ГЕЛЛЕНІЗМ (ЕЛЛЕНІЗМ) — поняття,
введене відомим нім. істориком І.Г.Дройзеном
(Історія геллінізму”, тт. 1-2, 1836-43) для
означення: 1) культури, що виникла в результаті
розповсюдження грец. (геллінського) впливу на
країни Сх. (Єгипет, держави Мал. Азії тощо) після
встановлення в грец. містах-полісах монархічного
македонського верховенства і завоювальних
походів Александра Македонського: 2) імітації,
наслідування або використання грец. традицій,
обрядів, мист-ва. філософії і т.п. Хронологічними
межами Г. трал, вважається період від
Александра (336-323 р. до н.е.) до рим. світ,
панування (підкорення Римом останньої
гелліністичної держави — Єгипту в 31 р. до н.е.)
або навіть до падіння ант. світу ( V ст. н.е.), тому
в науці про античність інколи говорять про
спільний гелліністично-рим. період.
Спочатку Г. був досить вузьким поняттям і
означав не шо ін., як граматично правильне
вживання грец. мови негреками, пізніше під ним
почали розуміти запозичення сх. народами
ге/ілінських звичаїв, обрядів, міфол. уявлень, рел,
культів, системи освіти, мист. цінностей тошо. В
нім-мов. регіоні та країнах Сх. Європи, а також
на терені колишнього СССР термін
використовується для означення іст., а у Франції,
Англії, США — культ, доби. Г. був виразом
економічних, культ, та сусп. змін, які вперше
відбувалися в такому широкому — всесвітньому
— масштабі, вплив якого відчувався аж до візант.
часів.
Г. охоплював як сам період походів
Александра Македонського аж до Індії і Китаю,
так і розпад його гігантської військово-
бюрократичної монархії і утворення замість неї
т.зв. держав діадохів (спадкоємців), а також
історію цих держав до підкорення їх Римом.
Основними гелліністичними державами були
династичні новоутворення Антігонідів
(Македонія), Селевкідів (Сірія, Месопотамія,
пізніше Палестина і частина Анатолії), Птолемеїв
(Єгипет). Атталідів (Перґам), а також дрібніші
державні утворення на пд. узбережжі Чорного
моря (Віфіпія, Каппадокія, Понт) та у Вірменії.
Основні центри культури Г. — Александрія,
Пергам, Антіохія.
Іст.-культ, значення Г. полягає у виробленні
нов. форм сусп. життя, шо прийшли на зміну
полісній організації, розвиткові світ, економічних,
політ, та культ, зв’язків, становленні “світ,
культури”, в якій поєдналися грец.-рим. та
орієнтальні елементи в одну змішану культуру
Гсупрапац. культура’), зберігаючи свої
специфічні властивості. Можливо, найнаочніше
це проявило себе у синкретизмі міфологій та
релігій — геллінської. єгипет., гебр. (Зевс —
Серапіс — Ягве, Діоніс — Осіріс — Христос.
Деметра — Ісіда і т.п.), в поєднанні обрядів, в
утворенні спільної грец. мови — “світової мови”
— койне. Через злиття грец.-рим. та орієнтальних
(євр.. єгипет., ефіопських, коптських) первнів
починає формуватися нова рел. свідомість
(монотеїзм), яка готує грунт для майбутнього
християнства. Нові умови життя сприяють появі
індивідуалістичних тенденцій, духу авантюризму
(грец. богиня долі, удачі, випадку Тюхе стає чи
не найпопулярнішим божеством трал, релігії),
жаданню розкоші. Величезні матеріальні блага
зосереджуються в одних руках, отож з являються
честолюбні задуми реалізації грандіозних проектів
(храм Артеміди в Ефесі, Колос Родоський,
Фароський маяк, Пергамський вівтар — т.зв.
“чудеса світу”). З виникненням царських палаців
грец.-македонських династіє в нов. столицях,
перш за все в Александрії, концентруються тв.
мист-ва (Мусейон, Александрійська бібліотека).
Образотвор. мист-во все більш орієнтується на
замовлення, в ньому з’являються риси манірності
(Лісіпп, Скопас), швидкими темпами йде
диференціація наук, шо дістають відчутні
імпульси для розвитку: астрономія (Арістарх
Самоський), математика (Евклід, Архімед),
механіка і фізика (Філон Візантійський, Стратон,
Герон), географія (Ератосфен), історіографія
(Полівій. Страбон, Діодор), літературознавство
(Арістофан Візантійський, Арістарх
Самофракійський). В філософії Г. відбилась криза
полісної системи, її основні напрямки і школи —
епікурейці, скептики, стоїки, кініки. Зусиллями
вчених Александрійської бібліотеки формується
нова наука — філологія, виникають початки літ.
критики (‘’екзегетика’). З ’являється ідея
гуманності, поняття класицизму (Періклові
Афіни), вперше ставиться проблема народності
культури і мист-ва.
Найбільші завоювання Г. — ‘ нова” аттична
ком едія (Менандр, Філемон, Діфіл), яка
відходить від сусп.-політ, тем і зосереджується
винятково на приватній сфері, зображенні
побуту, сімейних відносин. Вчена
александрійська поезія культивує як малі форми
— елегію, буколіку, ідилію, епіграму (Феокріт,
Мосх, Біон, Каллімах), так і жанр епіч. поеми
(“Аргонавтика” Аполлонія Родоського),
розробляючи при цьому рідкісні міфи,
периферійні епізоди сюжетів літ. клас, періоду,
демонструючи невичерпну винахідливість і
віртуозність поет, техніки. З ’являються
беллетристичні проз, ж анри — фольклор.
новела, чарівна казка, любовний роман
(Харитон. Ахілл Татій, Лонг, Геліодор). Водночас
грец. л-ра збагачується сх. складниками, зокрема
легендами і апокаліптичними мотивами.
Дана епоха зображувалась і в худож. л-рі:
“Роман про Александра” Псевдо-Каллісфена (III
ст.); легенди про Іскандера в перс, л-рі (“Шах-
Наме” Фірдоусі, бл. 1000 р.; “Іскандер-Наме”
Нізамі, XII ст.): сер-віч. лицарський роман
“Роман про Александра”, відомий у численних
перекладах і переробках в різних най. л-рах;
драма Расіна “Александр Великий” (1665):
романи Я.Вассермана “Александр у Вавілоні”
(1905). К.Манна “Александр” (1929).
В.Штайнберга “Ніч опускається на Вавілон”.
І.Єфремова “Таїс Афінська”. Л.Воронкової “Син
Зевса” тощо. В укр. л-рі гелліністичну епоху
відтворюють “Елліни Тавріди” М.Костомарова,
“Герострат” В.Самійленка, деякі сонети
М.Зерова (“Олександрія”. “Херсон”). Залишки
культури Г. (архітектура, матеріальна культура)
наявні в Криму.
Петро Рихло