ГОМІЛЕТИКА — христ. риторика, шо
ставить за мету витлумачення Св. Письма через
проповідь чи повчальну бесіду. Термін походить з
ант. культури — так, в “Застільних бесідах”
Плутарха Г. є правила бесіди “за чаркою”, за якими
не можна, напр., зловживати жартами, слід уникати
сварки тошо. Слово гомілія (грец. homilia) означає
буквально “промову перед народом”, або ж бесіду
з кількома людьми. Звідси й вираз homiletice tehne
— техніка, мист-во спілкування чи бесіди.
У Церкві слово гомілія стало означати
храмову проповідь пресвітерів, що, не мудруючи,
щиросердно пояснювали зміст Св. письма. Коли
ж було встановлено єдиний літургійний чин,
виникла потреба в коментарях під час літургії
(об’єктом пояснення тут були “перікопи” —
назначені для читання вголос місця Нов. Завіту;
часом виникла й потреба у тлумаченні певних
місць Ст. Завіту, як це робив сам Христос, напр.,
у синагозі Назарету (Лк. 4). За найдавн. христ.
гомілію вважають послання Климента, єп. Рим.,
до коринфян (прибл. 97 р. н.е.), учня апостола
Павла, котрий закликав до миру в Коринфській
церкві в дусі апостольських послань Нов. Завіту
(текст Климента й деякі подібні, шо
приписувалися йому, ранні християни об’єднували
спочатку навіть з апостольськими посланнями та
апокрифом “Дидахе” (повчання 12 апостолів).
Тут автор порівнює “людей безчесних”, які
творять роздори в Коринфській церкві, з бібл.
Каїном, наводить ін. приклади заздрості; цікаво,
шо тут-таки згадується, шо від заздрошів
потерпали й Данаїди з ант. міфології. Вважає за
можливе Климент цілком процитувати 50-й
псалом покаянний Давида, аби вплинути на
свідомість читачів.
З часом почав вживатися термін гом/лет,
тобто майстер Г. Але поняття майстерності було
умовним: перевага віддавалася духу любові, про
який апостол Павло твердив як про основу христ.
особистості. Філос. й літ. витончена, але внутр.
байдужа, як правило, до свого предмету ант.
риторика сприймалася як облуда: ритора, напр.,
не допускали до хрешення, якщо він не зречеться
своєї професії. Спершу панував погляд, шо будь-
яка проповідь натхненна безпосередньо Св.
Духом, мислилося, шо це було започатковано ше
в апостольські часи, на свято П’ятидесятниці,
коли Дух зійшов у вигляді вогнених язиків на
апостолів, які стали говорити різними мовами
(глосолалія) на знак майбутньої місії проповіді
слова Христа світові (Дії, 2). Це було заперечено
біблеїстом ІІ-ІІІ ст. Орігеном, котрий підкреслив
суб’єктивність проповідника і потребу в спеціальній
освіченості. Оріген започаткував проповідь
виключно як коментар до Св. Письма, хоча
залишав місце й для ‘“самовиразу” проповідника.
Розвинуте було вчення Орігенове (в якого були й
єретичні думки) Августином (IV-V ст. н.е.). який
вчився на ритора, про шо згадує в “Сповіді” як
про справу, натхненну “цілями негожими та
легковажними”. Свій погляд на Г. Августин виклав
у “Християнській доктрині”: тут. по-перше,
відзначено, шо досвід ант. риторики є корисним,
хоча й не обов’язковим; по-друге — від хисту
красномовства важливіші знання Св. письма та
“мудрість” (тобто, “зміст” важливіший від “форми”);
по третє, гарно говорити не є гріх, ба. навіть
бажано; по-четверте, варто дотримуватися
системи 3-х стилів, відомої з ант. часів; по-п’яте:
якшо в апостольські часи проповідник дійсно говорив
від імені Св. Духа, то тепер можна сподіватися хіба
шо на допомогу благодаті Божої (тобто, в церквах
здебільшого проповідують не святі, а звичайні люди).
До цього в V ст. було додано вчення про казуїстику
св. Григорія Двоєслова (від лат. casus — ситуація,
випадок). Це означало, шо треба враховувати, яка
аудиторія перед проповідником. Одночасно
аудиторія вимагає від проповідника святості життя,
як за часів апостольських, й ученості. На тому
призупинилося формування зх. Г. Навали варварів
та майже повна руйнація ант. цивілізації на Зх.
загальмували проповідницьку діяльність.
У більш цивілізованій й безпечній Візантії, ле з
ант. часів віддавалася шана красномовству. Г.,
навпаки, переживав піднесення. “Успадкована
Візантією від античності теорія риторики -—
важливіша й змістовніша система, ніж звичайно
гадають” (С. Аверіниев). Але гору тут узяв
азіанізм. і наслідування стилю Біблії. Відраза ло
примітивного койне перших христ. писань
змінилася пієтетом до “слова правди”, але
одночасно з цими двома чинниками існує третій-,
наслідування стилю вишуканої філос, прози
Платона й Арістотеля, шо своїми вченнями про
т е оп (потойбічне) та “метафізику” немовби
торували шлях христ. спіритуалізму. Виникає й
опора на власне христ. традицію. Слід зазначити,
шо, з бібл. погляду, “красного письменства” як
такого не має бути, бо Слово є те, шо робить людину
подібною до Бога, бо й Сам Бог Словом творить
світ. Отож, “гра” словом е гріх. Слово є знаряддям
пошуку істини. Тим самим було приречено, по суті,
красне письменство у Візантії (хоча воно існувало,
але повторювало архаїчні ант. форми. Спроби
застосувати його для прославлення христ.
вартостей (єпископ Мефодій. учень ант. риторів;
єретик Аполінарій. шо у віршах оспівував “шлюб”
Христа та Його Церкви), успіху не мали. Поет,
енергія візант. літераторів вилилася у створення
молитов, а иерк. словесність стала за жанровою
домінантою риторичною (хроніка, житієтошо).
Нові ритори-гомілети розмірковують про Бога
та святість життя, про чернецтво, про єресі, з
якими боролися на перших Вселенських Соборах.
Ортодоксія знайшло талановитих оборонців в
особах Афанасія Алєксандрійського, Василя Вел.,
Григорія Назіанзіна та Іоана Златоустого (IV ст.).
їм довелося боронити право користуватися
традиціями ант. риторики й освіченості, коли
імператор Юліан Відступник спробував був
заборонити християнам користуватися плодами
ант. вченості. Згадані Отці Церкви були за освітою
риторами, й узяли на озброєння прийоми й методи
своїх предків-поганців Василь Вел. змалку, як і
Августин, готувався стати ритором і отримав
блискучу освіту у кращих майстрів красномовства
ло того, як навернутися до християнства. Його
проповіді за формою не поступаються ант. зразкам,
хоча позбавлені духу софістичної “розумової гри”.
Тв. св. Василя сповнені посилань на митців і
філософів старовини, але поруч з Гомером та
Гесіодом, Солоном та Періклом він згадує бібл.
героїв; з поганської культури радить брати “ті
місця, де вони ухваляли чесноти й засуджували
пороки”, мов бджоли, шо беруть мед не з усякої
квітки; вихваляння ж пороку не слід слухати, як
Одіссей не слухав співу сирен. Був дуже
популярний (зокрема в Київ. Русі) “Шестоднев”
св. Василя, ле. на рівні тодішніх знань,
коментувалася бібл. Книга Буггя (6 днів творіння),
шо й було яскравим застосуванням принципів Г. в
сфері писаного слова. Написано було св. Василем
і 15 “Бесід” на Псалтир, котру він вважав
найкориснішою з кн. Біблії (бо тут є й “закони”, й
“пророцтва”, й ‘історія” тошо). Йому приписували
й коментарі на ін. кн. Біблії (не збережені або
недостовірні). Св. Григорій Назіанзін (або Богослов),
шо був також поетом-ліриком. більш тяжів до
самовиразу й рефлексії; в полемічних трактатах
він підтримав вимогу християн користуватися
набутком ант. вченості. Відомі його 45 “слів”, тобто
проповідей (з них 5 —’ проти Юліана Відступника).
Св. Григорій Нісський слідом за Орігеном,
стверджує алегоричний підхід до Св. Письма (шо в
свою чергу базується на екзегезі Філона
Алєксандрійського).
Архієпіскоп Константинопольський Іоан
Златоуст, як свідчить уже його прізвисько, був
Геніальним проповідником. Він навчався риториці
у відомого поганського ритора Лібанія.
практикував аскезу у Сірії, а на престолі
царгородського святителя проявив себе як
блискучий імпровізатор. Іоан повчав, полемізував
і викривав, наслідуючи безстрашних ст-завітних
пророків, зокрема не злякавшись увійти в
конфлікт з самою імператрицею (за шо його було
заслано у провінцію, де він і знайшов смерть).
Наведемо зразок стилю Іоанової проповіді як
найвиразніший приклад візант. Г.; “Отож ми. як я
сказав, мусимо шукати самітництва не лише в
якихось там місцях, але й у самій своїй волі, і
найперш — душу свою вести в саму ніким не
заселену пустелю. При такому настрої і
блаженний Давид, шо жив у місті, керував
царством і був обсаджений клопотами без ліку,
перебував оточений любов’ю Христовою більше,
ніж ті, шо живуть у пустелях. Таких сліз, зітхань
та ридань вдень і вночі навряд чи хто побачить у
когось із тих, хто нині розіп’явся, якшо такий
справді знайдеться”. Поривання проповідника
поєднується з філігранною технікою слова.
В т.зв. екзегетичних гоміліях (продиктованих
скорописцям як імпровізація, причому вони ледь
встигали записувати), св. !оан сполучає буквалізм
у трактуванні Біблії, властивий антіохійській
школі, де він вчився, з формою невимушеної
бесіди; оперує цитатами, вдається до
текстологічних питань. Теми його проповідей —
полеміка з юдейським вченням та з єретиками,
але основне — тема любові як суті християнства.
Наприкінці існування візант. культури виникає
відраза до ант. прийомів, шо містили елементи
театральності в риторській практиці. Так. Михайло
Хоніят (ХІІ-ХШ сг.) писав; “Той, хто має нахил до
публічності й театральності, стає подібним до мавпи
й вчиняє сміхотворне… він раб чужих смаків і,
дивись, ше й піде навприсядки, якшо це буде на
догоду тим, перед ким він виставляється”. За візант.
традицією (зокрема за правилами св. Василя Вел.)
встановлюється 3 типи риторико-гомілетичних тв.:
1) як екзегетика (тлумачення містичного змісту Св.
Письма); 2) як настанова (для простого люду); 3)
як богословська Г. (проти єретиків).
Гомілети ранніх віків християнства
усвідомили своє завдання як витлумачення Біблії,
бо виникає потреба в бібл. науці, в знанні тексту
й суми коментарів. Перекладач Біблії латиною
св. Єронім (Вульгата, V ст.) не без гіркоти писав:
“Рільники, мулярі, столярі, різьбярі… всі вони не
можуть стати майстрами без якогось учителя, а
тільки розуміння св. Письма всі собі приписують.
Старенька бабця язиката, здитнілий старушек,
балакуни — всі беруться зухвало до Св. Письма:
роздирають його, пояснюють його, навчають ін.
про нього, хоч самі нічого не вчились”. З сер. III
ст. Церква забороняє проповідь мирянам, хоча б
і вченим, залишаючи право проповідувати лише
за священниками, аби тлумачення Писання не
перетворювалося на різноманітні світські й
суб’єктивні балачки. Згодом, в сер. віки мирянам
навіть буде заборонено на Зх. не лише
коментувати, але й читати Ст. Завіт, бо його
можна невірно зрозуміти в силу складності та
віддаленості персонажів від христ. доби. Виникає
поняття т.зв. фундаментальної Г.
Але на Зх. надто з розвитком вільної думки
та ренесансного процесу, самі священники все
частіше відхилялися від основного завдання —
коментувати Св. Письмо, дедалі частіше
заміняючи це власними роздумами та
сентенціями. З поширенням єресей в еру
хрестових походів Зх. Церква переживає чималі
трудноші. шо позначається на стані Г. Від VII до
XIII ст. спостерігається занепад проповідницької
культури. Є красномовці, шо можуть надихати
навіть на хрестовий похід, вирізняються окр.
імена на зразок Алана /Нільського чи
Бонавентури, але назагал священники, котрі
мусять проповідувати, не можуть від себе сказати
ані півслова. Справу рятують гоміліарії, зб.
вибраних тв. зх. та сх. гомілетів, про котрих
йшлося више, й зх. проповідники ті кн. просто
читають вголос. У пору Високого Сер-віччя, коли
сусп-во Зх., консолідуючись у формах молодих
нац. держав, почало створювати високу
передренесансну культуру, й Рим. Церква фала
вел. ролю як духов, координатор багатонац.
спільноти, починається певне відродження ант.
традицій. Після того, як Тома Аквінський
оголосить про рівність прав віри й науки, а
Європа покриється мережею ун-тів, в них
почнеться вивчення риторики як обов’язкової
дисципліни. Щодалі, то частіше світсько-
секуляризаційне начало починає брати гору над
духов., риторський момент — над власне
гомілетичним.
В добу Відродження, коли навіть кардинали
починають листи закликанням благословіння
Венери й Вакха, Г. починає розчинятися в
усіляких розумуваннях. Захоплення ант.
авторитетами та філософією доходить до того,
що сам предмет Г. — Св. Письмо — починає
нехтуватися. За свідченням Вікліфа. архієпіскоп
Кентерберійський не посоромився, напр.,
виголосити проповідь на слова вуличної
соромітницької пісеньки про якусь там Алісу (XVI
ст.). М.Лютер з гнівом казав, шо часом в церквах
стали начебто соромитись називати ім’я Христа
(XVI ст.). Проповідники роздумували над
містичним змістом букв імені “Марія” і т.п. Все це
закінчилося. Реформацією, котра однією з вимог
проголосила права кожного самостійно читати й
тлумачити всю Біблію (Лютер демонстративно
переклав її нім, мовою, почавши еру “най. Біблій”),
В протестантизмі кожен має право на проповідь і
тлумачення Св. Письма, а “священство” обирається
громадою. Отже, ситуація, про яку з тривогою писав
св. Єронім у V ст., поновилася з нов. розмахом.
Протестантська Г. зовсім не одразу звернулася
власне до Біблії, як було встановлено в перші віки
християнства. Аж до XVIII ст. в, напр., Німеччині
вважалося, шо гомілет-протестант мусить замість
істин християнства викладати… новітню філософію
(Райнгардт). Та й у кат. Франції напередодні й після
революції 1789 проповіді становили собою скоріше
політ, агітації, а часом й памфлети, аніж пояснення
Слова Божого. Виникає й вирішується питання: шо
мусить бути “нормою” проповіді? Як емансипована
протестантська думка, так і традиціоналіський.
католицизм погоджуються з тим, що Г. має бути лише
поясненням Біблії й більше нічим. У протестантизмі
(кін. XVIII ст.) остаточно утверджується ідея “життя
в Писанні” й долається нахил до абстрактних
розумувань. Кат. думка більш розмаїта. В XVII ст.
ми бачимо, напр., поруч дві характерні постаті: порт,
єзуїта Б.Грасіана та поль. єзуїта П.Скаргу, котрі
дотримуються майже протилежних позицій. Грасіан
не стільки тяжіє до коментування Св. Письма,
скільки вільнодумствує, викликаючи навіть підозру
з боку інквизиції; він активно використовує життєву
мудрість, досягнення науки або й ант. міф: “Так,
лукаві хмари Піфона борються зі світоносним
промінням Аполлона” (“Кишеньковий оракул”).
Натомість Скарга спирається виключно на
стилістику Ст. та Нов. Завіту, прагнучи тим
доконаліше змалювати трагізм й напруженість внугр-
політ. життя у Польщі й закликати до покаяння: ‘7
узявши глечик глиняний, і покликавши вас усіх,
вдарив би його міцно об стіну на очах ваших,
кажучи: “Так вас розтрощу, каже Госполь Бог, як
той глечик, якого черепки дотулити й скласти вже
не можу” (“Казання 8 ”). Висока традиція Г.
збереглася в Польщі й у XX ст. Серед видатних
поль. гомілетів — кардинали С.Вишинський і
Войтила (папа Іоан Павло II).
Після XVIII іст. зростає рівень й кат. Г.. хоча
вона й базується аж до XX ст. переважно на
прийомах трад. церк. риторики. Але щодалі, то
поглиблюється наук.-теологічна насиченість
проповіді (пастирські послання Рим.
Первосвяшенників 2-ї пол. XX ст.).
Протестантське богослів’я дійшло до ідеї не
тільки “бібл. критики”, але й можливості
“відсутності Бога”, притому одночасно намагається
грунтуватися на міцному наук, апараті.
Шляхи Г. у Сх.-Правосл. світі були
непростими й відбили складність іст.-культ, умов
регіону. Найвизначнішим явищем духов, життя
Візантії епохи її занепаду був ісіхазм (XIV ст.),
тобто мовчальництво. За часів Київ. Русі входить
в ужиток жанр “слова”, запозичений з Візантії й
покладений в основу таких епохальних тв., як
“Слово о полку Ігоревім”. У найдавн. тв. укр. л-
ри, напр., в князівських житіях чи літописах щедро
представлена дидактика-повчання. Уславилися
такі проповідники, як перший київ, митрополит з
русичів Іларіон (“Слово про закон та благодать”).
Відомі з тих часів імена таких книжників, як
Климент Смолятич, котрому навіть дорікали, шо
він більше спирається на Платона, Арістотєля й
Гомера, ніж Отиів Церкви (XI ст.). До Київ, школи
належить і славетний гомілет Кирило Турівський,
автор святково-урочистих проповідей, відомих й
серед болгар і сербів. Він вдало використовує
символіку природи, вперше в Л-рі запроваджуючи
весняний пейзаж (Слово на Антипаску). В дусі Г.
витримано дидактичне “Повчання” Володимира
Мономаха, адресоване його дітям (“и придавайте
сироте, и вдовицю оправдите сами…”). Духов,
красномовство було центр., чи не виключним за
своєю результативністю й експресією, літ. явишем
в Україні-Русі.
По монг. навалі погребним плачем прозвучали
“Слова” Серапіона Володимирського (XIII ст.), шо
у Владимирі на кафедрі був один передсмертний
рік. цілком належачи до рідної Київ, гомілет.
школи: “Страшно єсть, чада, впасти в гнев
Божий… Какія казни от Бога не воспріяхом? Це
пленена ли бьїсть земля наша ? Не взяти ли были
гради наши?”. Створення укр. Греко-Кат. церкви
викликає спалах літ.-богословської та політ,
полеміки, шо органічно переростала у проповідь
(напр., тв. І.Вишенського), яка часом набувала
прекрасного літ. оздоблення (“Тренос”
Смотрицького, XVI ст.). Та візант. традиції
програвали на тлі блискучої барокової культури
Зх. Оновлення настало завдяки діяльності
братств та особливо митрополита П,Могили,
фундатора Київ. Академії, в котрій навчання
риториці й. природно, Г., поставлено було на
рівень тодішніх свроп. ун-тів. В Острозі старанням
кн. Константина Острозького було видано першу
повну Біблію церк.-слов’ян. мовою, яка у слов’ян,
світі залишалася багато в чому основою духов,-
культ. життя аж до поч. XIX ст. Укр. Г. цього часу
мас власний грунт, але й широко засвоює стиль
та прийоми бароко. Тлумачаться Св. Письмо,
догматика й моральні норми, збагачуючись
переживанням актуальних політ, проблем
(“казання” або “повчення” Л.Барановича —
“Мечь духовный”, “Трубы словесь пропов-ьдныхъ”;
С.Яворського — “В-ьнецъ Христовъ”, “Рука
риторична”, та особливо, И.Галятовського —
Ключъ разум-ьнія”).
Укр. Г. XVI-XV]I ст. розвивалася,
використовуючи досягнення кат. Зх., зокрема
риторичних посібників Сарабевського,
Квяткевського, Оріховича тошо. Але основним
джерелом були тв. грец. патристики. В архівах
Києво-Могилянської Академії є 127 друкованих
та 183 рукописних посібники риторично-
гомілетичного характеру, найчастіше латиною
Кононовича-Г орбацького, С.Озерського,
Й.Кроновського, П.Калачинського та ін.
Найяскравішою постаттю є Й.Галятовський,
ректор Києво-Могилянської Академії. Згаданий
“Ключъ разум’бнія”, перший друкований
підручник з Г. в Україні — є зб. проповідей, і
трактат “Наука короткая альбо способ зложені
казаня…” — виклад правил Г.
Після приєднання України до Росії видатна
роля належить київ. митрополиту
Ф.Прокоповичу, котрого вивозить з Києва Петро
І, роблячи його своєю правицею в сфері Церкви,
культури й освіти. Щоправда. Прокопович
більше сприяв с е к у л я р и з а ц ії культури й
утискуванню Церкви на догоду цареві, ніж
розвою трал, начал. Але він був бездоганним
стилістом й талановитим ритором, і його
панегірики царям (“Епікон”) є свідченням нов.
тенденцій в церк. красномовстві. Прокопович
фундує в Росії класицистичний стиль, шо став
базою для звершень М.Ломоносова. Проповіді
Прокоповича на моральні теми лягли в основу
образів “Сатир” А.Кантеміра. Чимало уваги
приділив Прокопович етиці та зовн. вигляду
оратора, котрий не мусить хизуватися своїми
талантами, ридати або реготати, “хитатися
вельми, иначе веслом гребе” тошо. Відомий указ
Петра І шодо заборони сенаторам читати за
папірцем, “щоб дурість кожного всім явна була’’,
написаний слідом за “Духовним регламентом”
Прокоповича, в котрому той вимагає мовлення
живого й невимушеного. Укр. гомілети аж до
кін. XVIII ст., як і ін. діячі культури, перетягалися
до Росії, де ставали визначними діячами (напр.
Ст.Яворський чи Д.Туптало). Вони принесли до
Росії практику проповіді, до того тут не знану.
Але поступово занепадає дух проповіді,
примусово секуляризується культура, й посібники
з Г. починають набирати формального характеру
(трактується про види проповедей, правильне
розташування їхніх частин тошо), напр., лат.
трактат Анастасія Братьковського “Tractatus de
conlionum dispositionibus bormandis” (1806).
Підсумовує все скільки-но живе в цій галузі
М.Ломоносов, котрий ділить “слово священное”
на похвальне та напучуюче (перший тип проповіді
прославляє Бога та святих, свята тошо; друга —
повчає жити “богоугодно”). Ломоносов наполягає
на тому, аби проповідь тримался Св. Письма, але
мала б містила іст. й ін. матеріали, шоб “штиль”
Г. був “важен, великолепен, силен ”. Згодом рос.
Г. знала вел. особистості напр., Іоана
Кронштадського.
Укр. Г. XX ст. розвивалася переважно в
єкзилі, відзначаючись такими постатями, як
митрополит Іларіон (І.Огієнко) та митрополит
Мстислав (Скрипник); особливо слід відзначити
як гомілетів Прелстоятелів Греко-Кат. церкви
митрополита Андрея (Шептицького) й кардинала
Йосипа (Сліпого).
Семен Абрамович