ВЕРЛІБР (від франц. oers libre — вільний вірш)
тип поет, цілого, з ритмоугвірною основою, отже
й одиницею виміру, якого є рядок вірша; теор.
межами В. є, з од. боку, тонічний вірш, а, з ін.,
— поезія в прозі
Єдиного словникового визначення В. немає. Це
пояснюється розмитістю його теор. критерію, шо
дозволяє включати у змістовний об’єм цього
поняття різноманітні вірш, форми — віл
поліметричного (такий В. Г.Шенгелі, Б.Бунчук та
ін. називають “метризованим”). які можуть
входити в компетенцію силабо-тонічної системи
віршування, до прозовірша, що характеризується
графічним поділом тексту на рядки і обов’язковим
сильним наголосом на останньому слові вірша.
Різноманітність видів В. дозволяє деяким ученим
(В.Баєвський, С.Кормілов, Г.Сидоренко та ін.)
вважати його особливою системою
віршескладання; при цьому ряд віршознавців
уводить у цю систему деякі форми тонічного вірша,
напр., О.Квятковський — акцентний вірш;
В.Пяст, окрім иього, — дольник. Ін. ж розглядають
В. як одну з вірш, форм тонічного складання віршів
(М.Гаспаров).
При визначенні В. вчені висувають як
домінантну ознаку: або метр, (напр., В.Брюсов
характеризує В. як поєднання різних за якістю і
кількістю стоп віршів; Кормілов — як
нерівноскладові та нерівнонаголошувані вірші),
або синтетичну (напр., В.Жирмунський під
визначенням В. розуміє вірші, шо грунтуються
на ритміко-синтаксичному паралелізмі), або —
інтонаційну (Р.Веллек та О.Воррен, Л.Тимофеєв,
В.Бурич. В.І-’агойша, М.Червенко і М.Горалек,
В.Ковалівський та ін.). Здебільшого визначають
В. на основі поєднання різнорівневих фігур
поет, мови (Баєвський вважає, шо В. — це
нєримовані й такі, шо не мають розміру, вірші,
М.Гаспаров говорить про В. як про неримований
акцентний вірш, Сидоренко висуває як основну
ознаку інтонаційно-синтаксичну сумірність
віршів, а А.Мете — інтонаційно-графічну і т.д.).
Комплексний підхід до вивчення В., заснований
на співвіднесеності різнорівневих повторень
поет, мови, розроблений поль. літ-знавием
3.Черні, а також А.Жовтісом. В останні часи
все голосніше заявляє про себе прагнення
дослідників не обмежуватися у визначенні В.
його мовленнєвими параметрами, а виробити
теор. судження про нього як про худож. ціле.
Так, М.Бузегли доводить, шо вільний вірш являє
собою ритмоподібну поет, думку, В.Купріянов
надає В. статус особливого жанру і т.д.
У цілому, плюралізм теор. роздумів про В.
симптоматичний, позаяк вільний вірш не вичерпав
свого змістовного потенціалу, про шо свідчать
його інтенсивна розробка і розповсюдження в
різних нац. л-рах XX ст.. хоча його формування
почалося іце в епоху перед- і романтизму, а його
витоками були бібл., народнопоет., ант. та
літургійні вірші.
Найракіше (у II пол. XVIII ст.) склався нім.
вільний вірш. Його формування почалося в
імітаціях А.Клопштоком ант. метрів при
наслідуванні Асклепіадової та Алкеєвої строф.
Особливу вагу в становленні нім. В. мали
переклади давн-греи. поета Піндара (Клопшток,
поети “бурі і натиску”, Й.-В.Гьоте, Ф.Гьольдерлін),
ритм, відтворення якого потребувало “вільних
ритмів”, заснованих перш за все на принципі
нерівностоповості. Цими ритмами користувались
поети ХІХ-ХХ ст., особливо у тих тв., які були
пов’язані з ант. культурою або містили алюзії на
неї (напр., “Дуїнські елегії” австр. поета Р,-
М.Рільке). У XX ст. В. писали Б.Брехт,
Г.М.Енсценбергер та ін.
Франи. “звільнений вірш” (так іменувався спочатку
В., а під “вільним” розуміли те, шо в рос. термінології
відповідало “вольному стиху”), почав формуватися
в кін. XIX ст. в поезії символістської орієнтації (перш
за все А.Рембо) з розхитаного силабічного вірша
(порушення правил альтернансу і иезурування,
введення нетрад. рими та ін.). Особливого значення
В. отримує у XX ст., насамперед у поетів
“аполлінерівської” школи — Ґ.Аполлінєра, А.Жаррі.
М.Жакоба та поетів, пов’язаних з сюрреалізмом
(Л.Араґон, П.Елюар та ін.).
Засновником вільного вірша в амер. поезії
вважають В.Вітмена, шо видав 1855 зб. віршів
“Листя трави”, ритми якого зазнали виразного
впливу бібл. вірша. Окрім вітменівського вірша,
який вплинув на багатьох поетів наступних
поколінь (К.Сендберг, М.Голд та ін ). значну ролю
в розвитку В. відіграли франц. символісти,
особливо у перші десятиліття XX ст.. не без участі
яких була вихована така поет, течія, як імажизм
(Е.Лоуел, В.К.Вільямс, Х.Дулітл, Ф.Г.Флетчер та
ін ), зачинателем і метром якого був англомов.
поет Е.Паунд, творчість якого розвивалася під
сильним впливом кит. худож. свідомості. В.
зостається однією з найпродуктивніших форм і в
амер. поезії 2-ї пол. XX ст., напр., у поезії
“бітників” (А.Гінзберг, Л.Ферлінгетті та ін ).
Англ. вільний вірш створювався у 2-й пол. XIX
ст. не без впливу В.Вітмена. а також традиції
білого вірш а. У XX ст. В. представлений
іменами Т.С.Еліота, Р.Черча, Дж.Баркєра,
Д.Д.Енрайта, Д.Холбрука, М.Хемберджера,
Т .Х ’юза. Е.Туейта, Д.Кларка та ін. Часто
користувалися ним англ. імажисти.
У поль. романт. поезії В. зароджується
незалежно від зх-європ. впливів, навіть раніше
ніж в Америці й у Франції (Ю.Словацький,
Ц.Норвід). Франц. вплив позначається лише на
модерністській поезії С.Виспяньського та
Я.Каспровича. В міжвоєнне двадцятиліття В.
переважає в творчості т.зв. краківської
авангарди (Т.Пейнер. Й.Бжековський, Й.Курек.
Й.Пшибось). У ці ж роки поль. віршознавство
ретельно розробляє теорію В.
У Росії формування вільного вірша пов язане з
іменем В.Жуковського, який зробив поет,
переспів “Слова о полку Ігоревім”: текст був
поділений на нєримовані і неритмізовані рядки.
Пізніше (у 40-50 рр.) Я.Полонський, А.Фет та ін.,
наслідуючи Гьоте і Г.Гайне, звертались до форми
вільного вірша, який звучав у рос. інтерпретації
вільним, тобто нерівнонаголошуваиим, білим
дольником. Відзначимо і переклади І.Тургенєвим
(1872) Вітмена, хоча вони і не були оприлюднені
свого часу. На поч. XX ст. В. з’являється у
М.Кузміна, О.Блока, В.Хлєбнікова,
В.Маяковського, С.Єсеніна, М.Цвєтаєвої,
А.Ахматової, І.Сєльвінського та ін. Пізніше він
почав сприйматися не без ідеологічного тиску як
власне зч. форма, і лише з кін. 50-х рр. знову і все
наполегливіше освоюється як перекладною, так
і оригінальною поезією (М.Заболоиький,
К.Некрасова, Є .Винокуров, Б.Слуцький,
Д.Самойлов, Є.Євтушенкота ін.). У суч. рос. поезії
існує ціла плеяда верлібристів.
Укр. В. формувався під впливом народнопоет.
традиції (Думи) і нерівноскладових віршів XVI-
XVIII ст. Сидоренко розрізняє два періоди
становлення В. в укр. поезії; від досилабічного
ло вільного (“байкового”) вірша і вільних віршів
Т.Шевченка, який орієнтувався на фольклор,
досвід у галузі просодії, і від 2-ї пол, Х]Х ст. до
нашого часу. Цілком самостійною формою В. стає
у Лесі Українки (пер. Гайне “Sturm”, близькі до
В. оригінальні тв. “Ave regina!” та “Уривки з
листа”), а також у І.Франка (пер. “Прометея”
Гьоте. вірш, иикл “Вільні вірші”). Значного
поширення В. набуває у XX ст. (В.Еллан-
Б/іакитний, М.Шеремет, П.Тичина, Б.Бойчук,
Е.Андрієвська, Б.Рубчак, Ю.Тарнавський,
І.Калинець, Г.Чубай, В.Герасим’юк, І.Римарук,
М Воробйов. Ю.Андрухович).
Представлений В. і в ін. нац. л-рах XX ст: білор.
(М.Танк та ін.), бельгійській (Е.Верхарн), ісп.
(Л.Феліпо), казах. (О.Сулейменов), лит.
(Е.Межелайтіс). рум. (Г.Вієру). чілійській
(П.Неруда). шотл. (Х.Мак-Ліармід). грец.
(Г.Сеферис), порт. (Ф.Несса), фін. (Е.Седергран),
тур. (Назим Хікмет. Орхан Велі, Меліх Джевдет,
Октай Ріфат), корейській (Мьон Донук), ганській
(Коджо Тиней Кай).
Спільним для всіх най. л-р засновком звернення
час від часу до В. є зміни в культ, орієнтації епох,
які вимагали, зокрема, руйнування нормативного
типу вірша. 1 в цьому В. виявляється вільним щодо
вірш, канону. Так. напр., для япон. поезії вільним
віршем буде той. який стає опозиційним до хокку
і танка, а для слов’ян, л-р ці інонац. форми
сприймаються як вільні за своїм характером, як В.
У цілому ж, будучи особливим типом худож.
мовлення, який займає проміжне положення між
віршем і прозою, В. втрачає периферійне
значення, яке він мав у різних нац. системах
віршування, і усвідомлюється як вагома міжнар.
форма, яка відповідає інтеграційним процесам,
що відбуваються в суч. культурі.
Борис Іванюн