ВІРШ ДІАЛОГ — жанр.-композиційна форма
лір. поезії, структурною основою якої є діалогічне
розщеплення та персонажна об’єктивація мови
поет. тв. В ролі учасників діалогічного спілкування
можуть бути умовні (риторичні), іст., алегоричні
тощо персонажі, але їх об’єднує суто мовленнсвий
характер їхнього літ. буття на відміну від епіч. та
драм, партнерів по дігілогу, обтяжених сюжетною
долею.
В.-д. є одним з варіантів композиційного способу
мовленнєвої організації лір. тв. поряд з більш
розповсюдженим в поет. практиці —
монологічним, ширше — однією з варіацій діалогу
— метародової форми композиційного
розгортання худож. змісту тв. нарівні з оповідною
та асоціативною.
Європ. В.-д. походить від давн-грец. жанру
амебейя з характерною для нього запитально-
відповідною формою. Генетично В.-д. пов’язаний
з антифоним співом, яким у найдавн. часи
супроводжували колективну зустріч весни і у
якому по черзі брали участь група дівчат та група
хлопців (строфа та антистрофа). Цей ритуал
існував як на Зх., так і на Сх. (Давн. Китай, Давн.
В’єтнам та ін.).
Вірш, діалог використовується у різних лір. жанрах:
дифірамбі (“Тезей” давн-грец. поета VI ст. до н. е.
Вакхіліда), в епіграмі (описова епіграма Посиділа
на скульптуру ‘ Випадок” Лісіпа), у сер-віч. дебаті
(“Еклога” письм. XI ст. Феодула, в якій “неправда”
та “істина” у вигляді типових персонажів
пасторалі обмінюються чотиривірш, переказами
ант. та бібл. міфів), у вірш, сатирі (“Коротка бесіда
між Паном, Войтом та Плебаном” поль. поета XVI
ст. М.Рея). у поемі (“Суперечка між Теймуразом
та Руставелі” груз, поета XVII-XVIII ст. Арчила
Багратіоні). у буколіках (іронічні “Волинські
буколіки” укр. поетеси XX ст. О.Лятуринської), а
також у інвективі , тенсоні, діатрибі, тропі,
пастурелі, сирвенті муназарі та ін. В.-д. можна
вважати не тільки жанр.-композиційною ознакою
В.-д., але й факультативною ознакою лір. жанр,
системи. Особливе жанр, значення В.-д. виявляє
при утворенні лір. циклу інтертекстуального типу:
давн-япон. ута-моногатарі, проз.-поет. жанр, що
поєднує адресовані у формі танка вірш, послання
між закоханими, подружжям тощо та проз,
коментарі до них, переважно про обставини
написання тв. (напр., жіночий “Щоденник
метелика” (“Кагеро ніккі”) Мітіцуна-но хаха, XI ст.);
“Послання Михайлу Ігнатовичу” П.Самсонова та
“Відповідь Петру Самсонову” М.Ігнатовича —
епістоли рос. поетів-віршевиків XVII ст.; боле —
жанр, введений в бірманську л-ру у XIX ст. принцесою
Хлайн, його композиційною основою є чергування
монологів чоловіка та дружини з інтимними
натяками, зрозумілими лише їм обом. В укр. поезії
В.-л. зустрічається у поетів XX ст. О.Лятуринської,
в її “забавлянках”, у М Царинника (“Орат
вертається з півдня”), в рос. поезії — у
Д.Вєнєвітінова (“Домовий”, XIX ст.), Ю.Левітанського
(“Що відбувається в світі? А просто зима”), а також у
ряді тв. XIX ст., шо розвивають своєрідно-наи. варіант
теми “ars poet ica” — “Розмова книгопродавця з
поетом” О.Пушкіна, “Журналіст, читач та
письменник” М.Лермонтова та “Поет і громадянин”
М,Некрасова.
Борне Іванюк