ВІДШТОВХУВАННЯ — докорінне
концептуальне переосмислення першоджерел
у процесі реиепиіі (переробки. запозичення,
наслідування, впливу), внесення в ст. сюжет
нов. змісту, аж до протилежного первісному. В.
спричиняє зміну складників на всіх структурних
рівнях. Досить часто худож. полеміка проти
ідеологічної скерованості першотв. має місце
при зверненні до ст.-завітніх, нов.-завітних.
агіографічних сюжетів. Так, сутність ірої-
комічної поеми Вольтера “Орлеанська діва”
(1735) полягає в запереченні кат. культу
святих. Основні рел. уявлення заперечуються
в поемах Дж.Г.Н.Байрона ‘ Каїн” (1821), сатир,
повісті А.Франса “Повстання янголів” (1914),
серії сатир, малюнків франц.” графіка
Ж.Еффеля.
Переосмислення cou. тенденції може йти в
різних напрямках. Щодо цього показові
тлумачення легенлі- про страшного розбійника в
слов’ян, л-рах сер. XIX ст. У чеха К.Я.Ербена в
баладі “Загорожеве ложе” (1853) та поляка
А.Ю.Гліньського в ” Казці про доброго кміта, сина
його Несподзянка й про Мадея” легенда має
відповідно до иерк. традиції рел.-моралістичне
звучання. У М.Некрасова в поемі Кому на Русі
жити добре” (1862-76) — перетворюсться на
легенду про Кудеяра з антипомішицьким рев –
демократичним забарвленням. Різна ідейна
наснага пояснюється конкретними особливостями
нац. іст.-літ. процесів: більшою революційністю
рос. л-ри того часу й відносно сильнішими рел.
впливами в чес.. а надто поль. л-рах. Казки
[.Франка “Рубач” і “П ’яниця” написано на
матеріалі нар. варіантів тих самих легенд, шо й
нар. оповідання Д.Толстого Чим люди живі” та
‘Грішник, шо кається”. Однак ці тв. Франка і
Толстого мають протилежне ідейно-моральне
спрямування: Франкові казки містять внутр.
полеміку, спрямовану на подолання толстовських
ідей.
Докорінно переосмислюватися може й
запозичений образ-персонаж. Гебр. сер-віч.
легенди, шо виникли як заперечення
християнства, прославляли Юду як суперника
Христа, шо викрив брехню апостолів про
воскресіння Христа. Й.В.Ґьоте та низка нім.
письменників змальовували Юду як ошуканого
патріота.
Різновидом В. є гостро протилежне
трактування образів іст. осіб, залежно від іст.
умов. най. приналежності та політ,
поглядів авторів. Протилежне
розуміння образу Петра І, а відтак проблематики
рос. державності й рос.-поль.-укр. відносин
знаходимо в поезіях А.Міикевича. О. Пушкіна.
Т.Шевченка. Як спостеріг свого часу В.Спасович,
Пушкін відповів “Мідяним вершником”
Міикевичеві, заперечуючи ту концепцію рос.
державності та ролі Петра І в її становленні, шо
була розвинута поль. поетом у поезіях “До
російських друзів”, “Олєшкевич “, “Пам’ятник
Петру Великому”. Полтава” (1828) Пушкіна є
певною мірою худож. запереченням
валенродизму, що був започаткований іст.
поемою Міцкевича “Конрад Валленрод” (1828).
Вільне ставлення письменника-реципіснта до
першоджерела не обов’язково є запереченням,
полемікою. В “Чуді святого Антонія”
М.Метерлінка, “Адамі-творці” бр. Чапеків ідейне
філос.-сатир, спрямування не заперечує першотв..
націлено на цілком ін. об’єкти. Тут протосюжет
через відомість і емоційну силу стає підгрунтям
для створення нов. тв., шо не має спільного з
першотв. у ідейному змісті.
В. як засіб худож. заперечення може
поєднуватися з “перелицьовуванням”, тре-
вестуванням, зміною мов.-етил, складників.
Постають різновиди наслідування-В.: паролія,
травестія, бурлеска, сучасний літературний
апокриф.
Анатолій Вопков