ВИМИСЕЛ (худ. вимисел) — теор. категорія,
що складалася іст. і зазнає суттєвих змін в
процесі розвитку мист-ва різних епох. У
найширшому розумінні слова ця категорія являє
собою вільне розкриття твор. лумки МИТ11Я, все
те, шо уявлене автором і є результатом його твор.
фантазії. Т. ч., робота уяви є психол. підставою
для В., який, залежно від різних підходів до
розкриття його заг. значення і місця в л-рі та
мист-ві. має два рівні: В. як “життя“ та В. як
фантастика”. Якщо для першого рівня
характерне відображення реальності життя,
прихильність до нього автор, думки, то для
другого, шо з’явився значно пізніше, — навпаки,
звільнення В. від реалій життя, вільний політ
твор. фантазії. Однак для обох рівнів
характерний підхід до В. як необхідної
обставини створення дійсно худож, твору.
Худож. В. — це передусім В. образний. У
представників різних твор. напрямів ідейне
звучання того чи ін. образу може бути зовсім
відмінним (напр., образ Б.Хмельницького — у
Н.Рибака. Загребельного — і у Г.Сєнкевича,
П.Куліша; образ Пугачова у О.Пушкіна,
В,Шишкова — і у гр. Г.Саліаса). В. зумовлений
світоглядом письменника, його життєвою
позицією. Він пов’язаний з поняттям артефакту, з
процесом творіння, а не простого відображення
життя. В. є структурною основою мист-ва,
необхідною умовою, при якій воно виникає і
розвивається.
Митець намагається створити світ таким, яким
він його бачить, в багатьох випадках ідучи
шляхом його ідеалізації. Ще в ант. часи митці не
виходили за межі красивого в буденній природі,
поліпшували людську натуру. Ідеалізація світу в
людській уяві вбачається і у різних фольклор,
жанрах, які можуть бути з настановою на В. чи
без неї. Така настанова яскраво проявляється в
казці. Але В. завжди обмежений там, де є певна
традиція.
Проблема відношення худож. образу до
відтвореної реальності вперше постає в Давн.
Греції. За словами Г.Е.Лессінга, ст-давні греки
вважали остаточною метою мист-ва, на відміну
від науки, не істину, а утіху, тому в них навіть
мист-ва підлягали громадським законам. Але
прив’язаність їх до реального життя,
обов’язковість правди і виразності в мист-ві
вплинули на зародження теорії “наслідування
природи”, згідно з якою вже самий факт
правдоподібного відображення дійсності є
важливим естет, досягненням (Платон,
Арістотель, Демокріт). Арістотелеві належить
теза про те, шо мист-во як особливий вид
творчості може відтворювати не тільки те, шо
було чи є. але й імовірне в житті. Наслідування,
з якого бере поч. мист-во. є нахилом,
притаманним людині, як і ін. живим істотам,
але розвинутим в ній значно більшою мірою. Т.
ч.. Арістотель одним з перших в історії звертає
увагу на природу мист-ва. рівень мислення
людини. Саме завдяки неадекватності
дійсності, багато в чому залежної від
об’єктивних законів та мист-ва. в якому,
завдяки привнесеній автор, суб’єктивності.
дійсність може бути зображено не тільки такою,
якою вона є, але й крашою або гіршою, і виникає В.
Протягом століть мист-во сприймалося
багатьма авторами як відтворення реальної
дійсності, а про створення ним неймовірного,
заснованого на вільній фантазії автора світу
йшлося тільки у зв’язку з натяком на важливі
повчальні сторони дійсності, прихованою метою
вираження правди. Значну ролю також
видігравала традиційність форм, сюжетів, як
напр., в добу Сер.-віччя при створенні
лицарських романів та поем.
Давня ідея переваги реальності перед
суб’єктивністю, уявою, до відкритого відбиття
якої у мист-ві сусп-во довгий час ше не було
психол. готовим, знаходила відгук у трактатах
Леонардо да Вінчі, А.Дюрера, Ж.А.Ватто, якоюсь
мірою у Д.Дідро, Лессінга та багатьох ін. митців.
Широко відображена вона в класицизмі,
реалізм і і особливо в натуралізмі (теорію
‘наслідування природи” часто називають
“первісним натуралізмом”). У класицизмі,
теоретиком якого був франц. поет Н.Буало. ия
ідея виражалась в єдності місця, часу і дії в
худож, тв., суворому слідуванні певним жанрам,
приділенні особливої уваги правдоподібності, яка
була протиставлена правді.
Значні відмінності у ставленні до худож. В.
існують між романтизмом та реалізмом як двома
різними, але взаємодіючими худож. системами. У
сфері естетики романтики протиставили
класицистичному ” наслідуванню природи” твор.
активність митця, який намагається перетворити
реальний світ. Митець створює свій світ,
красивіший і реальніший за світ дійсний. Романтики
захишали твор. свободу митця, його фантазії,
тяжіли до фантастики, гротеску, демонстративної
умовності форми, тобто до В. другого рівня, а
також боролися за широку іст. основу для поезії. У
зв’язку з цим дуже характерним є інтерес до
фольклору (в Німеччині — зб. нар. пісень, видана
A. фон Арнімомта К.Брентано, нар. казки, видані
братами Грімм). Для романтиків краса мист-ва —
не у створенні типового (як для трад. реалістів), а
у створенні нов., незвичайного.
Зовсім ін. підхід до розуміння В. знаходимо в
реалізмі. М.Чернишевський писав про мист-во
як про “підручник життя”, “суррогат” дійсності, а
І.Тургенев наполягав на тому, шоб художник
завжди лишався вірним правлі, бачив найвище
шастя у відображенні істини, реальності життя.
Тобто, в реаліст, тв. факти життя лежать в основі
B. Він виявляється в тісному зв’язку з типізацією
в зображенні різних явищ, людських характерів
їх узагальненням, знаходженням якоїсь окр. риси
чи характерного моменту, який би найяскравіше
підкреслював те більш широке явище чи психол.
тип, про який ідеться у тв. (напр., купівля
мертвих душ в поемі М.Гоголя “Мертві душі”).
Худож. В. в реаліст, тв. служить правді і виступає
поруч з поняттям “іст. правди”. Хоча іноді
(особливо в л-рі т. зв. соц іал істи чного
реалізму) “іст. факти” можуть виявлятися
хибними (напр., в укр. л-рі — в п’єсах
О.Корнійчука “Загибель ескадри”, “В степах
України”, в рос. л-рі — в романах О.Фадеева
“Молода гвардія”, П.Павленка “Щастя”). В цьому
випадку неправда офіційно видається за правду
і служить для досягнення певної політ, мети.
Натуралісти (Е.Золя, бр. Гонкури,
М.Успенський. Г.Запольська, та ін.) взагалі
відмовлялися від В., прагнучи до точної
документованості літ. твору і вважаючи, шо “вел.
мист-во повинно бути наук, і безособовим”
(Г.Флобер).
Підхід модерністів до В. був зовсім інакшим. Л-
ра і мист-во модернізму пішли далі від романтиків
шляхом звільнення В. від реалій життя. В їх тв. він
є наслідком мислення про цей світ (за висловленням
П.Пікассо), вільний політ фантазії. Разом з тим,
він серйозно відрізняється від н аук ов ої
фантастики Напр., романи Ж .Верна,
Г.Дж.Веллза, які. хоч і змальовували такі явиша,
які здавалися надзвичайними і яких в реальності
не було (елемент надзвичайності, дивовижності,
певною мірою понадприродності мас вирішальне
значення для визначення фант, тв.), але всі ці
явища в принципі могли б бути в реальності
(багато з них вже дійсно існує), науково вони
виправдані. Модерністи ж намагалися створити
нову реальність, нові міфи, не перетворювати
дійсність, але створювати власну. Прикладами
можуть слугувати картини А.Матісса, П.Пікассо,
К.Малевича та ін. малярів, проз тв. В.Брюсова,
М.Кузміна та ін. письменників. За словами
О.Вайлда, “мист-во — дзеркало, що відображає
того, хто в нього дивиться, але зовсім не життя”.
Якшо. напр. М.Прішвін ототожнював казку з
реальністю, а В. — з правдою, писав про виховну
роль мист-ва, то Вайлд, навпаки, зосереджував
увагу на некорисності мист-ва та виступав проти
“культу фактів”.
Повністю відходить від цього культу і широко
розповсюджений у 80-і — на поч. 90-х рр. XX ст.
в багатьох країнах світу жанр фентезі (У.Толкієн,
С.Кінгта ін.), що являє собою повністю звільнену
від реальності, комплексу “правдоподібністі”,
фантастику, більш схожу на вел. літ, казку.
Хоча В. у фентезі пов’язаний з міфологією,
різними фольклор, сюжетами, але цей зв’язок є
лише поштовхом до В. другого рівня і майже не
обмежений трад. формами.
Взагалі, придивившись до різноманітних
напрямів, течій в малярстві, л-рі нашого
століття (ім п р е сіон ізм , естетизм,
н еором ан т и зм , імаж изм , ім аж инізм ,
акм еїзм , ф ут ури зм , ек сп ресіон ізм ,
екзистенціалізм, поп-арт, соц-арт та ін.), можна
з впевненістю сказати, що XX ст. — період
розквіту різних форм худож. В. В цей час зростає
також інтерес до психол. суті В., про що писали
З.Фройд, К.Юнг та деякі ін. вчені.
Культури Сх. або Африки й деяких ін. регіонів,
в яких ніколи не вимагалося такого естет.
критерію, як мімесис, подають численні зразки
вільного фантазуванння, тут В. грає набагато
конструктивнішу роль, ніж в європ. культ, регіоні.
Ю р ій Тксічов