ГАВЕНДА ( поль. gawąda від gawędzić —
розмовляти, балакати) —
1. Поль. нац. специфічний мал. оповідний жанр;
оповідь про цікаві події з поточного життя як такі,
шо справді відбувалися. Оповідач — гавендзяж —
подає себе за свідка подій, про які точиться
розповідь, або ж посилається на те, шо він
переповідає достеменно точно почуте від
самовидців. Ґ. оповідається наближеним до
повсякденного живого мовлення простацьким
стилем, жваво, часто пащекувато, уживаючи
емоційно забарвлені слова: діалектизми,
жаргонізми, вульгаризми, професіоналізми.
ґ. властиві відсутність композиційної стрункості,
відступи від основного тематичного стрижня, вільне
впровадження щораз нов. сюжетних мотивів,
повторення, риторичні звернення до гаданих
слухачів, ґ. — переважно проз., але бувають вірш.
Становлення Г. як літ. жанру пов’язано зі
шляхетським побутом і звичаями, з культурою т.зв.
сарматизму. Саме в шляхетському середовищі Г.
функціонували як усні оповіді після полювання, під
час товариської бесіди, за бенкетним столом тошо.
У систему поль. літ. жанрів Г. ввели
романтики. Перші кроки у цьому напрямкові
вчинив А.Міцкевич у вірш. тв. “Перепочинок в
Упіце”: устами дрібного “кунтушового” шляхтича
та “костельного слуги” розповідає місцевий
переказ, відтворюючи спосіб сприйняття життя
та мов. манеру цих персонажів. Зокрема, ґ. зі
шляхетської минувшини мали підкреслено
антиінтелектуальне забарвлення, використовували
макаронічну мову. Ознаки Г. очевидні теж у
певних фрагментах “Пана Тадеуша” —
“енциклопедії ст-шляхетського життя”
(М.Рильський). Та побутування Ґ. як окр.,
окресленого жанру започатковано Г.Жевуським,
його Г. “Спогади Соплші” (1838). Постав жанр,
різновид, шо дістав означення “кунтушова Г.”
(pogadanka kuntuszowa): переповідання про
старовинних магнаиьких і шляхетських диваків
та їхні дивні звичаї. Кунтушеві Г. складали також
І.Ходзько (“Записки добродія Бенедикта
Віннецького”), В.Поль, К.Качковський. У дусі
кунтушових Г. витримано розповіді пана Заглоби,
в трилогії (“Вогнем і мечем”, “Потоп”, “Пан
Володійовський”) Г.Сенкевича.
З 2-ої пол. XIX ст. у зв’язку з розвитком
реаліст, тенденцій жанр кунтушової Г. занепадає.
Натомість Г. починають називати образки,
переважно римовані, з тогочасного життя
простого люду. Приміром, зб. “Гавенди і рими
летючі” (1853) Владислава Сирокомлі (Л.
Кондратовича). Вірш. ґ. Сирокомлі “Поштар’
(який у перекладі Л.Трефолева став популярною
рос. нар. піснею “Когда я на почте служил
ямщиком”) укр. мовою переклав М.Старицький.
Ін. приклад — “Балада, яких багато”
Я.Н.Яськовського — ґ. костельного жебрака про
шкідливість, лихі наслідки міського виховання.
Г. — жанр, що розвивався на спільному літ,-
фольклор, грунті. Гавендзяжі часто обробляли
нар. оповідки та казки, переважно римованою
прозою, оприлюднюючи їх як фольклор. Так чинили
К.В.Вуйціцький (1807-79) та А.Ю.Ґлиньський
(1817-66), літератор з кола Сирокомлі. В
надзвичайно популярній в Польші зб. “Польський
казкар. Казки, оповідки та гавенди”, шо є
переважно обробками зх-білор. нар. прози, важко
відрізнити автор, від фольклор. Елементи
наслідування усної оповіді Г. в цей період помітні в
деяких ін. письменників. Напр., “Пан Єнджей
Піщальський” натураліста А.Дигасіньського,
оповідання та повісті К.Юноши-Шанявського.
У 1-й пол. XX ст. мали місце стилізації під
Г., надто в письменників, що трималися
шляхетських традицій (К.Прушиньський,
М.Ванькович). Спробу надати жанрові Г. нов.
життя зробив З.Рейс “Легіонерськими
гавендами” (1933) — римованою розповіддю про
воєнні шляхи легіонів Ю.Пілсудського від їх
зародження до здобуття Польшею державної
незалежності.
2. У поль. фольклористиці Г. ^— невимушене
жваве оповідання з нар. життя, часто говіркове,
без трад. виробленого фольклор, стилю. Поль,
фольклористи (Ю.Кшижановський) і літ.-знавці
(М.Гловіньський) зіставляють нар. Г, з рос. сказом.
Анатолій Волков