ДЕКАДАНС, ДЕКАДЕНСТВО (від франц.
decadence, від пізнолат. decaderttia — занепад)
— трад. визначення кризових явиш у філософії,
естетиці, л-рі та мист-ві кін. XIX — поч. XX ст.,
хоча термін виник вже в кін. XVIII ст. як
визначення мист-ва рококо. Д.— світогляд,
характерними рисами якого вважаються
суб’єктивізм, індивідуалізм, зневіра, недовіра до
можливостей людини змінити світ і самому
змінитись на краще. У теор. аспекті це явище
вперше намагався осмислити Ф.Ніцше (1844-
1900), що схарактеризував терміном Д. занепад
ку/іьтури, вбачаючи його віддалені джерела в
зруйнуванні традицій ант. культури після Франц.
революції 1789 і в “омасовленні” мист-ва
(“Сутінки кумирів”, “Антихрист”, “Ессе homo”).
Розглядаючи Д. як форму самовираження
інтелігенції і як спосіб “виробництва” панівної
ідеології занепадницького соц. устрою, Ніцше
пропонував його подолання за допомогою
поглиблення, посилення та “перекинення” Д. У
гуманістичному мисленні нім. філософ вбачав
“ахілесову п’яту” — “споглядально-спокійну
спостережливість”. Але розповсюдженням
терміну Європа зобов’язана кн. М.Нордау
“Декаданс”: в ній автор тлумачив все нове мист-
во як Д. з філос.погляду.
Широке використання терміну Д. у літ-
знавстві та мист-вознавстві пов’язане з діяльністю
франц. символістів у журн. “Декадент” (1886-
1889), “Перо” (1889-1913), “Білий огляд” (1891-
1905). Виступивши проти “натуралістичної
одноманітності” позитивістського реалізму,
теоретики символізму П.Верлен, С.Малларме,
Ж.Мореас, Я.Пападіамандопулос розглядали
його як засіб проникнення в сферу суб’єктивного
і підсвідомого з метою пізнання таємниць “вищого
світу”. Частіше за все під цим світом виявлялись
глибини власної душі, відчуженого від сусп. буття
митця. Але Д. є лише одним із різновидів
символізму, тим, де знайшли виявлення душевна
спустошеність, страх перед життям, почуття
загубленості в ворожому світі. Це проявилося
також і в модерністських течіях поч. XX ст.
(акмеїзмі, футуризмі, дадаізмі, сюрреалізмі).
Але як характерне явище епохи Д. не піддається
закріпленню за якою-небудь течією або митцем.
У Франції риси Д. з’явились у поезії Верлена,
Малларме, А.Рембо, прозі П.Валері, А.Жіда,
П.Клоделя, Ж.К.Гюїсманса. В Англії ознаками
занепаду позначена творчість прерафаелітів і
Г.Россеті, близьких до них прибічників естетизму
і гедонізму В.Пейтера, О.Вайдда, А.Ч.Суйнберна.
В Італії настрої Д. найбільшою мірою виявились
у Ґ.д’Аннунціо з їх героями у дусі “надлюдини”
Ніцше і естета-імораліста. В Німеччині в гуртку
поета С.Георге виникає культ “песимізму сили” і
міфотворчості. В Австрії риси Д. помітні в поезії
Р.М.Рільке і прозі А.ІЇІніцлера.
Світоглядницькі та худож. явища Д. тою чи
ін. мірою виявились майже в усіх країнах Сх.
Європи. В рос. символізмі настанови ніцшеанської
естетики (“Зло і благо — два шляхи до єдиної
мети”), відчуття “краю культури”, почуття
насолоди трагізмом були притаманні окр. тв.
Д.Мережковського (1866-1941) (“Символи”,
1894; “Нові вірші”, 1896); М.Мінського (1855-
1937) (“Старовинна суперечка”, 1894); З.Ґіппіус
(1888-1945) (“Нові люди, 1907). Разом з тим на
рос, грунті спостерігається чітке розмежування
Д. як такого (“старші” символісти) та символізму
(“теурги”, “молодші” символісти, які цуралися
“аморалізму” своїх попередників).
У поль. л-рі мотиви Д. позначились у прагненні
С.Пшибишевського (1868-1927) до зображення
патологічних душевних станів, еротичних
екстазів (“Передодні”, 1894; “Синагога Сатани”,
1897). Теоретиками чес. Д. були Й.Карасек
(1871-1951) та А.Прохазка (1869-1925),
редактори журналу “Сучасний огляд’’ (1894-
1925). Риси Д. виявились і в поезії В.Дика (1877-
1931). Відчуттям катастрофічності світу,
анархічного бунту охоплена поезія сербів
С.Пандуровича та В.Петковича-Диса (1880-
1917), популярна у прихильників нац-
патріотичної організації “Млода Босна”. У болг.
л-рі – в прозі письменників, шо згрупувалися
навколо журналів “Мисъл”, “Звено” (Т.Траянов
(1882-1945); Н.Райнов (1889-1954); Г.’Мілєв
(1895-1925) та ін.).
В укр. л-рі мотиви Д. були притаманні
декотрим тв. М.Вороного (1871-1942) (цикли
“Тіні”, “За брамою раю”, альманах “З-над хмар і
з долин”. 1903) з їх естетизмом, індивідуалізмом
і скорботним настроєм, галицьким модерністам з
об’єднання “Молода муза” П.Карманського
(1878-1956), Б.Лепкого (1872-1941),
В.Павловського (1878-1942), С.Чарнецького
(1881-1944) та ін. їхні естет, погляди зазнали
впливу Ніцше і краківської групи модерністів
“Молода Польша”, очолюваної Пшибишевським.
У низці їхніх тв. виявились настрої безнадійного
суму, відчуження, антидемократизму, палкої
містики. Декадентські мотиви помітні в
письменників, об’єднаних довкола київ, часопису
“Українська хата” (1909-1914): М.Сріблянського
(Шаповала), М.Євшана, А.Товкачевського.
З часу виникнення Д. зазнав численних крит.
оцінок. Найгостріша критика Д. мала
марксистську орієнтацію, соціологізований та
політизований характер (Г.Плеханов,
В.Воровський, А.Луначарський). Луначарський
відзначав усунення декадентів від багатьох
гуманістичних цінностей життя: ‘‘здоров’я, сили,
світлого розуму, переможної волі, могутнього
почуття…. захоплення життям” (“Молода
французька поезія”, 1913). Злободенні політ, і
сой. проблеми епохи вимушували представників
марксистської критики принижувати значення
особистого в мист-ві і перебільшувати ролю сусп,
ідеологічного чинника, про небезпечні наслідки
чого попереджали багато декадентів. Явно
перебільшувалась консервативна роля їхнього
прагнення до ‘‘мист-ва для мист-ва”, формальних
пошуків символістів, акмеістів та футуристів.
Більш диференційований підхід виявили
письменники-реалісти. М.Горький цінував
“ювелірне мист-во” слова Вайлда, Рембо,
Верлена, Рільке, Георге. І.Франко, хоча і
виступив проти занепадницьких тенденцій Д. у
відомому вірші “Декадент” (1896), разом з
М.Коцюбинським і О.Кобилянською не вважав
поет, принципи М.Вороного маніфестом укр. Д.
З критикою занепадницьких тв. виступили також
Л.Толстой, В.Короленко, Р.Роллан, Г.Манн,
Т.Драйзер, Дж.Голсуорсі.
Особливий аспект критики складає сатир,
пародіювання образів та етил, експериментів
декадентської л-ри. Такими є зображення “мист-
ва” “фейлетонної епохи” в романі Г.Гессе “Гра в
бісер”, сторінки “експериментальної” прози в
романі Е.Гемінґвея “Мати і не мати”, карикатурні
образи декадентських літераторів та художників
в романах Р.Олдінгтона “Смерть героя” та
“Семеро проти Рівза”, в сатир, прозі
“Сатирикону” (А. Аверченко, Н.Теффі).
Доконечною умовою для суч. наук, оцінки Д.
повинно бути співвідношення її з принципами
високої духовності, гуманізму та заг-людських
цінностей, відмова від спрощеного
соціологізування та поліпшування. Розглядаючи
з цих позицій суч. л-ру, можна виявити риси Д. в
масовій літературі з її жанрами кримінального,
побутового та “чорного” романів, апологетикою
насилля, бездуховності, споживацтва, вульгарної
еротики. Т.ч., Д. може розглядатись не тільки як
специфічне літ. явише кін. XIX — поч. XX ст.,
але й як процес перманентного розвитку, шо має
на різних часових етапах естет, відмінності.
Значна роля у вивченні Д. тут повинна
належати порівн.-іст. методу. Аспектами такого
вивчення можуть бути:
— переоцінення та виявлення дійсно
занепадницьких, антигуманістичних тенденцій в
худож. течіях, раніше позначених рисами Д.;
— виявлення ранніх проявів Д. в л-рі і
встановлення типол. принципів цього явиша;
— вивчення худож. новацій Д, в аспекті іст.
розвитку поетики;
— аналіз явиш суч. Д.
Микола Нефьоаов