ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС — (фей epos — слово,
оповідання, нім. Epos в розумінні “епопея”).
Найбільш суттєві типол. характеристики нар.
епосу (на відміну від балади) — героїчна
ідеалізація іст. минулого народу (народності,
етносу) шляхом створення монументальних
образів богатирів, захисників його волі та
незалежності в боротьбі проти іст. ворогів і
поневолювачів, втілення в поет, формі кращого
нар. характеру, “розуміння і оцінки народом свого
минулого” (Д.Лихачов). Як фольклор, жанр Г е.
не знає якоїсь універсальної форми. У різних
народів він не ідентичний, шо зумовлено
особливостями епіч. традицій і фольклор,
культури назагал. В архаїчних формах епосу
(напр., карел, і фін. руни “Калевали”, якут.
Олонхо”, богатирські поеми тюрко-монг. народів
Сибіру, пд. кавк., нартський епос, пн.-амер.
“Сказання про Гайявату”, окр. частини
вавілонського “Гільгамеша”. ісл. Едди Старшої,
англосаксонської поеми про Беовульфа та ін.)
героїка представлена в казк.-міфол. образах
(епіч. ворогом нар. героя виступають фант,
страховиська, шо уособлюють ворожі людині сили
природи) Ці пам’ятки виникли на основі міфол.
традиції і богатир, казки. Ін. стадіальний ряд тв.
Ге. об’єднує такі різні нар. творіння, як, напр.,
“Давид Сасунський” у вірменів, “Манас” у
киргизів. Торогли” у казахів, “Керогли” у
азербайджанців, Chansons de geste у французів,
Heldenlied у німців, рос. билини, окр. пд.-слов’ян.
юнацькі пісні, сх-роман. войнацькі, албан.
богатирські пісні та ін. “історизовані поеми”. Іст.
Г.е. несе в собі ідеї самоствердження народності,
боротьби за незалежність проти чужоземного іга.
Третій стадіальний ряд епіч. тв, — іст. епос, —
шо охоплює не менш широке коло явищ від укр.
дум до іст.-героїчних пісень народів Кавказу чи
балк. гайдуцьких пісень, від ранніх рос, іст.
пісень до пісень разінського і пугачовського
циклів. На цьому етапі зміст Г.е. суттєво
збагачується соц. мотивами. Героїко-іст, та іст.
епос стадіально супроводить тою чи ін. мірою
баладний епос (балада).
З іст.-типол. і естет, поглядів серед численних
різновидів епіч. форм виділяються за об’ємом і
поетикою дві форми: 1) епопея (як синтез ст-
давн. поет, досвіду народів, напр., киргиз “Манас”
з варіантами, шо містять сотні тисяч віршів, лавн-
інд, “Магабгарата” і “Рамаяна”, давн-грец.
“Іліада” і “Одіссея”, “Калевала” та ін. тв.. шо
побутують переважно в книжній формі, але
складені на фольклор, ступені чи мають
фольклор, джерела; 2) героїко-егііч. поема-пісня
(рос. билини, пд-слов’ян. юнацькі пісні, укр. ліро-
епіч. думи та ін.). Хоч і репрезентуючи різні іст.
ступені і наи.-своєрідні форми нар. творчості, Г.е.
проте виявляє при порівнянні, незважаючи на
всі нац. відмінності, риси суттєвої подібності,
неодноразово відзначені рос. дослідниками
0.Веселовським, В.Жирмунським, Б.Путиловим,
1.Мелетинським, англ. фольклористами Н.М. і
H.К.Чедвиками, укр. Ф.Колессою. румун.
I.К.Кицимією, А.Фокі та ін.
У всіх тв. Г.е. гол. дійовою особою виступає
трад. епіч. герой, воїн-богатир, як виразник нар.
духу, прагнень і сподівань народу, як узагальнення
його ‘ колективної”, “епохальної” могутності. Цей
герой наділений надлюдською силою і військовою
відважністю, неприборканою енергією і
волелюбністю. В монументальній гіперболізованій
формі він уособлює норму поведінки людини
героїчного віку. Жирмунський у монографії “Нар.
героїчний епос” (1962) виявив на багатому
матеріалі цілий комплекс інтернац. і “заг. місць”
Г.е.; мотиви легенд про дивне зачаття і
народження героя, шо сягають епохи
материнського роду, мотиви, пов’язані з першим
подвигом героя в надто юному віці, з його
магічною невразливістю, мотиви побратимства,
двобою з ворожим богатирем, мудрого порадника,
бойової подруги та ін. Багато з цих мотивів,
успадкованих від богатирської казки, виникли,
як показав ше акал. Веселовський, шляхом
самозародж ення сюжетів. Подібними
шляхами (хоча в різноманітних етнічних формах)
проходила і жанр, еволюція Г.е. Висновок
Жирмунського, “шо Г.е. не мігрував, як казка”
підтверджується спостереженнями в різних
регіонах його інтенсивного побутування. Рум.
фольклорист Кицимія відзначає, шо сх-європ.
епіка на відміну від зх-європ. розвивалась у
селянському середовиші, тому в пд.-сх.-європ. зоні
( у росіян, українців, білорусів, болгар, сербів,
греків та ін.) ці пісні мігрували від одного народу
до ін. не так інтенсивно, як на Зх. (де це
відбувалося), а репертуар рос. билин не сприйняв
жодної “чужої” теми.
Веселовський, говорячи про міграції епосу,
опирався в основному на факти історії фольклору
герм., ром. та пд-слов’ян. народів, у яких на
ранньому етапі дійсно проходив межплеменний
обмін епіч. тв. Однак система типових загальних
місць в Г.е. виходить за рамки прямих міжетнічних
зв’язків, охоплюючи тв. найвілдаленіших один від
одного народів. Риси подібності між Г.е. різних
народів “мають майже завжди типол. характер”
(Жирмунський). відбиваючи подібні ступені в
розвитку сусп-ва і сусп. свідомості, а також худож.
мислення. Цей заг. висновок потребує
конкретизації і коректування на рівні
регіональних і зональних паралелей (напр., балк.
спільнота як певний результат співтворчості
народів в епоху боротьби проти тур. ira і т.д.).
Особливу проблему становлять аналогії в системі
поет, засобів регіонального епіч. фонду. Частково
вони мають заг-типол. характер (принципи
ідеалізації героя і т.д.), або частково засновані
па заг. ст-давн. спадщині (в слов’ян, епосі —
негативний паралелізм, окр. епітети). Подальших
досліджень вимагає також здійснена Р.Якобсоном
спроба відновити гіпотетичну праформу заг,-
слов’ян. вірша шляхом зіставлення серб,
десятискладовика з метр, архетипам рос.
билинного вірша.
Недостатньо розроблена методика
дослідження най. специфічних особливостей
епосу на тлі типол. аналогій і окр, контактних
явиш.
Григорій Бостан