ГІМН (від грец. hymnos — етимологія не
з’ясована, можливо, від hyphaino — “ткати”) —
лір. ж ан р, який грунтується на хоровому
уславленні високозначного поняття (Бог, герой,
батьківщина, народ, природа тощо).
Позаяк Г. є найдавн. жанром, що генетично
пов’язаний з архаїчними культовими обрядами,
він отримує свій розвиток як в Зх.. так і в Сх.
культ, регіонах. Відомі, напр., “Дев’ять пісень”
Цюй Юаня (IV-III ст. до н.е.). які являють собою
обробку культових Г., давн-іран. ритмізовані Г.
божествам і міфічним силам з авестійської зб.
“Яшт” (“шанування”, “вихваляння”). Г. був одним
із найбільш розвинутих з усіх пісенно-поет. жанрів
давн. індоарійської культури. Це пояснюється
його сакральним значенням стимуляції богів на
боротьбу з хаосом, що особливо активізовувалося
напередодні нов. року. Влаштовували змагання
гімноспівців (ріші), які зверталися до Індри, гол.
божества, громовержця, воїтеля, до Варуни —
бога законів і правосуддя, до Агні, бога вогню (як
жертовного, так і натхнення) тощо. У Лавн. Індії
існували школи складання гімнів, де збирали
тексти, які увійшли пізніше в книгу Рігвели
(приблизно 2-а пол. II тис. до н.е.) і вплинули на
всю подальшу поет, культуру Пн. Індії.
Що ж до європ. гім но гр а ф ії, то вона
започаткована у давн-грец. Г., які виконувались
під час святкових церемоній на честь різних богів,
а також на змаганнях рапсодів. До найвідоміших
гімнографів античності належали Аріон (VII ст.
до н.е.), якого вважають засновником хорового
дифірамбу, Лас Германський, Фалет з о. Кріт,
який розповсюджував Г. у Спартї, Терпандр і
Сакад з м. Аргос, Архілох, Алкман, Піндар,
Клеанф з малоаз. міста Ассоса, Сапфо з острова
Лесбос та ін. Про популярність Г. свідчить той
факт, шо в Мал. Азії існувало поряд з об’єднанням
епіч. поетів (“гомерідів”) і співтовариство
“гімнідів”.
Відома ціла система модифікацій ант. Г. Так,
Аполлон оспівувався в пеані (від дієслова “б’ю”,
яким була супроводжена стріла, що її бог пустив
у Піфона), в урочистій номі (від слова “закон”), в
гіпорхемі. Г., шо супроводжувався танцювальними
рухами тіла, в парфенії — хоровій пісні, яка
виконувалась дівчатами, Ліонісу співали
дифірамби (назва — від ритуального імені бога),
Артеміду прославляли в гіпорхемі тошо.
Найбільші Г. присвячувались Аполлону. Деметрі,
Гермесу і Афродіті. При цьому суворо
дотримувались ритуального призначення Г. І тому-
то Арістотель, який присвятив Г. своєму другу,
шо трагічно загинув, був звинувачений жерцями
у нешануванні богів і змушений був переїхати з
Афін у Халкидіку, де і помер за нез’ясованих
обставин.
Стилістично давн-грец. Г. поділялись на
гекзаметричні і медічні. Гекзаметр., що не
отримали надалі розвитку, були зв’язані з найдавн.
гімнографічною традицією, яка почалась, на
думку Павсанія (письменника II ст. н.е ), поетом з
малоаз. міста Лікії Оленом. котрому Геродот
приписав і створення делоських Г. (за назвою
Делос — острів, батьківщина Аполлона). Проте
вже Мусей, який за переказом був чи то вчителем,
чи то учнем старшого на 10 поколінь за Гесіода
(УШ-УІІ ст. до н.е.) міфічного Орфея, що
винайшов гекзаметр, писав Г. Найбільшою
популярністю користувались гомерівські Г., Г.
александрійського поета Каллімаха. орфічні Г. і
Г. Прокла.
Гомерівські Г. не належать Гомерові, але вони
написані у гомерівському стилі, тобто вони були
епіч. їхня композиція містила в собі розповідь про
доблесне життя бога (ареталогічна фабула),
вихваляння його (енкомій), заклик до нього
(інвокація) з проханням про заступництво і т.д..
виголошування його імені при зверненні до нього
і при прощанні з ним (анаклеза і єпіклеза),
чекання, поки винесуть зображення бога у храмі
(епіфанія). Пі композиційні моменти, ритуальні
за призначенням, стають надалі
жанроутворюючими.
Г. Каллімаха (бл. 310-240до н.е.), суперника
гомерівської традиції, до Зевса, до Афін, до
Артеміди, до Аполлона були “заземленими”,
часом лукавими, з багатьма декоративними
деталями, шо призвело до зниження гімнічного
пафосу.
36. орфічних Г., шо містить 87 текстів,
сформувався не раніше II ст. н.е. На нього
вплинули філос. школи (піфагорійсько-орфічна,
гераклітівська, стоїчна), а також традиція
Орфея (не випадково зб. передувало звернення
до Мусея). Окрім трад. грец. богів (Діоніс, Зевс,
Уран, Кронос, Ерот, Танатос та ін.)
зустрічаються в цих Г. і малоаз. боги (напр.,
Ісіда), шо дозволило висловити припущення про
остаточне завершення нього зб. в Мал. Азії,
згадуються в Г. і алегоричні персонажі.
До філос. Г. належать і Г. Прокла (V сг. н.е.),
який залишив візант. Константинополь і став на
чолі Афінської школи неоплатоників.
Що ж до мелічних Г., тобто пов’язаних з
традицією пісенної лірики, то вони різноманітні
за метрикою і строфікою. До найпрославленіших
гімнографів цього напрямку належать Алкей (VII-
VI сг. ло н.е.), Симонід Кеосський, Вакхілід (УІ-У
ст. до н.е.), Силезій (IV V ст. н.е.). Мелічні Г. мали
вплив на подальший розвиток цього жанру,
найбільш продуктивним періодом якого було Сер-
віччя, шо створило христ. модифікацію Г, — не
без освоєння досвіду юдейських псалмоспівів.
Найзнаменитішими гімнографами сер. віків були
Амвросій Медіоланський (IV ст.), Г. якого були
призначені для хорового виконання під час
служби Божої, а також Аврелій Прудениій (IV ст.),
автор Г. про перших христ. мучеників (“Книга
про вінці”) і “Буденних гімнів”, кожний з яких був
приурочений до того часу, в який належало
молитися в пам’ять про хронологічно відповідні
події Нов. Завіту.
Внесок у формування гімнографії
християнства зробли Августин Блаженний (IV-V
ст.). шо одним з перших використовував ’‘ритми”,
тобто силабо-тоніку, і тим самим порушив метр,
традицію ант. гімнографії, і візантієць Роман
Сладкоспівець (VI ст.), який створював свої Г. —
кондаки знову ж таки на відміну від ант,
версифікації на тонічній основі, шо було
навдивовиж для його сучасників. Його тв.,
напівпрозаїчного. напіввірш. характеру,
складалися з рівних за кількістю складів строф
(ікосів) з постійним рефреном, при цьому ритм
кожного із строфічних відрізків співвимірювався
кількістю наголосів. Найулюбленішим розміром
гімнічних віршів був ямбічний диметр (спарені
пеони), що пізніше перетворився у 8-складник з
дактилічним закінченням. Вибір розміру
визначався функціональним призначенням Г.: або
він створювався для хорової відправи, або
залишався “книжним”. Створювали Г, і поети
Каролінгського відродження: Павел Диякон (УШ
ст.), Валахфрід Страбон (IX ст.), Седулій Скотт
(К ст.), Годескальд (IX ст.), три Г. Христу якого
належать до найкращих у Сер-віччі. Існують і
анонімні Г., які написані “каролінґськими
ритмами”, тобто не трал. метр, віршем, а
спрощеним, силабо-тонічним (“Гімн Святому
іДку”, “Гімн Діві Марії”).
Вже в пізній античності у христ. гімнографії
намітились дві жанр, тенденції: дієгесіс, тобто
оповідь про муки святих, та енкомій — “похвальне
слово” св. мученикам. Ці тенденції реалізувалися
й у самостійному, й у змішаному вигляді.
Жанровими модифікаціями візант. Г. були
кондак, канон та акафіст. Типол. близькими
акафісту, який став одним з головних літургійних
Г. православ’я, є кат. секвенція та протестанська
яітанія.
До решти жанрів гімнічної орієнтації
належать також стихіра (невел. Г.) та троп (тут,-
не передбачена канонічним текстом літургії
вставка, яка згодом, як і секвенція,
перетворилась у самостійний жанр діалогічного
характеру (“Троп на Різдво” лат. письменника X
ст., який створив цей жанр, Тоугілона Санкт-
Галленського).
У культуванкі христ. Г, не можна не зазначити
роль сирійського повчального жанру мадраша,
засновником та клас, виконавцем якого був
письменник IV ст. Єфрем Сірін (від dras —
протоптати, що споріднене з араб, madrasa — у
суч. розумінні “школа” та гебр. midras — вчення).
Для мадраша є характерним ізосилабізм і тверда
строфа з обов’язковим рефреном, шо вплинуло на
формування кондака, а також согіта (діалогіч.
розповідь на свяшенні сюжети у строго метр, формі),
структура якої відбилась у тропі та секвенції
Чисельннісгь жанр, модифікацій Г. дозволяє
мислити його не як моножанр, а як метажанр. що
включається у систему жанрів апологетичної
орієнтації разом з панегіриком , “високою”
баладою, ліро-епіч. піснею та ін.
Надалі сакральне і функціональне
призначення Г. послаблюється, він набуває все
більш світського характеру (розширюється
тематичний діапазон і метр, репертуар), хоча
зв’язок з трал, персонажами часто зберігається,
напр., Г. англ, поетів Д.Донна (“Пмн Христові
перед останнім відплиттям до Німеччини”, “Гімн
Богові”, “Моєму Богові”. “Гімн Богові-отцю”).
Р.Крешо (“Різдвяний гімн”, “Пмн на славу та ім’я
чудової Святої Терезії”), Д.Драйдена ( Гімн на
честь Святої Цецилії”): рос. поетів; “Гімн
Всевишньому” І.Дмитрієва. “Гімн Богові’’’
В.Жуковського, “Гімн Афродіті”, “Гімн богам”
М.Лохвииької, “Гімн Афродіті” В.Брюсова, “Гімни
церкві” нім, поетеси ХІХ-ХХ ст. Г. ле Форт.
Особливе значення мав Г. у періоди рел, війн
у Європі як бойові закличні пісні (нім.
протестантські хорали, чес. гуситські пісні та ін.).
В європ. поезії Нов. часу Г. представлений
іменами Р.М.Рільке (“Гімн красі”). У.Купера
(цикл духов, віршів “Ольнейські гімни”), П,-
Б.Шеллі (“Гімн інтелектуальній красі”),
П.Прімовича (Далмація, XVI-XVH ст., переклад
церк. Г. та молитов), М.Йохумссона (Ісландія.
XIX ст., “Пмн тисячоліттю- Ісландії”), Г.Містраль
(Іспанія, XX ст., “Гімн дереву”), Г. д’Аннуниіо
(цикл ‘’Гімни’’), Г.Гріммельсгаузена (“Гімн
селянству”), Й.В.Гьоте (цикл “Великі гімни”),
Новаліса (“Пмн ло ночі”), Ш.Шимоновича
(“Гімни”), Ю.Словацького (“Гімн”), О.Сумарокова
(“Гімн про премудрість Божію в сонці”).
A.Григор’єва (цикл “Гімни”, шо містять вільні
переклади віршів нім. поетів Й.Г.Гердера.
Ф.Шіллера. Гьоте із зб. масонських пісень, шо
видані 1813 р. у Берліні), О.Блока (“Гімн”),
B.Каменського (“Пмн 40-річним юнакам “),
І.Франка (“Гімн”), Лесі Українки ( “DO (Гімн
grave)”), С.Яричевського (“Гімн”), Д.Загула (“Гімн-
прокламація”), П.Ронсара (“Гімн Франції”), Ж,-
О.Томбо (зб. “Гімни”), Ж. де Лафонтена (“Гімн
насолоді”), Ш.Бодлера (“Гімн красі”), П.Бореля
(“Гімн сонцю”).
Різноманітність Г. важко піддається
класифікаційному упорядкуванню за тематичною
ознакою. Проте суч. гімнологія серед різновидів
Г. розрізняє, окрім рел., весільних та ін., н ад­
державні (напр., один з рос. Г. XIX ст. “Боже,
царя храни…” Жуковського, “Гей, слов’яни!” чес.
поета XIX ст. С.Томашика. ‘Марсельєза” франц.
поета XIX ст. Руже де Ліля, “Ще не вмерла
Україна” П.Чубинського та ін.), революційні Г.
(напр., патріотична пісня поль. поета XIX ст.
В.Свєнцицького “Варшавянка”, яка була нац. Г.,
а потім стала завдяки вільному перекладові
Г.Кржижанівського рев. Г., “Гімн (“Вічний
революціонер…”)” Франка, “Інтернаціонал”
франц. поета XIX ст. Е.Потьє і його
насл іауваиия.
Зумовлений як “цеховими” орієнтаціями поезії
(літ. н ап р ям и , течії, ш к о ли і т.ін ), так і
“індивідуалізацією лірики”, шо іст. зміцнюється,
Г.. як і жанр взагалі, набуває тематичної і
стильової свободи. Це призводить до руйнації
жанр, матриці Г., зокрема, до можливості
іронічного узгодження між темою і жанр, пафосом,
і в цьому плані найпоказовішим є виникнення Г.
— бурлеска (“Гімн бороді” М.Ломоносова, цикл
Г. В.Маяковського: “Гімн хабарю”, “Гімн обіду”
тошо; “Гімн перцю” Н.Матвєєвої). В цій ситуації
особливої ваги набувають заголовки , які
відбивають автор, настанову на жанр, сприйняття
Г. читацькою аудиторією, шо, зрештою, не є
гарантом адекватності структури подібних тв.
жанр, феномену Г. Крім цього, відповідно з тією
ж закономірністю розподіблення жанр, канону,
шо приводить до дифузії різних жанрів, особливо,
типол. подібних, ідентифікація кожного з них є
справою трудомісткою або, навіть, марною. Це
стосується, окрім Г., дифірамбу, оди, похвали
тощо. Демонстративними прикладами можуть
служити поема амер. поета В.Вітмена “Пісня про
себе”, яка за своїм пафосом може бути визнана
будь-яким із хвалебних жанрів; “Гімн ліро-епічний
на вигнання французів з батьківщини” рос. поета
В.Капніста, який є по суті одою.
Нарешті, звільнення жанр, пафосу Г. від його
композиційно-тематичних зобов’язань зумовлює
не лише появу нов. жанр, утворень (напр., поема
укр. О.Бабія “Гімн землі”), але і той факт, шо
поняття “Г.” набуває метафоричного відтінку
(напр., повісті М.Гоголя “Старосвітські поміщики”
і “Тарас Бульба” можна кваліфікувати як “гімн
любові”).
Борис Іванюк