ГУМОР (від лат. humor — волога або англ.
humour — настрій, схильність) — особливий вид
коміч., суперечливе ставлення автор, свідомості
до зображуваного об’єкта, шо становить собою
поєднання смішного і серйозного, при якому
переважає, як правило, позитивний,
конструктивний первень. Етимологія терміна
зумовлена уявленнями cep-віч. медицини, коли
характер людини, її темперамент визначався
різним співвідношенням в людському організмі
чотирьох рідинних субстанцій: крові, жовчі, води
і лімфи. Т.ч., вже на етимологічному рівні
підкреслювалось суб’єктивне, особистісне
начало Г., пов’язане з самобутністю і
неповторністю окр. індивіда. В такому ключі
дане поняття тлумачилось англ. драматургом
Б.Джонсоном, який заголовкам и комедій
Людина зі свосю вдачею” (1598) і “Людина без
своєї вдачі” (1599), шо в оригіналі звучить як
“Every Man in his Humour” і ‘Every Man out of
his Humour”, ввів його в літ. обіг. Отож Г. — це
таке особливе виявлення та реалізація коміч.,
коли той, хто сміється, не відділяє себе від
смішного як чогось чужого, а часто ідентифікує
себе з ним. У Г. немає чіткого водорозділу між
позицією автора та зображуваним явищем,
відсутнє автор, відштовхування від об’єкта
зображення або заперечення його, які
притаманні ін. видам коміч. (іронія, сатира,
сарказм, гротеск). Зовн. вираженням Г. є
швидше усміх, ніж власне сміх. Хоча Г. близький
за окр. параметрами до сатири (викриття,
висміювання, комізм людських характерів,
ідейно-емоційна спрямованість), він має все-таки
власні визначальні риси. Так, по-перше. Г. досить
рідко послуговується такими пафосними
виражальними засобами, як гротеск або сарказм,
віддаючи перевагу іронії найрізноманітніших
відтінків, дотепності. По-друге, на противагу
сатирі, він ніколи не втрачає зв’язку з комізмом,
оскільки є явишем менш тенденційним і сусп,
заангажованим. Можна сказати, шо Г. чужі
викривальні інтонації і здебільшого це
примирлива добродушна посмішка, яка свідчить
про співчуття до зображуваного явиша, а не про
його безапеляційне засудження. Як форма естет,
переживання Г., на відміну від іронії і дотепності,
в яких переважають інтелектуальні моменти,
характеризує всю душевну організацію людини,
він проявляється як невід’ємна риса її характеру.
Але, на противагу деяким “ригористичним”
формам комізму, шо базуються на різкому розладі
між видимим і явним, Г. немовби сублімує в собі
суперечності і контрасти життя і. як вірно
зауважує Л.Пінський, етил, виростає з
метафори, а не з порівняння, бо полягає в
умінні бачити піднесене в обмеженому і
дрібному, значуще — в смішному й
недосконалому. Якщо іронія розкриває смішне і
нікчемне в серйозному, то Г. прагне показати
серйозне навіть у тому, шо видається смішним і
нікчемним. Почуття Г. передбачає високий
естет, ідеал. Незважаючи на те, що об’єкт Г.
заслуговує критики, він все-таки не позбавлений
і певної привабливості. За своєю природою Г.
оптимістичний, він покликаний утверджувати
явише, заперечуючи окр. його негативні
сторони.
Генетично Г. бере поч. в нар. обрядових
іграх, в стихії коміч. як синкретичній формі
сміхового первня. Давн-грец. комос – весела
хмільна компанія на святах Діоніса — був
прообразом коміч. в нерозчленованому вигляді.
Однак власне Г. ст-давн. епохи ше не знали.
Його становлення і осягнення потребувало
досить тривалого розвитку різних джерел
комізму — від ант. мімів, нар. анекдотів,
архаїчного сміху Арістофанових та Плавтових
комедій, через сер-віч. традицію блазнів і
скоморохів, карнавалів, через колективний,
безособистісний сміх поліса, громади, сер-віч.
міста —до суб’єктивного, індивідуального прояву
сміхової рефлексії як емоційного ставлення до
певного об’єкту чи явиша. Г. не міг з’явитися
доти, поки не була розкріпачена особистість,
поки вона не дістала змоги вільно виявляти
симпатії й антипатії, мати свої судження, робити
свої висновки. Такі іст. умови настали в країнах
Зх. Європи лише в добу Відродження — в добу
“відкриття світу і людини” (Я.Буркгардт). Тому
саме ця епоха дала нам перші зразки комічного,
в якому містились гумористичні елементи. В поезії
в аган тів , у б ал ад ах Ф.Війона, в тв.
блазенської’літератури і навіть в “ґаргантюа
і Пантагрюелі” Ф.Рабле ми ше ясно бачимо
зв’язок Г. з архаїчним сміхом, проте вже
“фальстафівський ф он” шекспірівської
драматургії і особливо “Дон Кіхот” М. де
Сервантеса дають уявлення про якісно нове
освоєння комізму, яке можна вважати
гумористичним. Неперевершена у своїй
символічній багатозначності, контрастному
протиставленні, амбівалентній семантиці пара
Дон Кіхот — Санчо Панса у зіткненні з
заскорузлою іст. дійсністю Іспанії на переломі
ХУІ-ХУІІ ст. стала справжнім еталоном
гумористичного трактування життя,
продемонструвала потенційний діапазон і безліч
нюансів Г. як різновиду коміч. В той час, як в
коміч. жанрах бар о ко та класицизм у
(шахрайський роман, бурлеск, травестія,
к о м е д ія , байка) домінувало сатир,
забарвлення, концепція “природної людини”
Просвітництва знову створила сприятливі
умови лля реалізації гумористичного первня. З
великим успіхом його було втілено в
просвітницькому романі, шо дав нам цілу систему
класифікації Г. як реалізації коміч.: Г. філос,-
рефлективний (Дж.Свіфт “Мандри Ґуллівера”,
Вольтер ‘Кандід’’, Д.Дідро “Жак-фаталіст”),
побутовий (Г.Філдінг “Історія Тома Джонса,
знайди”, Т.Смоллетт “Пригоди Перегріна
Пікля”), ідилічний, наївно-сентиментальний
(О.Голдсміт “Вєкфілдський свяшенник’’, Вольтер
“Простодушний”), інтелектуально-
споглядальний (Й.В.Гьоте “Літа науки Вільгельма
Майстера”, Х.М.Віланд “Агатон”) і, нарешті,
особливо продуктивний в англ. л-рі вид Г.,
заснований на засаді “коника”, якоїсь дивацької
пристрасті персонажа, шо тримає його в своєму
полоні (А.Стерн “Життя і думки Трістрама
Шенді, джентльмена”, комедії Р.Б.Шерідана,
проза Жан-Поля тошо). Як форма заперечення
й утвердження водночас, в романтизмі превалює
іронія, близька за своїм характером до Г.
(И.Айхендорф “3 життя одного нероби”, А. фон
Шаміссо “Незвичайні пригоди Петера Шлеміля”,
Жан-Поль “Титан”, Е.Т.А.Гофман “Життєві
погляди кота Мура”, В.Гюго “Людина, яка
сміється”, романи В.Скотта). — Блискуче
володіння Г. у різник відтінках — від лір,-
зворушливого до гротескно-саркастичного —
спостерігаємо у майстрів реалізму (Ч.Діккенс,
М.Гоголь, А.Доде, А.Чехов, О.Генрі, М.Твен,
Б.Шоу, Й.Л.Караджале, Дж.К, Джером,
Я.Неруда, Я.Гашек, Б.Нушич, К.Чапек, Т.Манн,
К.Цукмайєр, А.Аверченко, Теффі, М,Зощенко,
М.Булгаков та ін). Ще один різновид Г. — т.зв.
‘ чорний Г.” — сформувався в суч. модерністській
л-рі — похмурий Г. з елементами ексцентрики,
абсурду, парадоксу або цинізму (переважно у
дадаїстів, сюрреалістів, драм і абсурду, л-рі
нонсенсу — Т.Тцара. Г.Арп, А.Бретон, Е.Йонеско,
С.Бекеттт, Ж.Кокто, С.Мрожек, Е.Лір).
Теорія Г. почала розроблятися в окр.
аспектах вже в ант. естетиці (Арістотель,
Платон), однак системно сформувалася в естет,
поглядах романтиків, які вбачили в Г.
найадекватнішу форму коміч. Значну ролю
відіграв нім. романтик Жан-Поль, який розглядав
Г. як піднесене “навиворіт”, синтез високих
поривань і цілком земних, буденних інтересів,
порівнюючи Г. з птахом, шо зринає в небо догори
хвостом, не відриваючись поглядом від землі
(“Підготовча школа естетики”). Метою художника
при гумористичному зображенні будь-якого
явиша, на думку Жан Поля, не може бути лише
одиничне, він завжди має на увазі заг. і ціле. Однак
в Г., як вважає ін. нім. естетик К.В.Ф.Зольгер —
йдеться не лише про смішне, оскільки “смішне і
траг. нероздільно пов’язані одне з одним”, “В Г.
все плинне, суперечності тут повсюдно
переходять одна в одну… Нішо не буває тільки
коміч. або смішним без того, шоб якась домішка
гідності або піднесеності не надала йому відтінку
печалі, нішо не буває настільки піднесеним і
трагіч. без того, шоб земний і навіть примітивний
вигляд не звів його до становиша смішного і
незначного” (“Ервін”, Діалог четвертий). В
естетиці Г.В.Ф.Гегеля Г. є продуктом заключної
стадії худож. розвитку, він найтісніше пов’язаний
з неповторною особистістю митця. “’Справжній Г.
вимагає глибини і багатства духу. Тільки вони
можуть представити реальним те, що видається
лише суб’єктивним, і виявити субстанціональне у
випадковостях і спонтанних капризах”
(“Естетика”), На зламі ХІХ-ХХ ст. з’являється
ірраціональна концепція Г., яка тлумачить його
як характерну властивість людської природи
(А.Бергсон), або як сублімацію сексуального
потягу (З.Фройд).
Г. тісно пов’язаний з такими категоріями, як
нац. характер, ментальність народу. Виявити
нац. форми Г. непросто, бо його “протеїчна”
природа (Жан Поль) не піддається
однозначному, одномірному класифікуванню.
Однак, виходячи навіть з постулатів культурно
історичної школи, зокрема, вчення І.Тена про
расові відмінності людських характерів, можна
все-таки в найзагальніших рисах окреслити
специфічність Г. в його нац, проявах. Так.,
іронія, дотепність, легкий, грайливий тон,
фривольність, шо нерідко переростає в
скабрезність, — все те, шо було започатковане
вже в “раблезіанстві” і пізніше маніфестувалось
у Вольтера, Р,Ролдана (“ Кола Брюньон”) — є
визначальним для франц. Г. Нім. Г. відрізняється
тим, шо він більшою мірою інтелектуальний,
раціонально конструйований, часом похмурий
(блоківське “сумрачный германский гений ”),
хоча і не позбавлений високого польоту фантазії,
блиску дотепності. Його традиції формувалися,
починаючи від грубоватого сміху ш ваиків і
фасгнахтшпілів — до глибокодумних філос.
зразків у Ґьоте, замаскованого мист-ва іронії у
Т.Манна. Ісп. Г. — живий, прозорий, нерідко
високоспіритуальний (внаслідок традиційного
кат. благочестя), шо грунтується на моделях,
закладених в безсмертному романі Сервантеса,
хоча водночас він може бути наснаженим
пікарескним” духом ш ахрайського роману
або схильним до раптових, несподіваних
асоціацій, позаяк є продуктом “витонченого
розуму” (Б.Ґрасіан). Парадоксальний, часом
глибоко прихований, нерідко гротескний англ.
Г., шо заснований на “розиграші”, всякого роду
дивацтві, ексцентричній поведінці, породжений
особливостями англ. скептичної вдачі і тою літ.
традицією, яка йде від В.Шекспіра. Свіфта,
Л.Стерна, О.Вайлда, Б.Шоу тощо. Самобутній
укр. Г. — соковитий, незлобливий, закорінений
у фольклорі, побуті, особливостях сільського
життя, схильний до жартівливого сміху, здатний
часом переростати у вбивчий для недругів
“гомеричний регіт’ (згадаємо картину І.Рєпіна
“Запорожці пишуть листа турецькому султанові’’),
Г., який гідно втілила л-ра (І.Котляревський.
С.Руданський, І.Нечуй-Левииький, Остап Вишня,
С.Олійник. Ф.Маківчук, П.Глазовий, Є.Дудар та
багато ін).
Г. — ие неосяжний обшир літ. родів і видів,
хоча існують все-таки і специфічні, лише йому
властиві жанри: анекдот, гумореска, усмішка,
жарт, окр. жанр, різновиди фейлетона та ін.
Незрідка комізм Г. поєднується з ін., некоміч., а
трагедійно-драм. емоціями, що свідчить
проглибокє проникнення Г. у систему ін. родів і
жанрів.
Ю рій Гречанюк, Петро Рихло