніша від ваших, шо не зраджує
рейментаря свого, але зате вірніша. — До дискурсу
не станемо з тобою, хаме!” (Б.Лепкий. “Полтава”).
Передавання В. є досить складною справою
для перекладача: зберігати чи перекладати. В
конкретних випадках справу розв язуе твор
підхід (об’єктивні чинники не слід протиставляти
суб’єктивному — творчій індивідуальності
перекладача) Так. М.Рильський не зберіг лат.
вирази в баладі А.Міцкевича “Пані Тварловська”,
а переклав їх укр. мовою. За словами
перекладача, в цей спосіб досягалася більша
приступність читачам”. Рильський виходив з тих
міркувань, шо заг-зрозумілі для поляків Міцке-
вичевої доби лат. вирази, сьогочасному укр.
читачеві не зрозумілі. Отож їх все одно треба
було б пояснювати в примітках. Але прямим
викривленням автор, задуму, нехтуванням автор,
волі є переклад назви іст. роману Ґ.Сенкевича
“Quo vadis?” як “Куди йдеш?”. Адже це лат.
словосполучення є ключовим у тв. про перших
християн у Римі.
Анатолій Волков