Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ГІМНОГРАФІЯ

ГІМНОГРАФІЯ — (від грец. himnos —
похвальна пісня та gra/o — пишу) — специфічна
сфера поезії. За об’єктом худож. величання вона
поділяється умовно на гім ни рел. та
громадянсько-героїчні. В найдавн. шарах культ.
спадщини ці мотиви звичайно зливалися (напр.,
сповнена рел. екстазу й водночас нац.-героїчного
пафосу бібл. “Пісня Дебори”; XII ст. до н.е.).
Проте й розмежування цих мотивів і жанр,
диференціація Г. почалася ледь не від часів
шумерів. Рел. гімни давн. Єгипту й, особливо,
Месопотамії стали своєрідним започаткуванням
як рел., так і громадянської Г. Найвиразніше
розмежувалися ці різновиди в грец.-рим. поезії.
Власне поняттям Г. обіймається практично
матеріал христ. Г. Але остання, безперечно,
певною мірою генетично пов’язана з культовим
досвідом давн. світу. Тою мірою, в якій
християнство успадкувало особливості
юдейського культу, за основу тут правила
практика створення та виконання бібл. псалмів,
які писалися для хорового виконання. На христ.
Г, справила вплив і традиція геллінізму.
Героями христ. Г. виступають Св. Трійця, Бог-
Отець, Ісус Христос та Св. Дух, Божа Матір, святі.
Проте не лише персонаж, а й основні колізії
євангельського сюжету, моральна максима, події
церк. історії можуть стати предметом лір.
захоплення.
За родовою природою Г. є практично “чистою
лірикою”, й це визначає таку її структурну
особливість, як побудована на тавтології
ком позиція (Р.Якобсон вважав повторення
основою будь-якої лір. композиції). Але автори
церк. гімнів змалювують об’єкт в різних аспектах,
прагнучи до вичерпної характеристики. При цьому
в літургічно-канонічному тексті на першому місиі,
як правило, богословська ідея: “Единородный Сыне
и Слове Божій. Безсмертенъ сый и изволивый
спасеній нашего ради воплотитися отъ Святая
Богородицы и Приснопьвы Марій, непреложно
вочеловьчивыйся, распныйся же, Христе Боже,
смертію смерть поправый, Единъ сый Святыя
Троицы, спрославляемый Оту и Сыну и Святому
Духу, спаси нась “.
Цей текст, введений в літургію в V ст. н.е. як
заперечення аріанської та несторіанської єресі,
патетично стверджує, що Христос є не лише людина,
але Боголюдина, тотожна Небесному Отцеві.
В нар. варіантах рел. лірики більше уваги
приділяється подіям, “сюжету”:
Щедрий вечір всім вам! Щаслива година!
Породила Ліва Предвічного Сина!
Ладо-ладо-ладо!
Все на світі радо!
Шедрий вечір на землі!
Не в пишних палатах Бога породила,
А в біднім вертепі Господа повила.
І /а білі перини Господу стелила.
На в язочиі сіна Вічного повила.
Не межи царями Господь наш явив ся
А між вівчарями в яслах положився, і т.д.
Складалися перші христ. гімни в часи заг-
христ. спільноти. Виділяються імена таких
майстрів жанру, як Амвросій Медіоланський,
Роман Солодкоспівець, Андрій Критський
імператор Юстініан, Сергій Константи­
нопольський, Єофроній Єрусалимський. Згодом
характер сх. та зх. Г. починає різнитися. На Зх.
гімн, котрий виконується в церкві, набуває
урочисто-монотонного характеру римованого
хоралу. На Сх. переважає пошук жанр, форм,
шо покликані відбити найтонші відтінки рел.
поривання (тропарі, кондаки, ірмоси:
акафісти й канони); вони об’єднуються в зб.
(октоїх, тріоль, мінєя, ірмологіон та ін.). В грец.
богослужінні часто використовується метр, мова,
в слов’ян, перекладах це втрачено.
В епоху Сер-віччя та Відродження дуже
нечисленні випадки пародіювання Г., хіба шо у
вагантів (“Гімн Бахусу”). Навпаки,
спостерігаються спалахи лір. почуття (Франциск
Асизький). Додала емоційності та експресивності
Реформація (хорали гуситів, багатоголосий, на
відміну від унісонного клас., хорал А.Сілезіуса,
П.Флемінга, П.Герхардта). З поч. процесу
секуляризації” культури, форми гімну все частіше
набувають світського, інколи пасторально-
життєстверджуючого характеру, й, нарешті,
витісняються гімнами на честь певних іст. осіб,
націй та держав. Остаточний злам зроблено
романтиками поч. XIX ст. Нечисленні худож.
спроби вдихнути нове життя в рел. Г. у XIX ст..
хоча кількість їх в масі все зростає.
У країнах а рабо-м усульм анської
культурно-літературної зони цей рід л-ри
набув вел. популярності. Якісно нов.— порівняно
з погано нам відомими екстатичними
імпровізаціями доісламських поетів — був
Коран, пронизаний лір. стихією:
Хіба ви не бачите, як створив Аллах сім небес рядами?
і зробив місяць на них світилом, а сонце зробив світильником.
І Аллах зростив вас із землі рослиною.
потім повертає вас й виводить ізведенням.
Аллах зробив для вас землю підстилкою,
аби ви ходили по ній дорогами широкими.
На основі коранічної поезії розвиваються
касиди світських поетів, лірика містиків-суфіїв
(араб., перс., тур. л-ри).
В країнах, де поширилася ведична і, згодом,
буддійська релігія, домінувала сольна стихія
виконання, навіть, речитатив жреця. Поряд зі
вшануванням численного пантеону інд. божеств,
тут дуже багато філософічно-моралізаторських та
космогонічних мотивів. Поетичне почуття прагне
часом охопити найневловиміші відтінки буття:
“Воістину спочатку це немовби не було ні
неіснуючим, ні існуючим. Спочатку це воістину
немовби було, й немовби не було, [все) це було
Ш1Є думкою”.
У давн-інд. поетиці було навіть поняття
“неврівноважених станів душі”
(щаЬІіісагіЬЬта), котрі широко представлені в
ведичних гімнах.
В буддійських гімнах (Будді, або ж в ламаїзмі
— ін. фігурам даного пантеону) зберігаються
основні риси цього стилю, хоча й набувають певної
витонченості. Відома переробка культових гімнів
кит. поетом IV-III ст. до н.е. Цюй Юанем (“Дев’ять
пісень”).
В Україні-Русі відомі похвальйі пісні на честь
князів тв героїв, споріднені, мабуть, чи то
контактно, чи то типол. з поезією сканд. скальдів
(звідси джерело ‘‘Слово о полку Ігоревім”).
Відлуння культових гімнів ст-давн. слов’ян можна
відчути в таких жанрах укр. фольклору, як
колядки (уславлення зорі, образ світового
дерева).
Давн-рус. христ. л-ра висунула, після
перекладів Кирила й Мефодія, власних
талановитих майстрів жанру (Кирил Туровський).
Час від часу в укр. та ін. сх-слов’ян. л-рах
з’являються визначні постаті гімнографів як от
св. Дмитрій Ростовський (Дмитро Туптало). З
часом — особливо в XVIII ст. — Г. секуляризується,
як і на Зх. Запозичені з практики Києво-
Могилянського віршування, розквітають в добу
Петра І” віватні канти”; що згодом переростають
в офіціозну придворну оду. Криза жанру
позначилася в Росії ше в XVII ст. (пародійна
“Служба кабаку”). Після підкорення Церкви
імперській владі Г. поступово “всихає”, шо
супроводжується втратою її популярності. Цей
процес не без відтінку суму відбив А. Чехов в
оповіданні “Святої ночі”, в якому зображено
талановитого поета-ченця, котрий творить на
мертвій церк-слов’ян. мові, спрямовуючи внутр.
зір до умопоглядних речей, — й ніхто його не
розуміє. Тривав і процес широкого використання
давн. стилю в творчості прогресивно
спрямованих письменників (в Україні — у
Т.Шевченка, в Росії — у Г.Державіна, Ф.Глінки
та ін.). Здебільшого тут бралися мотиви зі Ст.
Завіту. Але не пересихало джерело нар.
творчості, не з’являлося й характерного
пародіювання, яке, за Ю.Тиняновим, свідчило б
про смерть жанру.
Антихрист, боріння XX ст. практично не
пошкодили існуванню христ. Г., надійно
“законсервованої” в літургійному каноні. Якщо
не рахувати грубих пародій в руслі планової
антирел. пропаганди або фізичного нищення кн..
христ, Г. була й залишається духов, поживою
мільйонів сх. слов’ян. Найвидатніші поети XX ст.:
С.Єсєнін, М.Клюєв, А.Ахматова, Б.Пастернак,
С.Стус, /І.Костенко та ін. виявляють живу
спорідненість з цією сферою поезії.
Семен Абрамович

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.