ГЕРМЕНЕВТИКА. Суч. філософія визначає
Г. як теорію інтерпретації, учення про розуміння
смислу. Синонімом Г. є “екзегетика” (грец.
“тлумачу”) У ряді країн (особливо нім.-мов.) Г. є
основою літ-зиавства і критики, виконує функцію
з’ясування в худож. тексті культ, традицій як
сутності людської історії. Етимологія пов’язана з
іменем Гермеса — міфол. посланця олімпійських
богів. Передаючи їх повеління і повідомлення
людям, він був зобов’язаний тлумачити і
пояснювати божественні тексти. Для називання
їх у XVI ст. вперше був застосований термін
Hermeneutika Sacra.
Зародившись в ант. культурі, Г.
еволюціонувала в напрямках іст. та
символістично-алегоричного тлумачення. У сер.
віки значний розвиток одержала “істинна”
інтерпретація священних текстів у світлі церк.
традицій. Г. втрачала схоластичний характер
засвоєння Біблії в добу Реформації в XVI ст. і в
тлумаченні Нов. Завіту Іоаном Златоустом,
виданих в Україні на поч. XVI ст. В добу
Відродження утверджується текстуально-іст.
вивчення з метою удосконалення пізнання
(Ф.Бекон). Але до виникнення європ. романтизму
Г. по суті була допоміжною дисципліною філології,
теології та юриспруденції. “Батьком суч. Г.” зх.
теоретики називають нім. філолога-класика доби
романтизму Ф.Шляєрмахера (1768 — 1834),
який убачав призначення аналізу худож. тексту
в розумінні чужої індивідуальності і духов, світу
автора в акті його творчості.У тлумаченні тексту
він розмежовував сферу граматичної
інтерпретації і сферу психол. “вчуття” в думку,
орієнтуючись в основному на лінгвістику. Нім.
філософ В.Дільтей (1833-1911) розумів Г.в світлі
” наук про дух”, дослідження на основі психології
розуміння як пізнання одного життя з ін. за
допомогою інтуїції, уяви і перевтілення
(Д уховно-історична ш кола) Його
співвітчизник, філософ-йкзистенціаліст
М.Гайдеггер (1889-1976) прагнув очистити
теорію розуміння тексту від суб’єктивізму 1
психологізму, йшов за методикою т.зв.
“герменевтичного кола” з його правилом: ціле
не можна зрозуміти, не розуміючи його частин, а
розуміння його частини передбачає, що ціле уже
зрозуміле. Нім. теоретик Г.Г.Ґадамер у кн. “Істина
і метод” (1960) розглядає герменевтичний аналіз
текстів як зближення “обріїв” автора і тлумача.
“Обрій” реципієнта в процесі тлумачення
“розширюється” за рахунок “обрію” автора. Г.
збагачується рецептивною естетикою, принципи
якої висвітлено в кн. рум. літ-знавця Р.Яусса
“Історія літератури як провокування” (1970).
Історичність л-ри встановлюється тут не на
підставі фактів взаємозв’язку літ. явиш, а на
попередньому пізнанні тв. читачами. Рос. і поль.
філолог-класик Ф.Зелінський (1859-1944)
виділяв два різновиди Г.: аналітичну і синтетичну.
Аналітична пояснює літ. пам’ятку як таку,
синтетична — не обмежується однією пам’яткою,
досліджує її як “міст між філологією і історією”,
охоплює й ін. пам’ятки з метою вирішення
проблем іст.-літ. процесу. Методологія Г.
перебуває ше в стадії становлення і дискусій. Суч.
Ґ. ставить питання про те. що слід бачити за
текстом: 1) автор, особистість? 2) питання суч.
епохи? 3) культ, традицію?; дає принципи
інтерпретації, орієнтує на виявлення конкретно-
іст. змісту культури: спрямовує критика на цілісний
підхід до тв. і сприяє застосуванню тексту в суч.
культ, житті. Г. збагачувалася прийомами порівн.
літ-знавства, позаяк тлумачення тексту в багатьох
випадках змушує звертатись до більш ранніх
форм, до виявлення традиції. Славістами XIX і
XX ст. була пояснена більшість помилок і темних
місць “Слова о полку Ігоревім” (В.Міллер,
0.Потебня, О.Смірнов, Е.Барсов, В.Перетц,
Д.Дихачов). Текстологами підготовлені наук,
вивірені повні зібрання тв. О.Пушкіна.
М. Лєрмонтова, М.Гоголя, І.Тургенева,
Ф.Достоєвського, Л.Толстого. Т.Шевченка,
1.Франка з грунтовними коментарями. У методику
герменевтичного аналізу входить відновлення і
підготовка тексту, вирішення проблеми його
істинності, часу написання, авторства, участі ін.
авторів, п ер ер о б о к , а також складання
коментарів (лінгвістичних, літ., незрозумілих
місць). Детальні примітки можуть повідомити про
джерела сюжету, образів-характерів, літ.
запозичення.
Микола Нефьодов