ГІМНОГРАФІЯ — (від грец. himnos —
похвальна пісня та gra/o — пишу) — специфічна
сфера поезії. За об’єктом худож. величання вона
поділяється умовно на гім ни рел. та
громадянсько-героїчні. В найдавн. шарах культ.
спадщини ці мотиви звичайно зливалися (напр.,
сповнена рел. екстазу й водночас нац.-героїчного
пафосу бібл. “Пісня Дебори”; XII ст. до н.е.).
Проте й розмежування цих мотивів і жанр,
диференціація Г. почалася ледь не від часів
шумерів. Рел. гімни давн. Єгипту й, особливо,
Месопотамії стали своєрідним започаткуванням
як рел., так і громадянської Г. Найвиразніше
розмежувалися ці різновиди в грец.-рим. поезії.
Власне поняттям Г. обіймається практично
матеріал христ. Г. Але остання, безперечно,
певною мірою генетично пов’язана з культовим
досвідом давн. світу. Тою мірою, в якій
християнство успадкувало особливості
юдейського культу, за основу тут правила
практика створення та виконання бібл. псалмів,
які писалися для хорового виконання. На христ.
Г, справила вплив і традиція геллінізму.
Героями христ. Г. виступають Св. Трійця, Бог-
Отець, Ісус Христос та Св. Дух, Божа Матір, святі.
Проте не лише персонаж, а й основні колізії
євангельського сюжету, моральна максима, події
церк. історії можуть стати предметом лір.
захоплення.
За родовою природою Г. є практично “чистою
лірикою”, й це визначає таку її структурну
особливість, як побудована на тавтології
ком позиція (Р.Якобсон вважав повторення
основою будь-якої лір. композиції). Але автори
церк. гімнів змалювують об’єкт в різних аспектах,
прагнучи до вичерпної характеристики. При цьому
в літургічно-канонічному тексті на першому місиі,
як правило, богословська ідея: “Единородный Сыне
и Слове Божій. Безсмертенъ сый и изволивый
спасеній нашего ради воплотитися отъ Святая
Богородицы и Приснопьвы Марій, непреложно
вочеловьчивыйся, распныйся же, Христе Боже,
смертію смерть поправый, Единъ сый Святыя
Троицы, спрославляемый Оту и Сыну и Святому
Духу, спаси нась “.
Цей текст, введений в літургію в V ст. н.е. як
заперечення аріанської та несторіанської єресі,
патетично стверджує, що Христос є не лише людина,
але Боголюдина, тотожна Небесному Отцеві.
В нар. варіантах рел. лірики більше уваги
приділяється подіям, “сюжету”:
Щедрий вечір всім вам! Щаслива година!
Породила Ліва Предвічного Сина!
Ладо-ладо-ладо!
Все на світі радо!
Шедрий вечір на землі!
Не в пишних палатах Бога породила,
А в біднім вертепі Господа повила.
І /а білі перини Господу стелила.
На в язочиі сіна Вічного повила.
Не межи царями Господь наш явив ся
А між вівчарями в яслах положився, і т.д.
Складалися перші христ. гімни в часи заг-
христ. спільноти. Виділяються імена таких
майстрів жанру, як Амвросій Медіоланський,
Роман Солодкоспівець, Андрій Критський
імператор Юстініан, Сергій Константи
нопольський, Єофроній Єрусалимський. Згодом
характер сх. та зх. Г. починає різнитися. На Зх.
гімн, котрий виконується в церкві, набуває
урочисто-монотонного характеру римованого
хоралу. На Сх. переважає пошук жанр, форм,
шо покликані відбити найтонші відтінки рел.
поривання (тропарі, кондаки, ірмоси:
акафісти й канони); вони об’єднуються в зб.
(октоїх, тріоль, мінєя, ірмологіон та ін.). В грец.
богослужінні часто використовується метр, мова,
в слов’ян, перекладах це втрачено.
В епоху Сер-віччя та Відродження дуже
нечисленні випадки пародіювання Г., хіба шо у
вагантів (“Гімн Бахусу”). Навпаки,
спостерігаються спалахи лір. почуття (Франциск
Асизький). Додала емоційності та експресивності
Реформація (хорали гуситів, багатоголосий, на
відміну від унісонного клас., хорал А.Сілезіуса,
П.Флемінга, П.Герхардта). З поч. процесу
секуляризації” культури, форми гімну все частіше
набувають світського, інколи пасторально-
життєстверджуючого характеру, й, нарешті,
витісняються гімнами на честь певних іст. осіб,
націй та держав. Остаточний злам зроблено
романтиками поч. XIX ст. Нечисленні худож.
спроби вдихнути нове життя в рел. Г. у XIX ст..
хоча кількість їх в масі все зростає.
У країнах а рабо-м усульм анської
культурно-літературної зони цей рід л-ри
набув вел. популярності. Якісно нов.— порівняно
з погано нам відомими екстатичними
імпровізаціями доісламських поетів — був
Коран, пронизаний лір. стихією:
Хіба ви не бачите, як створив Аллах сім небес рядами?
і зробив місяць на них світилом, а сонце зробив світильником.
І Аллах зростив вас із землі рослиною.
потім повертає вас й виводить ізведенням.
Аллах зробив для вас землю підстилкою,
аби ви ходили по ній дорогами широкими.
На основі коранічної поезії розвиваються
касиди світських поетів, лірика містиків-суфіїв
(араб., перс., тур. л-ри).
В країнах, де поширилася ведична і, згодом,
буддійська релігія, домінувала сольна стихія
виконання, навіть, речитатив жреця. Поряд зі
вшануванням численного пантеону інд. божеств,
тут дуже багато філософічно-моралізаторських та
космогонічних мотивів. Поетичне почуття прагне
часом охопити найневловиміші відтінки буття:
“Воістину спочатку це немовби не було ні
неіснуючим, ні існуючим. Спочатку це воістину
немовби було, й немовби не було, [все) це було
Ш1Є думкою”.
У давн-інд. поетиці було навіть поняття
“неврівноважених станів душі”
(щаЬІіісагіЬЬта), котрі широко представлені в
ведичних гімнах.
В буддійських гімнах (Будді, або ж в ламаїзмі
— ін. фігурам даного пантеону) зберігаються
основні риси цього стилю, хоча й набувають певної
витонченості. Відома переробка культових гімнів
кит. поетом IV-III ст. до н.е. Цюй Юанем (“Дев’ять
пісень”).
В Україні-Русі відомі похвальйі пісні на честь
князів тв героїв, споріднені, мабуть, чи то
контактно, чи то типол. з поезією сканд. скальдів
(звідси джерело ‘‘Слово о полку Ігоревім”).
Відлуння культових гімнів ст-давн. слов’ян можна
відчути в таких жанрах укр. фольклору, як
колядки (уславлення зорі, образ світового
дерева).
Давн-рус. христ. л-ра висунула, після
перекладів Кирила й Мефодія, власних
талановитих майстрів жанру (Кирил Туровський).
Час від часу в укр. та ін. сх-слов’ян. л-рах
з’являються визначні постаті гімнографів як от
св. Дмитрій Ростовський (Дмитро Туптало). З
часом — особливо в XVIII ст. — Г. секуляризується,
як і на Зх. Запозичені з практики Києво-
Могилянського віршування, розквітають в добу
Петра І” віватні канти”; що згодом переростають
в офіціозну придворну оду. Криза жанру
позначилася в Росії ше в XVII ст. (пародійна
“Служба кабаку”). Після підкорення Церкви
імперській владі Г. поступово “всихає”, шо
супроводжується втратою її популярності. Цей
процес не без відтінку суму відбив А. Чехов в
оповіданні “Святої ночі”, в якому зображено
талановитого поета-ченця, котрий творить на
мертвій церк-слов’ян. мові, спрямовуючи внутр.
зір до умопоглядних речей, — й ніхто його не
розуміє. Тривав і процес широкого використання
давн. стилю в творчості прогресивно
спрямованих письменників (в Україні — у
Т.Шевченка, в Росії — у Г.Державіна, Ф.Глінки
та ін.). Здебільшого тут бралися мотиви зі Ст.
Завіту. Але не пересихало джерело нар.
творчості, не з’являлося й характерного
пародіювання, яке, за Ю.Тиняновим, свідчило б
про смерть жанру.
Антихрист, боріння XX ст. практично не
пошкодили існуванню христ. Г., надійно
“законсервованої” в літургійному каноні. Якщо
не рахувати грубих пародій в руслі планової
антирел. пропаганди або фізичного нищення кн..
христ, Г. була й залишається духов, поживою
мільйонів сх. слов’ян. Найвидатніші поети XX ст.:
С.Єсєнін, М.Клюєв, А.Ахматова, Б.Пастернак,
С.Стус, /І.Костенко та ін. виявляють живу
спорідненість з цією сферою поезії.
Семен Абрамович
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.