ВСТАВНА ІСТОРІЯ — термін для визначення
засобу архітектоніки, суть якого полягає у
введенні в тканину худож. тв. (повість, роман,
поема) більшого за обсягом одного або кількох
менших, аде з самостійною фабулою (новела,
оповідання, притча, анекдот, казка,
бувальщина, лист, щоденник) тв. Функції цього
засобу різні. В.і. може бути важливим елементом
форм.-змістової структури, використовуватись з
метою суто орнаментальною, або виконувати
утилітарну задачу (розширювати обсяг тв ).
Засіб В.і. є основою побудови сюжету на
раннніх етапах розвитку л-ри. коли вел. епіч. тв.
незрідка формувався за принципом стрижневої
побудови, нанизування (“Одіссея” Гомера,
“Енеїда ” Вергілія). Уже в ант. л-рі В.і. несла також
суттєве ідейно-смислове навантаження (так,
казка про Амура та Психею в романі Апулея
“Золотий осел” відіграс важливу для заг. ідейної
концепції роману ролю, втілюючи вічне
прагнення душі до любові).
Л-рі доби Відродження вельми властивий засіб
множинної В.і., коли основний сюжет є лише
своєрідною рамою для об’єднання вед. кількості
не зв’язаних між собою епізодів: “Кентерберійські
оповідання” Дж.Чосера, об’єднані хронотопом
дороги. Декамерон” Дж.Бокаччо, в якому сто
новел поєднані умовною ситуацією усамітнення
оповідачів підчас чуми. “Гептамерон” Маргарита
Наваррської, розповідачі котрого об єднані
ситуацією негоди, “Пентамєрон” Дж.Базілє тошо.
Значною мірою за принципом “нанизування
побудовані “Гаргантюа і Пантаґрюель” Ф,Рабле,
“Лон Кіхот” М. де Сервантеса, Тусман із
Альфараче” М.Алемана, “Кульгавий біс” В. де
Гевари. Вельми властивий цей засіб л-рі країн
Сх.: ( Тисяач і одна ніч’1, зб. новел з заг, назвою
“Опис дивного із кабінету Ляо” кит.
письменника Пу Сун-ліна, кн. новел “Мужчина,
незрівнянний в любовній жазі” японця Іхара
Сейкаку.
Англ. просвітницький роман XVIII ст. також
незрідка використовує засіб В.і. (“Подорож
Гуллівера” Дж.Свіфта, “Історія Тома Джонса,
знайди Г.Філдінга, “Пригоди Перігріна Пікля”
Т.Г. Смол лета). У франц. просвітницькій л-рі в
такий спосіб побудований “Кандід” Вольтера.
Слід розрізняти явне і неявне використання цього
засобу. В першому випадкові В.і. вирізняється у
вигляді озаглавленого епізоду-глави (напр.,
“Історія гірського відлюдника” в “Томі Джонсі”,
“Історія старої” в “Кандіді”, “Щоденник” в
‘ Робінзоні Крузо” і т.п.). Проте частіше саме
основний сюжет розгортається як ряд авантюр-
епізодів, що нанизуються на основну фабульну
нитку (подорож, усамітнення кількох оповідачів,
застільні бесіди і т.п.). Власне кажучи,
епістолярний роман є також варіацією
використання принципу множинної В.і. (листа).
Близькою до цього типу архітектоніки є численна
мемуарна та шоденникова л-ра.
Особливого значення цей засіб набув у
романтиків, які відмовилися від єдності дії і
проголосили фрагментарність і архітектонічне
дроблення одним із своїх гол. естет, принципів. В.і.
є для романтиків одним із засобів втілення
проголошенного ними прагнення до синтезу мист-в.
Усякого роду відступи, ісг. довідки, філос. та мист-
вознав. роздуми, моральні максими втілюються в
їхніх тв. часто у вигляді В.і., причому вони наявні
не тільки в прозі, але укорінюються у вірш. тв. (вел.
кількість епізодів, об’єднаних мотивом подорожі в
поемах Дж.Н.Г.Байрона “Паломництво Чайлд-
Гарольда”, “Дон Жуан” тошо).
У творчості реалістів XIX ст. сформувався тип
новели, побудований за принципом обрамлення
“оповідання в оповіданні” (“Кармен” П.Меріме,
Випадок на мосту через совиний струмок” А.Бірса,
більшість новел Гі де Мопассана). Засіб В.і.
своєрідно використовує Ч.Діккенс в “Посмертних
записах Піквікського клубу”, задуманих спочатку
якзб. підписів до гумор, малюнків. Засіб множинної
В.і. лежить в основі композиції “Повістей Бєлкіна”
О.Пушкіна, “Героя нашого часу” М.Лєрмонтова,
“Мертвих душ” М.Гоголя.
В л-рі XX ст. засіб В.і. інтенсивно використовується
в найрізноманітніших варіаціях (“Пригоди бравого
вояка Швейка” Я.Гашека, “Зоряні щоденники Йона
Тихого С.Лема, “Марсіанські хроніки” Р.Бредбері,
“Башта з чорного дерева” Дж.Фаулза, “Процес”
Ф.Кафки, “Маленький принц” А. де Сент-Екзюпері,
“Листи до незнайомої” А.Моруа, “Жовтневе світло”
Дж.Гарднера. “Тітонька Хулія і писака” М.Варґас
Льйоса, вставні притчі в “Майстрі і Маргариті”
М.Булгакова і “Пласі” Ч.Айтматова, “Лейтенант
Йорк фон Вартенбург” С.Гермліна). Значною мірою
поновили засіб В.і. письменники-модерністи, які
активно впровадили в л-ру принцип коллажу,
кіномонтажу, поєднуючи документи, ґаа вирізки,
малюнки, світлини (трилогія Дж.Лос Пассоса,
“Вулик” К.Х.Сели та ін.). Засіб В.і. відбився в т. зв.
принципі симультаиізму — хронологічної
композиції, коли в кожний певний період часу
подається опис різних персонажів тв. (“За склом”
Р.Мерля). Маніпулювання В.і., їхня перестановка є
основним принципом побудови роману Х.Кортасара
“Гра в класики”.
Т.ч.. можна виділити 3 типи В.і.: 1) Власне В.і.
— епізодичне введення до гол. тв. вставного
елементу (Казка про Амура і Психею в “Золотому
ослі” Апулея), 2) Множинна В.і. — вставний
матеріал обійма більшу частину тв., інакше
кажучи, це прийом рамкової композиції
(“Декамерон” Бокаччо). Сюди ж можна віднести
рамкову композицію новели, коли основний
епізод викладається в тій чи ін. побутовій ситуації
(подорож, обід тошо), 3) Паралельні сюжети —
коли дві або більше гол. сюжетних ліній
переплітаються у вигляді окр. епізодів (“Тітонька
Хулія та писака” М.Варгас Льйоси).
В широкому теор. аспекті прийом В.і.
пов’язаний з проблемою співвідношення “автор
— наратор — оповідач” і в такий спосіб порушує
кардинальні проблеми процесу літ. творчості та
її сприйняття читачем.
Юрій Полов