ВІДРОДЖЕННЯ, або РЕНЕСАНС (франи
Renaissance) — самобутня цілісна іст.-культ. доба
переходу від Сер-віччя до H o b . часу, яка
відзначається надзвичайно потужним сплеском
інтелектуально-креативної енергії та стрімким
злетом твор. духу, шо явив себе у вишуканій
досконалості сонетів Ф.Петрарки, неосяжній
чарівності “Мони Лізи” /1. да Вінчі, філос. смутку
геніальних трагедій В.Шекспіра.
Синтезуючи ант. та cep-віч. традиції, Ренесанс
не тільки сформував оригінальний якісно нов.
тип культури, але й створив плідні стимули
подальшого культуротворення, накреслюючи
магістральні шляхи багатовікового розвитку
європ. цивілізації.
Іманентна сутність ренесансного типу культури
зумовлена тим. шо створюючи зону взаємного
контакту двох основоположних начал європ.
духовності (античності та християнства), він постає
водночас і як тип перехіоний, і як тип новаторський.
Ця амбівалентність спричинює глибинні внутр.
протиріччя, і певну типол. цілісність даного типу
культури, який зачаровує необмеженою розкутістю
твор. уяви, грандіозністю інтелектуальних прозрінь
і вражає тим, шо полярні сторони людського буття
(“верх” і “низ”) одержали статус рівноправних
об’єктів мист. уваги.
Ренесанс характеризується універсалізмом
(міцною спаяністю, відносною нерозчленованістю
культ, аспектів), а також певними просторово-
регіональними та хронологічними відмінностями
нац. проявів.
Ренесансознавство — сукупність різноманітних
гуманітарних студій, об’єктом дослідження яких
виступає доба В,, взята як цілісність чи у будь-
якому із своїх багатогранних аспектів — і на
зорі свого існування (Лібрі, Ж.Мішле. Г.Фойгт,
Я.Буркхардт, П.Біциллі та ін.), і на суч. етапі
розвитку має яскраво виражений дискусійний
характер. Стартовою точкою процесу вивчення
В. вважають етико-філос. та естет, праці
ренесансних мислителів (зокрема Л.Валли,
Л.Б.Альберті. Ульріха фон-Руттена, Еразма з
Роттердаму, Н.Макіавеллі, М.Фічіно та ін.), які
не тільки чітко усвідомлювали принципову
відмінність своєї доби від попередніх, але й
намагалися окреслити сутність тих сусп.-політ.,
світоглядних і духов. змін, безпосередніми
свідками яких вони виступали. Потужний масив
саморефлексій, відгомін численних дискусій, що
проривався на сторінки тогочасних літ. тв., є по
суті своєрідним “поглядом із середини”, який
дозволяє наблизитися до хронологічно
віддаленої культ, лоби, відчути нервово
напружене пульсування сусп. думки, затамувати
подих від передчуття несподіваних знахідок і
відкриттів.
Слово “ренесанс” (renascita) ввів до наук,
обігу італ. історик мист-ва Дж. Базарі
(“Життєпис найвизначніших живописців,
скульпторів та зодчих”, 1567), Він використав
ией термін для означення нов. фази в історії
малярства, шо воскресила ант. норми
прекрасного і знаменувала собою остаточне
подолання кризових явиш, характерних для
попередньої стадії розвитку мист-ва (стадії
суцільного занепаду). Як термін поняття
“ренесанс” фігурує на тих сторінках другого
видання “Загального словника” (1701)
А.Фюретьєра, де йдеться про історію
малярства. Розширенням семантичних меж
терміну завдячуємо авторові “Історії
математичних наук в Італії з часів Ренесансу”
(1838) Лібрі, який уперше застосовує поняття
renaissance для характеристики духов. розвитку
у певний хронологічний період. Чіткої
конкретизації, загал ьнокультурологічної
інтерпретації термін набуває 1855, коли
виходить друком “Відродження” Мішле, де
зроблено перший крок до концептуального
осмислення сутності тих культуротвірних
процесів, шо розгорталися у Зх. Європі XIV —
XVI ст., і сформульовано провідні мотиви
Ренесансу — ствердження цінності земного буття,
апологетика індивідуалізму, відкриття нов.
уявлень про світобудову і місце людини в ній.
Перша спроба комплексного наук, аналізу
проблем ренесансного гуманізму — провідної
ідеології доби — була здійснена 1859 Г.Фойгтом
у монографії “Відродження класичної древності,
або Перше століття гуманізму”. Що ж до
славнозвісного “міфу про В.”, наріжні камені якого
закладалися ше самими гуманістами, то його
формуванню значною мірою сприяла
фундаментальна праця швайцарського історика
культури Я.Буркхардта “Культура Італії в епоху
Відродження” (1860). Ця кн. не тільки створила,
так би мовити, хрестоматійний образ Ренесансу
(розквіт мистецтв — оптимістична тональність
сусп настроїв — культ античності — апологетика
освіченості та індивідуалізму — Вел. географічні
відкриття — нова картина світоустрою —
світськість культури — обмирщення рел.
свідомості — нове розуміння земного
призначення особистості), а й запустила
надзвичай потужний механізм наук,
полемізування, покликаного, з од. боку,
уточнити, скорегувати і доповнити
буркхардтівську візію В., заповнюючи ті “білі
плями”, яких чимало на створеному
Буркхардтом полотні, з ін. — концептуально
переосмислити деякі з положень, обгрунтованих
швайцарським вченим. Хвилі дискусій навколо
проблематики Ренесансу, які сколихнули
інтелектуальний простір гуманітарних наук ше
наприкінці XIX — поч. XX ст. (Г.Тоде, К.Бурдах,
Л.Куражо, О.Ренаде, Е.Джудичи, Й.Гейзінга та
ін.), не затихають протягом багатьох десятиліть,
сприяючи кристалізації чітких концепцій.
На сьогодні остаточно з’ясовані соціокульт. та
гносеологічні передумови Ренесансу, сутнісний
зміст та іст. перспектива кардинальних змін, шо
відбувалися в європ. інтелектуально-духов.
просторі за часів В.
Виникнення та стрімкий розвиток ренесансних
тенденцій безпосереднім чином пов’язані з
зародженням ранньокапіталістичних відносин,
шо прийшли на зміну феодалізму, який вже майже
вичерпав власні потенції. Розхитування усталених
корпоративно-станових кордонів, напружено
драм, зіткнення приватних, громадських, рел,-
конфесійних та державних інтересів, стрімкий
розвій мануфактури і мережі нов. сусп. відносин,
пожвавлення торгівлі, а також інтенсифікація
політ, життя — все відкривало широкі обрії перед
енергійним і активним індивідуумом, що
усвідомлював і сміливо відстоював власне право
на ініціативу. Відбувалося “пробудження
самотності духу” (Г.В .Ф .Гегель), а людська
особистість, її внутр. світ і багатоманітність її зовн.
проявів постали рівноцінними об’єктами мист.
уваги. Долаючи ієрархізм сер-віч. мислення, згідно
з яким благородство корелювалося зі знатним
походженням, ренесансні гуманісти обгрунтували
принципово відмінний погляд на природу
шляхетності й висунули ідеал яскравої, сильної,
гармонійної особистості, яка органічно поєднує
внугр. духов. красу, вихованість, ерудицію і етико-
моральну досконалість. Такий тип людини, що
прийшов на зміну сер-віч. ідеалам (святий, аскет-
ченець, воїн-лицар), був спроможний зійти на
підготовлений для нього п’єдестал — стати
справжнім “вінцем творіння”.
Суттєво трансформувалися і уявлення про
універсум. Сер-віч. доктрина, шо спиралася на
концепцію світобудови, сформульовану й
обгрунтовану Августином Блаженним, почала
здавати свої позиції під натиском гуманістичної
філософії та природничих і точних наук, які
розвивалися надзвичайно стрімкими темпами.
За словами тогочасного філософа П.Рамуса,
впродовж одного сторіччя суч. наука здійснила
більш грандіозні та успішні кроки, ніж наші
предки протягом попередніх чотирнадцяти
віків”. Птолемеївська картина світоустрою
(геоцентризм), освячена авторитетом Арістотеля
і Кат. Церкви, не витримала конкуренції з нов.
уявленнями, які репрезентувалися у
космологічних теоріях М.Коперніка, Дж.Бруно,
Г.Галілея, і врешті-решт поступилася місцем
геліоцентричній системі. Подорожі відважних
мореплавців, найвідомішими з яких були
X.Колумб, В. да Гама і Ф .Магеллан, привели ло
Вел. географічних відкриттів, вел. як за
масштабністю, так і за іст.-культ, ролею. Ці
відкриття істотно розширили обрії відомого
тогочасним європейцям світу і довели, шо Земля
має форму кулі. Руйнування ст. системи
географічних та космографічних уявлень
супроводжувалося зростанням скептицизму і
критицизму щодо теологічних догм, а також
активізацією єретичних рухів, спрямованих на
реформування інституту Римо-Кат. Церкви.
Поширення вільнодумства, боротьба зі
схоластикою, формування і розквіт гуманістичної
ідеології стимулювали секуляризацію мист-ва
та сприяли подоланню духов, монополії Кат.
Церкви. У центрі нов. системи культ, цінностей
було поставлено земне життя людини, величної і
прекрасної у своїй індивідуальності.
Кардинальні зміни спостерігаються в усіх сферах
життя Зх. Європи :— утворюються центраіізовані
най. держави, формуються і набувають високого
статусу най. мови: трактати “Роздуми у прозі про
пар. мову” (1525) П.Бембо, “Захист і уславлення
франц. мови” (1549) Ж. дюБелле. “Захистпоезії”
(1595) Ф.Сідні та ін. — відбувається становлення
нац. л-р, нац. за формою, за духом, за
масштабністю.
Для абсолютної більшості ренесансних л-р Зх.
та Центр. Європи характерні спільні риси (культ
античності, орієнтація на зображення повноти
земного життя, інтерес до реальної людини) і
близькі за іманентною сутністю принципи худож.
мислення. Це дозволяє вважати Ренесанс провідним
напрямом європ л-ри XIV — поч. XVII ст.
Якщо для сер-віч. творінь, в худож. просторі
яких відбувалася “спіритуалізація прекрасного”
(В.Татаркевич) і структурувалися основи
психологізму, провідними способами худож.
відтворення дійсності виступали символ,
алегорія, знак, то ренесансні митці, змальовуючи
реальний світ як самоиінний. оригінальним чином
поєднували реаліст., життєво-правдиве та міфол..
містичне в єдину цілісність (М.Ігнатенко), яка
поставала і органічно-гармонійною, і, водночас,
сповненою внутр. діалогізму.
Адекватне розуміння специфіки худож.
мислення В., яке визначає характер
образотворчості (“на реальне падає відблиск
ідеального, а ідеальне ніби набуває реального
буття” — Д.Наливайко), не можливе без
урахування концептуальної сутності таких
принципово важливих для ренесансного
мислєннєво-психол. континууму моментів як роля
античності та Сер-віччя. Втім, суч. літ-знавство
орієнтується не так на пошук однозначної
відповіді на це по суті риторичне запитання, як
на з’ясування характеру засвоєння ант. і сер-віч.
складників культурою В., на вивчення механізмів
реалізації генетичного резонансу в процесі
культуротворення. У дослідженнях В.Ругтенбурга.
Б.Пурішева. А.Горфункеля, К.Шахової,
Л.Наливайка. М.Баткіна та ін. переконливо
продемонстровано потужні культуротвірні
потенції ренесансної орієнтації на античність,
виявлено й проаналізовано ті евристичні
зрушення, шо відбулися у семантичному арсеналі
культури Новочасся завдяки відродженню ант.
топіки, У працях О.Лосева. С.Авєрінцева,
С.Стама. І.Ельфонда, М.Ігнатенка та ін.
з’ясовується генезисна спорідненість Ренесансу
та Сер-віччя на рівні худож. мислення.
визначається характер впливу христ, традиції,
національної готики, фольклору на культ,
парадигму В.
Ренесанс — цей найпарадоксальніший у світ,
історії тип культ, процесу — надає греко-рим.
древності високого культ, статусу, оновлює її
здобутками Сер-віччя, здійснюючи при цьому
надзвичайно “потужний ривок уперед, зберігаючи
культурну орієнтацію назад” (М.Петров).
Структурування чітких уявлень про В. не
можливе без з’ясування співвідношення таких
понять, як “гуманізм” та “Реформація”,
визначення хронологічних та географічних меж
Ренесансу, аналізу проблем типології та
своєрідності нац. ренесансів.
Наголошуючи на неправомірності ототожнення
гуманізму (і ширше — Ренесансу) та Реформації і
піддаючи критиці прагнення деяких вчених
проголосити процес контрреформації “катол.
Відродженням” (Дж.Тоффанін), прибічники клас,
концепції В. (В.Руттенбург, Горфункель. І.Черняк,
Наливайко) переконливо демонструють, шо
попри спільність тих онтологічних і до певної міри
гносеологічних передумов, шо спричинили В. і
Реформацію, ці явиша мали принципово відмінну
природу, характер розвитку й іст.-культ, наслідки.
Гуманізм — ідеологічна домінанта В. —
проголосив антропоцентризм, свободу мислення,
звільнення людини від диктату церк. догматизму
своїми провідними засадами. Як рання форма нов.
світогляду, гуманізм дійсно був одним з чинників,
шо сприяли розгортанню Реформації — рел. руху,
опозиційного Римо-Кат. Церкві. Втім, навіть тоді,
коли гуманізм звертався до осмислення рел.
проблематики, він мав підкреслено світський
характер, в той час як Реформація, залишалася
рухом суто рел. Цей контраст простежується в
культурі Італії, хоч і тут гуманістичний рух не був
однорідним і пройшов декілька етапів іст.
розвитку (Треченто, Зріле чи Високе В., кризова
фаза — Чинквеченто).
Гуманізм не можна забарвлювати ні у антихрист.,
ні у прокат, тон: як ідеологія, серцевиною якої є
антропоцентризм і учення про свободу волі, він
хоч і розглядав людину поза теологічною схемою
буття, втім не ставив під сумнів концепт віри і
не заперечував христ. догматику. Особливе
місце посідає проблема христ. етики у т.зв.
христ. гуманізмі: Еразм з Роттердаму (псевдонім
Герта Гертсена), Т.М ор, Ґ.Бюде, Лефевр
д’Етапль, — який, не поділяючи ні догматично-
формального (ревні католики), ні містико-
афектаційного (ревні протестанти) розуміння
релігійності, залишався при цьому, за влучним
виразом франц. дослідниці М. де ля Гарандері,
своєрідним “гуманістичним християнством”. Отже,
і Реформація, і контрреформація були
своєрідними рел. реакціями на гуманістичне
вільнодумство, хоча шляхи розвитку гуманізму у
XVI ст., особливо у Франції, Німеччині та
Нідерландах, виявились різноспрямованими і
специфічними.
Питання про хронологічні та географічні межі
лоби В., як і проблема типології та своєрідності
наїі. рєнесансів, залишаються об’єктом наук,
дискусій. Полемізуючи із концепціями
“медієвізації” та “готизації” В. (Е.Жильсон,
Й.Гейзінга, Г.Вейзе, А.Гаузер та ін.), суч. науковці
наголошують на необхідності суворого
дотримання принципу історизму та чіткого
усвідомлення нетотожності понять “Ренесанс” (як
доба), “ренесанс” (як літ. напрям) та
“ренесансний стиль” л-р. та мист-ва. Хронологічні
межі функціонування згаданих понять не
збігаються, і ігнорування цього факту ймовірно і
виступає однією з гносеологічних передумов
виникнення теорій, які безмежно розсувають
часопросторові кордони доби В. або ж
ототожнюють пізній ренесанс із
маньєризмом чи раннім б арок о
Прибічники клас, концепції В. вважають, шо
Ренесанс мав місце виключно в Зх. і Центр.
Європі (в Італії XIV — XVI ст.. в ін. най. культурах
— II пол. XV — поч. XVII ст.). Втім, у літ-знавстві
60-х рр. було висунуто гіпотезу, яка згодом набула
популярності і структурувалася в “теорію
всесвітнього В.” (акад. М.Конрад). Її сутність в
тому, шо Ренесанс репрезентується як явише
дискретне, яке наче хвиля прокотилося потужнім
потоком зі Сх. на Зх., від Китаю (VIII ст.) до Англії
(XVI ст.) і спричинило однотипні явища в
культурах сх. та зх. країн. При такій інтерпретації
іст.-культ. етап, який зветься добою В., постає як
закономірна і неминуча фаза іст. розвитку будь-
якого народу, котрий мав довготривале,
безперервне і сповнене визначного культ, змісту
життя.
Ідея “Ренесансу без берегів” мала вельми
широкий резонанс: започаткований Конрадом
нетрад. підхід до розуміння В. призвів до “параду
ренесансів” — тобто спричинив появу і
стимулював розробку концепцій, які
обгрунтовують правомірність розгляду
автохтонних і відображених (вторинних)
ренесансів: кит. (Конрад, Б.Вахтін, О.Фішман,
Л.Позднєєва), кор. (А.Тен), ірано-тадж.
(І.Брагинський, В.Нікітіна), інд. (Є.Чєлишев,
І.Рабинович), тур. (Р.Моллов, І.Бороліна), вірм.
(В.Чалоян), азерб. (А.Гаджиєв), груз. (В.Чантурія,
Ш.Хідашелі, І.Кенчошвілі, Н.Натадзе,
Е.Хінтібідзе).
Науковці, шо стоять на позиціях клас, концепції
В. і не погоджуються з теорією всесвітнього В.,
єдині у визнанні правомірності виокремлення
таких най. моделей ренесансного типу культури,
як італ. (Х^-ХУІ ст.), нім. (кін. Х\)-ХУІ ст.),
нідерландська (XVI ст.), франц. (2-а пол. Х^Х\/І
ст.), англ. (кін. XV — поч. XVII ст.), ісп. (остання
чверть XV — 1-а пол. XVII ст.), далматинсько-
дубровицька (кінець XV-XVI ст.), чес. (XV-XVI ст.),
поль. (XV-XVI ст.).
В Італії, яка є колискою гуманізму, ренесансні
тенденції виникли на межі XIII XIV ст. (Данте).
Етапи розвитку італ. л-ри В. пов’язані з
розгортанням гуманістичного руху. У жанр,
системі італ. В ід родж ення чільне місце
посідають новела (Дж.Боккаччо.
Дж.Ф.Страпарола, Л. да Порто, М.Банделло,
Чинтіо), лірика (сонети Петрарки), поема
(Боккаччо, Л.Пульчі. М.М.Боярдо. А.Аріосто,
Т.Тассо). роман (психол. — “Елегія Мадонни
Фьяметти” Боккаччо, пасторальний — Аркадія”
Я.Саннадзаро), діалог (Л.Бруні, П.Браччоліні,
Валла, К.Ландіно, К.Салютаті), трактат (Піко
делла Мірандола. А.Поліииано, Макіавеллі).
Становлення ренесансного типу культури у
Франції проходило під впливом як ідей італ.
гуманістів, знайомство з якими відбувається вже
наприкінці XIV ст., так і “галльської’’ традиції
вільнодумства. Активізація гуманістичного руху
припадає на XVI ст. і пов’язана з діяльністю таких
майстрів слова, як Г.Бюде, К.Маро, Маргарита
Наваррська, Ф . Рабле, Агріппа д’Обіньє.
М.Монтень та поети Плеяди, очолювані
П.Ронсаром та Ж. дю Белле. Франц. л-ра
останньої чверті XVI ст. позначена зростанням
скептицизму шодо гуманістичної віри у
необмежені можливості індивідуума знайшло
втілення в есеїстичних “Дослідах” (1580-1588)
Монтеня.
Розквіт ренесансної л-ри у Німеччині та
Нідерландах відбувається в атмосфері зростання
реформаційних настроїв, що зумовило
домінування крит.-сатир. тенденцій в творчості
Ульріха фон Гуттена, С.Бранта, Г.Сакса, Еразма
з Ротердаму. Найвизначнішими нім. тв. цієї доби
вважають оригінальну пам’ятку гуманістичного
письменства “Листи темних людей” (1515-1517).
“Цікаву книжку про Тіля Ейленшпігеля” (1516)
анонімного автора, публіцистику М.Лютера і
Т.Мюниера. Шодо твор. здобутків двох останніх,
які були активними діячами Реформаційного
руху, то їх доцільніше співвідносити з т.зв. л-рою
Реформації (а не Ренесансу).
Яскравою самобутністю і оригінальністю
позначена англ. модель В. Перші паростки
ренесансних тенденцій з’явилися ше за часів
Дж.Чосера (1340-1400), однак подальше їх
зростання було настільки уповільненим, шо
остаточне становлення ренесансного типу
культури відбулося тут лише у XVI ст., тобто
розквіт англ. В. хронологічно майже збігався з
поч. і успішним завершенням тюдорівської
Реформації. Це накладало відбиток і
на характер англ. гуманізму, шо
відзначався жвавим інтересом до
світської теології та христ. етики, і на ставлення
англійців ло інокульт.. духов. надбань, яке
відзначалося морально-етич. критицизмом й
упередженістю і незрідка супроводжувалося
бажанням кинути виклик ант. чи тогочасному
континентальному зразкові.
Жанр, палітра виявляється навдивовижу
барвистою: інтенсивний розвиток проз, жанрів
— роману (Дж.Гаскойнь. Дж.Лілі, Ф.Сідні,
Т.Лодж, Р.Грін, Т.Неш, Т.Делоні). новели
(В.Пейнтер, Дж.Фентон, Дж.Петті), трактату
(Т.Еліот, Р.Ешем. Р.Рекорд, Ф.Бекон), памфлету
(Дж.Нокс. Дж.Ейлмер, Грін, Неш, Т.Деккер),
хроніки (Р.Голіншед. Дж.Спід, Дж.Стау),
літературної біографії (Дж.Бейл, Дж.Кавендіш,
В.Ропер, Ф.Ґревілль) супроводжується
блискучим розвоєм лірики (Е.Спенсер, Сідні.
Шекспір, Дж.Донн) та безпрецедентним
розквітом драм атургії (К.Марло, Шекспір,
Б.Джонсон). У митців, шо репрезентують пізню
фазу англ. В. (Шекспір, Т.Гейвуд, Дж.Вебстер,
Додж. Донн та ін.) відчутною є стильова
поліфонія. що зумовлено поєднанням
характерних рис Ренесансу, маньєризму і
раннього бароко. Англ. авторам вдалося
максимально точно й майстерно передати
“зворотний бік ренесансного титанізму” і траг.
присмак розчарувань у ідеалах високого В., які були
проголошені та оспівані їх континентальними
ст. сучасниками”.
В Іспанії та Португалії, які завдяки інтенсивній
колонізаторській політиці та успіхам мореплавців
стали у XV-XV1 ст. своєрідним “перехрестям
трьох культур’, формування ренесансних
тенденцій відбувалося у специфічних умовах (ісп
абсолютизм, колоніальна експансія. Реконкіста,
інквізиція, ідеологічні переслідування
інакомислячих). Репрезентативними жанрами ісп.
В. були лицарський, шахрайськай (пікарескний)
та пасторальний романи (відповідно, анонімний
“Амалис Галльський” (1508), анонімний “Життя
Ласарільо з Тормеса” (1554), “Діана” (1558) X.
де Монтемайора, героїчна драма, комедія плаща
та шпаги (Л. де Вега). Шедевром є роман “Дон
Кіхот’ (1605-1615) М. де Сервантеса, який
відзначається глибинним філос. змістом, жанр,
новаторством, синтезом ренесансних і барокових
тенденцій.
Розвиток ренесансної культури у зх-слов’ян. і
пд-слов ян. світі пов’язаний з твор. і громадською
діяльністю таких особистостей як Я.Гус,
Я.Благослов. Я.А.Коменський (Чехія). М.Рей.
Я Кохановський. Ш.Шимонович (Польша).
М.Марулич. Ш.Менчетич, Д.Држич. П.Зоранич.
Маріо Каботі (Далмація і Дубровник).
Духов, розвиток сх-слов’ян. народів у XV-XVI ст.
абсолютною більшістю науковців співвідноситься
із cep-віч. типом культури. Втім, існує декілька
взасмовиключних концепцій так званого “рос.
Ренесансу”, який на думку деяких вчених
відбувався у XVI ст. (А.Боголюбов), ін. — у XVII-
XVIII ст. (І.Йоффе). чи. навіть, у 1-й третині XIX ст.
(М Бердяев. В.Кожинов). В цілому ж ця проблема
залишається однією з найдискусійніших у
ренесансознавстві.
Об’єктом наук, дискусій стали теорії білор.
(С.Подокшин) та укр. В. (В.Яременко. В.Ісіченко,
І.Паславський), в процесі полеміки з якими
викристалізувалася доволі чітка і аргументована
копцегшія. Згідно з нею в укр. та білор. л-рах
XVI-XVII ст., які в основному зберігали сер-віч.
структуру, мали місце ренесансні тенденції, що
проникали завдяки активним безпосереднім
контактам сх-слов’ян. світу із Зх. (навчання молоді
в ун-тах, розповсюдження друкованої продукції,
діяльність поль. уніатів). У лат-мов. л-рі Галичини
(Павло Русин. С.Оріховський), у київ, поетиках
ХУІІ-ХУШ ст.. в полемічній л-рі кін. XVI ст.— поч.
XVII ст. (Христофор Філалет, Стефан Зизаній,
І.Вишенський) відчувається знайомство з ідеями
зх-європ. гуманістів. Більшість суч. науковців
(В.Крекотень. Наливайко, О.Мильников,
О.Циганок та ін.), єдині в думці, шо наявність
ренесансних первнів, рис і тенденцій у культ,
процесі, який розгортався на теренах України,
не є достатньою підставою для висновків про
існування розвиненої ренесансної культури на
укр. грунті.
Втім, тенденція безсистемного і довільного
використання поняття Ренесанс у контексті
вивчення сер-віч. культури країн Сх. та сх-
слов’ян. світу XVIII-XIX ст. залишається
відчутною, це надає особливої актуальності тим
дослідженням, шо орієнтовані на розробку
ренесансологічної проблематики і націлені на
конструювання абстрактно-теор. моделі В.
Однією з вдалих спроб концептуального
осмислення ренесансного типу культури е
робота М.Петрова “Проблема Відродження у
совєтській науці”. Дискусійні питання
регіональних ренесансів” (1989). У цьому
дослідження виокремлено й всебічно
охарактеризовано ті Провідні риси культ,
розвитку, які в цілокупності й системній єдності,
забезпечують можливість виникнення на
теренах тієї чи ін. культури такого явиша як
Ренесанс. Згідно з концепцією Петрова
інваріантними ознаками В. є: розквіт культури,
шо зумовлений надміром енергетичного
потенціалу духовності нації на певному етапі її
розвитку, наявність перевороту у культ, розвої
(тобто такого зламу або зрушення, шо
спричинило появу і оформлення якісно нов.
типу культури), перехідність (або межовий
характер, який передбачає одночасну
присутність нов. і ст., поступове зародження
одних культ, первнів і відмирання ін ),
радикальне оновлення культури в процесі
масштабної рецепції давн. традицій (рецепції,
яка передбачає не тільки відтворення й
культивацію древності, а й перетворення її на
чинник, що стимулює рішучий відхід від сер-
віч. традиційності й рух у напрямку Новочасся).
Здійснене суч. наукою з’ясування
основ теорії Ренесансу має стати
надзвичайно важливим кроком на шляху
створення заг. типології нац. ренесансів та
структурування органічної і цілісної концепції В.,
яка синтезувала б інтелектуальний досвід,
накопичений багатьма поколіннями
ренесансознавців.
Наталя Торкут