ВІЗАНТІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА л-ра
Візантійської імперії (IV-XV ст.), створена давн-
грец. та серед-грец. мовами. її історія, як і
історія візант. культури — найменш
розроблений в літ-знавчій науці розділ, позаяк
тривалий час вона вважалась періодом
занепаду ант. л-ри та культури. Вивчення В.л.
розпочалося лише з 2-ої пол. XIX ст. Підсумком
досліджень В.л. в XIX ст. стала капітальна
“Історія візантійської літератури від Юстініана
до кінця Східноримської імперії (527-1453)”
Карла Крумбахера (1827). Поширеною є думка
про відсутність її самобутності та посилання на
суто богословський характер. Дослідження суч.
візантологів спростовують таке твердження. У
порівнянні з культурою пізньоант. часу візант.
культура була більш розвинутою. Важливу ролю
в її формуванні відіграли численні культ, впливи
та їх синтез на візант. грунті. Цьому сприяли
традиції багатьох народів, які входили до складу
імперії або мали з нею певні стосунки. На терені
Візантії жили народи з оригінальною ст-давн.
культурою. На формуванні культури Візантії
позначився вплив не тільки геллінізму. але й
культур Сирії. Палестини, Єгипту, Ірану, арабів,
Вірменіє, народів Мад. Азії, Закавказзя, Криму
та частково слов’ян, які перебували в межах
імперії. Це викликає труднощі у
вивченні візант. культури. бо для
з’ясування характеру й особливостей її
необхідно часто звертатися до порівнювань з
культурою ін. регіонів сер-віч. світу. Особливої
ваги набуває метод типологізаиії. “Виявлення
заг. та особливого у візант. культурі в порівнянні
із Сх. та Зах., встановлення синхронності й
асинхроиності розвитку культури цих регіонів,
їхньої схожості та розбіжності, протиборства й
взаємовпливу допоможе врешті-решт визначити
не тільки тип візант. культури, її іст. образ”,
але й її місце в культ, житті сер-віч. світу”
(З.Удальцова).
В історії візант. культури дослідники виділяють
три періоди. У перший, початкововізант. або
пізньоант. (ІУ-‘ЛІ ст.) відбувається перехід від
античності до Сер.-віччя. Це час інтенсивної
переробки ант. традицій у рел.-христ. дусі,
становлення сер-віч. типу світосприйняття.
Другий період (‘ЛИХ ст.) відзначається
остаточним створенням сер-вічн. худож. культури.
Значним явищем цього часу було т.зв.
іконоборство ОЛІНХ ст). Пізньовізант. період (X-
XV ст.) характеризується посиленням
відцентрових політ.-економічних тенденцій,
піднесенням провінційних центрів, а в культурі
— стабілізацією худож. канону
Візант. культура формувалася в умовах ідейних
протиріч першого періоду, які перейшли в гостру
боротьбу з філос., етич.. природознавчими та
астет. поглядами ант. світу. Ант. традиції ше були
поширені, але християнство, яке стало з IV ст.
панівною релігією, вело проти них наступ. Це був
процес заміни ідеології. Найжорстокіше
переслідувались різні єретичні течії (аріанство,
маніхейство, монофізійство), котрі були
поширеними у Візантії й були небезпечними для
церкви та держави. Згодом ці єресі сприяли появі
богомильства у Болгарії та відповідно
богомп/іьського письменства. Але й за таких
умов саме у Візантії тривалий час зберігались
поруч із церк. і філос. школи (Александрія. Єдесс,
Афіни), де навчалися філософії та риториці навіть
церк. діячі.
Год. напрямком у філософії був неоплатонізм,
хоча у тв. світських істориків, риторів та в худож.
л-рі помітний вплив стоїцизму й скептицизму,
деяких ідей епікуреїзму. У світогляді різних соц.
верств перемішуються елементи поганства та
християнства, традиції минулого та їх
переосмислення. Боротьба двох релігій
відбилась в протистоянні філос. шкіл, вчених
та письменників, шо наслідували традиції
пізньоант. л-ри і церк. діячів, представників
патристики.
Якщо у ст. світські історики та ритори
дотримувалися ант. традицій і заперечували, або
були байдужі до християнства, то
наприкінці пізньоант. доби вони
ставляться до нього позитивно. Більшість
філософів намагалося примирити неоплатонізм
з християнством. Напр.. Діонісій Псевдо-
Ареопагіт (V ст.) спробував використати
неоплатонізм для обгрунтування христ. вчення.
Його праці справили вплив на сер. віч. філософію,
зокрема пізнішого зх. мислителя Тому
Аквінського. У VI ст. для обгрунтування
християнства почали використовувати також
систему Арістотеля. Погляди непримиренних
критиків християнства висловлював у своїх тв.
(листах, памфлетах, сатирах) імператор Юліан
(331-363). який звинувачував християн у
лицемірстві, жорстокості, неосвіченості.
У ранньовізапт. період значного розвитку
набувають історіографія, а г іо г р а ф ія .
гім н ограф ія. Автори іст. тв. наслідували
Геродота, Фукідіда. Полібія. Значними
істориками V ст. були Євпатій, Олімпіадор та
Зосім. У історіографії IV-V ст. існувало дві течії
— христ. та поганська. Перша відбилася у
“Церковній історії” Євсевія. епіскопа
Кесарійського (бл. 264-340), друга — у тв.
Євпатія із Сард (бл. 347-414) та Зосіми.
Останній у своїй “Нов. історії” стверджує, що
поширення християнства спричинило занепад
Рим. імперії.
Історіографія VI — поч. VII ст. залишила тв.
видатних авторів. Відомий політ, діяч, сучасник
Юстініана, Прокопій Кесарійський в “Історії воєн
Юстініана” (8 книг) увагу приділяв опису воєн
імператора з вандалами, готами та персами. У
“Трактаті про будови” у панегіричному дусі
вихваляє правління Юстініана. Але в таємно
написаних мемуарах (“Таємна історія”) він
відбив опозиційні настрої незадоволених
правлінням Юстініана аристократів, що
наблизило цей тв. до політ, памфлету. Юстініана
тут зображено тираном, злодієм, руйнівником
імперії. Прокопій змальовує грандіозні іст.
картини, в яких читач бачить Пд. Африку, Італію,
Іспанію, Балкани, Іран та країни Пд.-Сх. Азії.
Світ сприймається крізь призму гострих соц.-політ,
конфліктів, які призводять до зіткнення держав
та народів. Прокопій робить глибокий аналіз
подій, осіб. Як письменник, він виший за
тогочасних істориків. У нього яскрава динамічна
розповідь, до якої він залучає вставні новели,
екскурси, майстерно володіє худож. засобами
зображення. “Історія воєн Юстініана” Агафія
Мірінейського. історика та поета, молодшого
сучасника Прокопія, продовжує його зазначений
вище тв. з такою ж назвою. За філос. поглядами
та літ. стилем обидва наслідують ант.
історіографію. Вплив нов. часу, ідеалів
християнства сильніше відчувається
у тв. Фіофілакта Сімокатти (кін.VI
— перша пол. VII ст.), який також звертається
до ант. взірців, використовує їхні засоби
зображення, ремінісценції та трад. риторику.
В “Історії” він викладає політ, концепцію держ.
влади, змальовує образ ідеального володаря.
Отже. в ранньовізант. істориків світського
напрямку поєднуються первні ант. та нов. сер –
віч. культури. Хоча в їх тв. ше має місце відлуння
ідеологіч. рабовладн. світу (уславлення величі
Риму тошо), вони набувають ознак христ.
світогляду.
Зміни в ідеологічному житті Візантії сприяли
виникненню нов. жанрів історіографії:
з’являються жанри церк. історії та всесвітніх
х рон ік . Постала потреба у створенні
христ. світобачення, нов. іст.
мислення, ін., ніж у античності,
форми іст. тв. та нов. іст.-філос
концепції всесвітньо-іст. процесу. Ця концепція
будувалася на грунті христ. ідеології, але одним
з її складників була певна частина ант. спадщини.
Творцем христ. іст.-філос. концепції був Євсевій
Кесарійський (бл. 265-340). Саме він, як на Зх.
Аврелій Августін, заклав фундамент нов.
трактування іст. часу, яке стало домінуючим
протягом Сер-віччя. На його іст.-філос. погляди
справили вплив близькосх. бібл. традиція,
Платон та неоплатоніки. Цінуючи христ.
теологів, Євсевій з повагою ставився до
спадщини поган, філософів Платона, Піфагора,
Плотіна та ін. Від Платона та неоплатоників він
запозичів уявлення про вічність. Євсевій
визнавав поступ., хід історії, постійне оновлення
людини під впливом християнства. Т.ч.. у церк.
історіографії ранньої Візантії, в працях Євсевія
та його послідовників виникла заснована на
Б іб л ії христ. концепція всесвіт, історії.
Змінилось уявлення про іст. час та простір. Ант.
теорію циклічності заступила концепція
лінійного часу, відлік якого йдеться від
створення світу. Тезу про виключність Рим.
імперії, яка з презирством ставилася до
варварських племен, заступає відкритість христ.
ойкумени, що вбирає до себе всі народи,
незважаючи на расову та етнічну приналежність.
Христ. всесв. історія дивно поєднується з
поганськими міфами та ант. ремінісиенціями у
ранньовізант. хронографії. Хроністи, надто
відомий у Києв. Русі Іоанн Малала (VI ст.),
зазнали вплив Геродота, Фукідіда, Тіта Лівія,
навіть Есхіла, Евріпіда, Вергілія. Хроніки
будувалися за суворим хронологічним
принципом, але компіляції з різних джерел
призводили до того, що індивідуальні риси та
автор, особистість зникали, а мова та стиль
значно спрощувалися.
Важливу ролю в сусп. житті ранньої Візантії
відігравала риторика, яка була ареною
гострої ідейної та рел. боротьби. В
її межах розвинулися жанри похвальних промов
та панегіриків на честь василевсів та членів
їхніх родин, що проголошувалися на свята. Тут
використовувалися не лише форми та худож.
засоби, але й образи ант. міфології та л-ри.
Видатними риторами були прибічник поганської
релігії Ліваній (314 – бл. 393) та мислитель і
поет Сінесій Кіренський (бл. 370 – бл. 413), який
пізніше перейшов у християнство і став епіскопом
у Гін. Африці. У промові “Про царство” він
закликав імператора Аркадія відродити греи.
армію та не приймати до неї варварів. У філос.
тв. та літургійних гімнах спробував поєднати ант.
культуру з християнством. В дусі ант. поезії Сінесій
уславлював народження Христа, його появу
змалював в одному з гімнів у супроводі ант. богів.
Поганські ритори Фемістій, Гімерій, Ліваній
вражали слухачів ерудицією й ораторським мист-
вом. Звертаючись до імп. Йована. Фемістій (бл.
317 – 390) проголошує ідею рівності всіх
віровизнань. Імператори, які нав’язували якусь
релігію, за його думкою, лише примусили багатьох
приховувати свої почуття зі страху перед
покаранням.
Рішучу боротьбу з поганством та ант.
культурою проводили христ. церк.
проповідники. Зразком церк. красномовства
були промови Іоана Златоуста (бл. 350-407),
який викривав пороки поганської знаті. Його
величезна літ. спадщина складається з тв.
теологічного та полемічного характеру, з
тлумачень Св. письма, проповідей та листів.
Вони перекладались у сер. віки різними мовами
й були дуже популярні. Златоуст належав до
письменників, які витворили завершену
ідеологію православ’я і стали засновниками
візант. христ. віровчення. До отців церкви
належать також Афанасій Александрійський.
Василій Великий, Григорій Богослов. Афанасій
Александрійський (296-373) відомий як один з
борців проти єретика Арія (256-336). що очолив
опозицію проти офіційної церкви. Суперечку
викликало вчення про Святу Трійцю. Афанасій
вважав незаперечною сдиносутність та
нероздільність Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа.
На Нікейському соборі 325 ця теза була
включена ло священого догмату правосл.
церкви — символу віри. На противагу йому Арій
стверджував, шо Син не вічний, не існував до
народження й не був безначальним. Визнати
Сина “частиною Єдиносутнього” для Арія
означало вважати “Отця складним, таким, шо
розділяється та змінюється’’. Боротьба з
аріанством була тривалою: закінчилася лише
наприкінці IV ст., коли 381 імператор
Феодосій знищив його репресіями. Хоча до VII
ст. воно утримувалось у остготів, вестготів, в
Іспанії, у вандалів в Пн. Африці, а також у
бургундів та лангобардів. Афанасію
Александрійському належать кілька
апологетичних тв., три з яких спрямовано проти
аріан, та житіє св. Антонія. Літ. спадщину Василія
Кесарійського (Великого, 331-373), складають
проповіді, апологетичні тв. проти аріан,
тлумаченя, повчання та листи. Він встановив
літургію як чин церк. богослужіння. Отримавши
освіту у Константинополі та Афінах, він спочатку
присвятив себе риториці. Але згодом прийняв
християнство і став єпископом у Кесарії, де
віддався проповідницькій та літ. діяльності. Була
поширена дидактична література, до якої
належить “Шестоднев” Василія Великого, шо
мав вел. популярність не лише у Візантії, але й у
слов’ян, землях. Переробивши матеріал
пізньоант. вченості у христ. дусі, автор дав зразок
багатовікової традиції “Шестидневів”, відомій
й у Київ. Русі.
Єпіфаній Кіпрський (367-403) був істориком
єретичних вчень, автором “Фізіолога “, що був
перекладений на болг. мову і потрапив до сх.
слов’ян, де набув значного поширення.
Нові естет, ідеали висунули в той же період
представники нар. течії у християнстві, які
наближали л-ру до народу й відривали від
античності. Вони вводили просгонар.
світосприйняття, побожність та практицизм. Це
нар. середовище, активно впливає на житія.
Тому поруч з легендарними зустрічаються мотиви,
навіяні життям. Краші зразки житійної л-ри,
позбавлені фант, крайнощів, присвячено описові
життя видатних діячів, що боролись за нову
культуру та просвіту. Це були худож. біографічні
повісті. До них належать “Житіє св. Антонія”
Афанасія Александрійського. “Лавсаїк”
Палладія (V ст.). “Луг духовний” Іоанна Мосха
(VI-VII ст.). від яких беруть початок численні
слов’ян, “лімонарії”,
У перехідний від античності до Сер.-віччя
період, коли остаточно оформлюється візант.
православ’я й Церква веде рішучу боротьбу із
залишками спадщини ант. науки та філософії,
візант. поезія відзначається поетами, які зберігають
ант. традиції. Вони використовують ант. принципи
віршування та сюжети. Це такі поети, як Нонн (V
ст), Агафїй (VI ст.). Павло Сіленціарій (VI ст.),
Георгій Пісіла (VII ст.) та ін. Визначним поетом
був Агафіп, який вже згадувався як історик. Він
— автор вірш. зб. “Дафніака” у 9 кн. Його тв.
написані у дусі Анакреона та Сафо. Павло
Сіленціарій склав декілька епіграм еротичного
та сатир, характеру. Нонн. за походженням копт,
оволодівши грец. мовою, написав величезну епіч.
поему про Діоніса. Але вже в творчості цих поетів
з являються церк. мотиви у візант. дусі. Нонн.
напр.. переказує гекзаметром Євангеліє віл
Іоана, Агафій пише поезії про святість Луки,
Георгій Пісіла створює філос.-богослов. поему
Шестоднев”. З часом переважає церк. поезія:
Роман Солодкоспівець. якому належить велика
кількість церк. співів. Це була специфічна нов.
типу лірика, що тяжіла не стільки до поетики
пеанів та дифірамбів, але й до’ поетики Біблії
(Псалми).
У VII—IX ст. в громадському та культ, житті
Візантії відбувались значні зміни. Послаблення
центр, влади, боротьба за володарювання
призвели до політ, неврівноваженості та частої
зміни імператорів, які репрезентували інтереси
різних угрупувань. Невдоволення народу
постійними війнами, здирством, посиленням
визиску, вилилося у значне поширення сресей.
Іконоборство, яке виникло як опозиція офіційній
Церкві, використовувалося угрупуваннями знаті
у боротьбі за владу. У 2-й пол. VIII – поч. IX ст.
набуло розмаху перше антифеодальне повстання
під гаслами павлікіанської церкви. Все це
відбилося на стані науки та освіти. Перемога
духівництва у духов. культурі призвела до
зневажання природничих наук та змін у гол.
жанрах л-ри, а, головне, у їх змісті. Хроніка,
агіографія, літургійна поезія — провідні жанри у
Візантії VII IX ст. їх творцями були ченці та
свяшеннослужителі.
Найвидатнішим представником В.л. цього
часу, л-ри “іконошанувальників”—переможців,
що спромоглися ліквідувати культ, спадщину
своїх ідейних противників-іконоборців та
павлікіан. — яка тому й не збереглася, був,
передусім, Йоанн Дамаскін (бл. 675-753). Він
автор багатьох тв. догматичного, аскетичного
та полемічного характеру, які були скеровані
проти різних сектантських віровчень (“Змагання
християнина з сарацином”, “ Змагання
православного Іоана з маніхеєм”, “Проти
несторіанської єресі” і т. ін.). У найбільшій прані
“Джерело знання” він поставив завдання
побудувати цілісну систему ортодоксального
християнства. Цей тв. озброював христ.
богословів чіткою аргументацією в боротьбі з
різними єрет. вченнями, зокрема з доктринами
несторіан. маніхеєв, пізніше павлікіан та
богомилів. Разом з тим Дамаскін не заперечував
ант. філософії, а навпаки, використовував для
створення свосї богословської системи вчення
Платона, логіку Арістотеля, ант. науку. Він
полемізував з захисниками ісламу, виступав
проти іконоборчого руху. Його праця зробила
значний вплив на сер-вічне богослов’я як
Візантії, так і Зх. Європи. Другий ідеолог
ортодоксального богослов’я — Теодор Студіт
(759-826) у величезній літ. спадщині —
богословських трактатах, промовах, листах,
настановах ченцям та рел. гімнах — узагальнив
аргументацію іконошанувальників. Значним
письменником був патріарх Фотій (820-891),
автор численних богословських та філос.
трактатів, проповідей і листів. Заступником л-
ри та науки був візант. кесар Варда. Обидва,
Фотій і Варда, організували дипломатичну та
просвітницьку місію слов’янських перщовчителів
Костянтина та Мефодія у Вел. Моравію.
Молодший з братів, Костянтин (у чернецтві
Кирило) був учнем Фотія і одержав освіту в
Магнаурській академії у Костантинополі, яку
заснував Варда.
Серед тв. іст. жанру найвідоміші
“Хронографія” Феофана Сповідника(752-818).
“Бревіарій” (“Стисла історія”) патріарха Нікіфора
(сер. VIII ст. – 828) та хроніка Георгія Амартола
(IX ст.). Іст. тв. Феофана та Нікіфора сповнені
легенд, часто неймовірних, опису чудес та
стихійних лих (землетрусів, посухи, мору) та
проводять думку про всесилля божественного
промислу. Образність та жвавість викладення
матеріалу, чисельність барвистих фактів та
легенд зробили хроніку Амартола популярною
далеко за межами Візантії . Вона була
перекладена слов’ян, мовами та стала дуже
відомою у слов’ян, землях, зокрема у Київ. Русі.
Вплив рел. ідеології на л-ру посилюється у VIII
– 1-й пол. IX ст. Житія святих цього періоду багато
запозичили з агіографічної л-ри ранньої Візантії.
Вони будувалися за суворо встановленим
каноном, містили багато чудес, надприродних
подій, знамень та віщувань. Змінювано лише час
і місце дії, іст. ситуацію. Але образ героя
залишався незмінним: він мав певні христ.
чесноти. Значними агіографічними тв.
іконоборчого періоду були житія Стефана Нового
та Філарета Милостивого. Крізь стереотипи тут
виступають риси нар. життя.
Треба зазначити, шо канон був значною естет,
категорією візант. культури назагал. Він панував
не лише в мист-ві (передусім у іконографії), але
й у л-рі. Lie не говорить про те, шо всі митці,
наслідуючи канон, подібні один на одного. Хоча
часом важко за манерою та мовою визначити,
кому належить певний тв. Вміння приховувати
індивідуальне за трад. було найвищим проявом
майстерності. Традиція була еталоном і разом
з тим штампом, хоча сприйняття цим не
обмежувалось, а стимулювалось незначними
відхиленнями у суворо зазначених, каноном
межах. Цей худож. прийом, притаманний єгип.
малярству, можливо був відомий візантійцям.
Але він мав й свої корені у Візантії: античність
з часом почала сковувати форми літ. тв., а коли
християнство почало домінувати у культурі,
воно охопило всі її сфери. Канон жорстко
зафіксував сюжетно-композиційний рівень
зображення, що обмежило твор. можливості
митця. Автоматичне використання сюжетно-
композиційні схеми примусило митця
зосередити увагу на худож. засобах зображення,
внаслідок чого в малярстві, напр., виникає
витончена і тому часто незрозуміла мова”
(В.Лазарєв).
Принципи побудови образу героя також
підлягали заг. засадам. Якшо античність
створила ідеал гармонійно розвинутої особи, то
християнство зауважило у світі дисгармонію та
диспропорційність. Воно побачило протиріччя
світу, яке прагнуло зняти, примирити, поєднати
те. шо неможливо поєднати, збудувати міст між
землею і небом. Тому воно зосередило увагу на
образі Боголюдини. Всупереч ант. традиціям
візант. мист-во створює, ін. естет.-ідеал: не
гармонійна єдність тіла та духа, а протиріччя
плоті та душі. Духов. начало тут постає
домінуючим. На відміну від античності візант.
митець приховував тіло людини одягом. Його
не лякали спотворені обличчя, порушення
пропорційності. Диспропорційність постає
худож. засобом у малярстві. Канони наслідують
й письменники. Через трад. портрет
розкривається духов. начало героя (очі
відкривають золоту душу, вуста — це вулик, де
живуть слова-бджоли). Часто героєм постає
маленька неповноцінна людина, слабка плоть
якої не відповідає величі її духу. Герой агіографії
— жалюгідна, смиренна людина, раб, юродивий.
Але він також чудотворець, захисник
скривджених. обранець божий. Таке
трактування позитивного героя надавало
можливості подвійного осмислення: терпіння та
лагідність визнавались за подвиг, страждання
було випробуванням в ім’я Бога і. разом з тим,
підкреслювались чесноти маленької людини, шо
мали викликати співчуття до неї. Т.ч., В.л.
уславлювала велич непомітної людини. Поруч з
традиційністю формул існувала- у В.л.
канонізована усталеність ‘законів жанру”. Напр..
закони похвального слова відрізнялись від
законів ін. жанрів. Жанр, розрізнення було
закріплено й словесно: лексика урочистих віршів,
написаних гекзаметром, відрізнялась від лексики
ямбів.
У літургійній поезії іконоборчої доби
виділяються Андрій Крітський та Іоан Дамаскін.
Андрій Крітський (бл. 660 – бл. 726)
продовжував традиції Романа Солодкоспівця.
його канони та гімни відзначалися душевною
емоційністю, яка поєднувалась з офіційною
урочистістю. Філософ і теолог Іоан Дамаскін
створив багато церк. гімнів, яким притаманне
теологічне розумування, схоластичний пафос,
витонченість форми. Його літургійна, поезія
набула вел. популярності й поширилася у ін.
країнах, зокрема в Україні та всій сх. й пд.-
слов’ян. зоні.
Протягом зазначеного періоду не завмирала й
світська поезія. Захисник іконоборчої доктрини
Іоан Граматик (IX ст.) зберігав прихильність до
античності, писав поеми та вчені трактати. Від
його спадщини залишилися лише уривки. Тв.
Ігнатія насичені ант. ремінісценціями. а поема
про гріхопадіння Адама та переказ Езопових
байок вирізняються чистою аттичною мовою та
вишуканою клас, формою. У вченої черниці
Кассії (бл. 810 -кін. IX ст.) на першому місці —
дидактизм і повчальність. Вона написала чимало
епіграм, ямбічних сентенцій, літургійних гімнів,
до яких сама створила музику. Її мало цікавлять
рел. суперечки, але приваблюють заг-людські
проблеми.
Останній період візант. історії починається з
узагальнення та класифікації досягнень науки,
богослов’я, філософії та л-ри. Виникають праці
енциклопедичного характеру з питань історії,
сільського господарства, медицини. Трактати імп.
Костянтина Багрянородного (913-959) ‘ Про
управління державою”, “Про феми”, “Про
церемонії візантійського двору” містять вартісні
відомості про політ, і адміністративну структуру
Візант. держави, а також цікавий матеріал
етнографічного та іст.-географічного характеру
про сусідні країни і держави, зокрема про слов’ян
(в т.ч. сх). Сімеон Метафраст (X ст.)
систематизував і зібрав у єдиний зб. багато житій,
написаних у різні часи. Він виправив мову та
стиль, вилучивши помилки та суперечності.
Енциклопедичний характер мають також праці
патріарха Фотія (820-891). Його “Міріобібліон”
(“Безліч книг”) містить короткі характеристики
творчості 280 ант. та ранньовізант. письменників
з поширеним цитуванням їх тв. Тут зустрічаються
праці з філософії, богослов’я, медицини, історії,
любовні романи, описи подорожей і ораторські
тв. Багато тв. ант. авторів збереглося лише у
переоповіданні Фотія. Візант. історіографія X
ст. налічує багато іст. праць та хронік, серед
яких помітні праці Тенесія, Іоанна Каменіта.
Дьва Діакона. Останній подас цінний матеріал з
історії Болгарії та Русі.
Серед поетів вирізняється Іоан Геометр,
автор поем, в яких відбито політ, події його
часу Цікавий анонімний діалог “Філопатріс”
( Патріот або Повчасмий”), було написано за
взірцем Лукіана. Це памфлет, де висміюється
невігластво ченців та астрологів-шарлатанів.
Яскравою постаттю був Михаїл Пселл (1018-
1097). Збереглись його тв. з богослов’я, права,
медицини, музики, астрономії, філософ ії,
історії. Віддав він данину й поезії. Його філос.
трактат ‘Логіка” був поширений на Зх. Ідеї
Пселла та його послідовників перегукуються з
філос.-рел. настроями П’єра Абеляра ( XII ст.)
па Зх. Вони сприяли розвиткові зх.-європ.
схоластики й прокладали шлях ідеям
Ренесансу.
В л-рі XI—XII ст. відбувається зміна жанрів. Місце
клас, житія заступає світська повість, всесвітніх
хронік — мемуари та пр. істориків. До мемуарів
належать “Поради та оповідання” полководця
Кевкамёна. Це поради синові, де поєднуються
елементи дидактичної л-ри з особистим досвідом
письменника. Образи людей тут часто
замінюються алегоріями етич. понять. Христ.
алегорія, — не лише засіб худож. вираження,
але й уявлення про дійсний і разом з тим
надреальний зв’язок між двома явишами,
особливо між явишами земного та небесного світу,
між видимою дійсністю та царством сутностей.
Нов. явишем в іст.-мемуарній л-рі була
“Хронографія” Пселла, яка вражає реаліст,
відображенням життя та високою худож.
майстерністю. Продовжувачами Пселла в іст.
жанрі було подружжя Никифор Врієнний та Анна
Комніна дочка імп. Олексія І, Іоанн Кіннам,
Микита Акомінат. їхні тв. мають панегіричний
характер шодо імператорів, яким вони надають
риси ідеальних лицарів. За худож. засобами та
тематикою історіографія наближається до
феодального героїчн ого епосу. Нов. рис
набуває хронографія XII ст. Змістовним
джерелом з всесвітньої історії був “Короткий
виклад історії” Іоанна Зонари. Перекладений зх-
європ. та слов, мовами, він використовувався
давн-рус. літописцями. Вірш, форму мала хроніка
Костянтина Манассії, а Михаїл Гліка до хроніки
включає богословські міркування та
природознавчі описи. Написана ж вона у вигляді
настанов синові. У ІХ-Х ст. поширилися т. з.
“акритські пісні” та воїнські повісті, у яких
уславлювалися перемоги прикордонних вояків-
акритів. Найвідомішим став створений у Х-ХІ ст.
епос-поема про Василія Дігеніса Акрита. який
стоїть в одному шерегу з ‘Піснею про Роланда”та
ін. Дігеніса добре знали в ін. країнах, зокрема у
Русі, де з’явився переклад під назвою “Девгенієве
діяння”.
В XII ст. відроджується пізньоант. роман:
з являються проа та поет, романи, побудовані на
ант. матеріалі (“‘Роданфа та Досикл” Теодора
Продрома, “Дросілла та Харікл” Микити
Свгеніана, “Арістандр та Каллітея” Костянтина
Манассі). Поява цього жанру зумовлена
зростанням інтересу до світського сюжету та
змінами поглядів на любов і становище жінки в
сусп-ві.
Після завоювання Константинополя
хрестоносцями у В.л. також зустрічаються видатні
літератори. Таким був Никифор Влеммід (1197 –
бл. 1272) — філософ, богослов, прозаїк та поет,
ритор. У його тв. у мемуарному жанрі помітні нові
віяння у сприйманні Всесвіту та людини.
Незвичним для того часу були посилення
зацікавлення до внутр. світу людини та психол.
аналіз її переживань. Після його “Автобіографії”
до цього жанру звертались Георгій Пахімер, імп.
Мануїл Палеолог, які продовжили його традиції
психологізму. Іст. відомості про Нікейську імперію
подає у своїй “Хрониці” вчений, історик, поет,
ритор Георгій Акрополіт (1217-1282). Значного
поширення у ХІІІ-ХУ ст. набула анонім. “Повість
про подвиги Александра”— переробка в христ.
дусі пізньоант. сюжету про Александра
Македонського, яка приваблювала фольклор,
мотивами про чудеса. Повість стала популярною
й за межами Візантії. У XIII—XV ст. набуває розквіту
вірш, лицарський ром ан (“Каллімах та
Хрисорроя”, “Вельтандр та Хрисанца”. “Лівістр
та Родамна”), де оспівуються високі почуття, вірна
любов, краса жінки, велич природи, ставляться
проблеми долі, фатуму. Цей роман відображає
реальну дійсність христ. Сер-віччя.
Нар. культура останнього періоду має свої
досягнення. Від Х1У-ХУ ст. зберіглося чимало
епіграм та пародій, часто гостро сатир, і антицерк.
Популярними були новели на казк. та побутові
теми та байковий тваринний епос. Прикладом
є “‘Повість про чотириногих” (XIV ст.) — гостра
сатира на тогочас. сусп-во, де у фольклор, образах
змальовано реальні соц. конфлікти. Подібний
характер має повість “Пулолог” (“Птахолов”). За
аналогією з тваринним епосом існували тв.,
побудовані на персоніф ікац ії світу рослин
(“Плодослов”).
Завоювання турками Візантії (1453) викликало
від’їзд і навіть втечу вчених та діячів культури до
Англії, Франції, Італії, Іспанії, де вони працювали
в ун-тах, сприяли перекладу рукописів грец.
мислителів.
Візант. культура мала величезний вплив на
розвиток культур багатьох країн сер-віч. Європи.
Найбільше там. де ствердилось православ’я.
Засвоєння досягнень візант. культури в Болгарії.
Сербії, Грузії, Вірменії, Давн. Русі сприяло
подальшому розвиткові їхніх культур.
Перенесені на чужоземний грунт духов, надбання
Візантії піддавалися значній трансформації,
набуваючи нов. інонац. рис. Особливо це
стосується В.л., творче засвоєння якої пд. і,
особливо, сх. слов’янами сприяло виникненню
та становленню у них оригінал, л-ри. Завдяки
цьому виникла розгалужена система жанрів з
усіма їх специфічними особливостями:
апокрифи, житія святих, церк. лірика,
ораторська проза, природничо-наук., іст.
(хронографи) та повістева л-ра. У Київ. Русі
були відомі в перекладах хроніки Георгія
Амартола, Георгія Синкела, Симеона Логофета.
Іоана Малали, тв. проповідників Іоанна
Златоуста. Григорія Богослова (Назіанзіна),
Василія Кесарійського, повість про Александра
Македонського, епос про Лігеніса Акріта. У
Київ. Русь В.л. прийшла значною мірою через
посередництво пд. слов’ян (Другий
південнослов’янський вплив) Перекладені
тв. отримували нове життя на давн-рус. грунті.
Це сприяло не тільки зростанню майстерності
книжників, але й могутньому, піднесенню л-ри
назагал.
Валер ш Лаврено в