ДЕТЕКТИВ (віл лат. detektere — розкривати,
англ. detective — слідець) — особливий вид
худож. оповіді, у центрі якої — процес
розслідування злочину й ідентифікації злочинця.
За визначенням франц. дослідника Р.Мессака,
“Д. — оповідь, присвячена перш за все логічному
й послідовному розкриттю з допомогою
раціональних і наук, засобів точних обставин
таємничої події”. Здебільшого ця оповідь
вкладена у форму новели або роману. Пізніше
Д. з’являється в театрі і кіно. Трад. Д.
визначається як літ. жанр, та правильніше було б
визначити його як різновид жанру
пригодницького роману, якому Д. багато чим
зобов’язаний, але йому не ідентичний.
Тема злочину трад. у світ, л-рі (бібл. міф про
Каїна і Авеля, ант. міф про Едіпа, “Гамлет’’,
‘Злочин і кара”). Але таке широке тлумачення
Д. неправомірне. Близьким попередником Д. є
авантюрний, зокрема готичний роман, який
з’явився наприкінці XVIII — поч. XIX ст.
(А.Радкліф, Е.Сю, О.Дюма). До речі, саме в цей
час в Англії і Франції формуються поліцейські
пошукові служби; мемуари шефа паризької поліції
Відока відіграли певну ролю у формуванні Д.
Проте Д. як такий з’являється вперше в США.
Його творцем став Е.А.По, який написав кілька
оповідань про розкриття злочину (“Убивство на
вулиці Морг”, “Пропалий лист”, “Таємниця Марі
Роже” та ін.). Подальша історія Д. пов’язана з
європ. л-рою, причому відразу ж можна виділити
англ. (В.Коллінз, А.Конан Дойл, К.Честертон) і
франц. (Е.Габоріо, М.Леблан, Ґ./Іеру) школи Д.
Особливо слід відзначити творчість Конан Дойла,
творця постаті Шерлока Холмса, який став
традиційним образом і дав численні
наслідування, п а р о д ії та ін. (шерлокіана).
Загалом же, поява Д. саме у Франції та Англії
зумовлена низкою соц. і власне худож. чинників.
У цих країнах раніше, аніж десь, сформувалося
громадянське сусп-тво, встановилося
верховенство закону і повага до нього,
утворилися спеціальні слідчі органи (карна
поліція). У худож. відношенні л-ри Англії та
Франції завжди йшли в авангарді, тут була
розроблена традиція авантюрного роману.
У XX ст. Д. стає одним із найпопулярніших
видів л-ри, який займає левову долю в заг. потоці
касово і’ літератури і відіграває все більшу ролю
в худож. арсеналі “вел.” л-ри. Невипадково Д.
називають нар. міфом XX ст., міською казкою.
Його популярність свідчить про певні зміни
масової свідомості, її інтелектуалізації за рахунок
втрати певною мірою рел.-сентиментального
начала, характерного для читача XVIII-XIX ст. З
ін. боку, Д. моральний за своєю сугпо — добро
перемагає зло, закон тріумфує над злочином,
приватний детектив — над злочинцем.
Розвиток Д. у XX ст. визначається перевагою
англ. і амер. шкіл. У першій з них визнаним
лідером є А.Крісті, автор понад ста детективних
романів і оповідань, а також Дж. ле Карре,
Дж.Чейа Амер. школа Д. сформувалась у 20-і
роки і представлена іменами Д.Хеммета,
Р.Чандлера, Е.С.Гарднера. Перевага англомов.
Д. пояснюється відносною стабільністю політ,
системи в цих країнах (лише в таких умовах може
нормально працювати поліція і приватний
розшук), а також поширеністю в світі англ. мови
— у багатьох країнах віддають перевагу Д. англ.
мовою. Плідно розвивається і франц. детектив
— всесвітньо відомі твори Ж.Сіменона, Буало-
Нарсежака, С.Ж апризо. З ін. боку, Д. не
приживається в тоталітарних режимах (СССР,
гітлерівська Німеччина) саме тому, шо закон в
цих країнах тлумачили досить довільно, та й
приватний детектив — особа, яка чимось
переважає державного функціонера, —
немислима в тоталітарній системі.
Варто відзначити специфічні риси названих
шкіл Д. В англ. Д. домінує логічна загадка, складне
нанизування обставин, речей і вчинків
персонажів, наявний елемент жахливого,
розслідування веде приватна особа, офіційний
поліцейський — об’єкт іронії, дія розгортається в
патріархальній англ. провінції, дотримано вимог
стилю і смаку. У франц. Д. більше уваги
приділяється психології злочинця, трад.
зацікавленність злочинами на грунті пристрасті,
розслідування веде офіційна особа —
поліцейський комісар, який викликає повагу. В
амер. Д. сильний елемент дії — приватний
детектив повинен володіти не лише гострим
розумом, а й могутніми м’язами. Дія переноситься
на гомінкі вулиці Нью-Йорку і Чікаго, мова
персонажів досить розкута — т.зв. круті
поліцейські історії Хеммета і Чандлера, повага
до поліцейського теж досить висока.
Отже, Д. має вже понад півторавікову
традицію. Позаяк основною специфічною рисою
Д. є його раціональний, логічний характер, то
закономірною була поява до 20-х рр. канону
класичного детективу (цікава паралель з законами
класицистичної трагедії). Були розроблені
правила Д. (По, Р.Нокс, С.С.Ван Дайн). В
узагальненому вигляді ці правила зводяться до
таких: 1. Читач повинен мати рівні з Д.
можливості до розкриття таємниці. 2. Злочин
повинен бути розкритий дедуктивним шляхом, а
не за допомогою збігів, двійників, випадковостей,
фант., містичних провидінь. 3. У Д. не повинно
бути любовної лінії. 4. Слідець не може бути
злочинцем. 5. Слідець повинен бути розумнішим
за офіційного поліцейського. 6. У слідця повинен
бути простосердий друг, який за своїми
розумовими здібностями дещо поступається сер.
читачеві. 7. Обов’язкова наявність трупа. 8. Слуга
не повинен бути вбивцею. 9. У Д. не повинно
бути літ. прикрас. 10. Злочин здійснюється лише
за особистими мотивами, політиці немає місця в
Д.. злочинець не повинен бути професіоналом,
членом мафії і т.ін. Звичайно, жоден вел. майстер
Д. не дотримувався строго цих правил, проте як
заг. схема побудови Д. вони становлять інтерес.
Магістральні мотиви Д. такі: 1) Вбивство в
зачиненій кімнаті. 2) Психол. загадка. 3) Худож.
дослідження справжньої справи. 4) Розгадка
шифру. 5) Викриття облудності. 6) Розкриття
жахливої таємниці.
Композиція Д. також досить стабільна, вона
обов’язково включає в себе такі складники: 1.
Експозиція — детектив включається в дію. 2.
Огляд місця злочину, врахування доказу. 3.
Представлення підозрюваних. 4. Перша спроба
рішення. Принцип побудови Д. —
ретроспективний, його дія наче прокручена в
минуле: злочин є результатом дій, шо відбулися
до початку оповіді.
Говорячи про жанр, форму Д., часто
використовують термін “роман”, хоча, на думку
Честертона, “Д. повинен будуватися за моделлю
новели, а не роману”. Очевидно, Честертон має
раиію — глибокого опрацювання характерів,
властивого роману, в Д. немає. Існує традиційний
набір персонажів: гол, слідець, його простосердий
друг, недолугий поліцейський, підозрювані,
злочинець. Варіанти можливі, та гол. принцип
витримується — в Д. немає місця характерові, ие
“драма масок, а не облич” (Честертон). На думку
Буало-Нарсежака, “тільки-но стають цікавими
самі персонажі, а не їх вчинки, ми покидаємо
сферу Д.” Все це не скасовує, звичайно, психол.
вмотивування поведінки злочинця, та весь його
характер обмежується моноідеєю злочину.
Нарешті, цікаве питання про хронотоп Д. —
він досить динамічний. Персонажі багато
перемішаються — світ техніки і великих
швидкостей XX ст. тут цілком доречний: дія
відбувається на пароплаві (“Арешт Арсена
Люпена” Леблана), потязі (“Східний експрес”
Крісті), літаку (“Смерть в хмарах” Крісті). З ін.
боку, майже обов’язковий замкнений простір —
чи то вагон потягу, салон літака чи пароплава,
усамітнений готель (“Мишоловка” Крісті), острів
(“Десять маленьких негренят” Крісті). Важливим
складником організації в Д. є також сходи — вони
служать зв’язуючим ланцюгом між персонажами,
але нерідко є місцем злочину. Взагалі, слід
відзначити важливу ролю топографії в Д. —
оповідь часом супроводжується планом або
схемою.
Варто розібратися в термінології і
відмежувати Д. від ін. видів роману про злочин.
Питання термінології досить заплутане: у Франції
Д. здебільшого визначається як Roman policier
— поліцейський роман, на відміну віл Roman
d’espionnage — шпигунський роман; у Німеччині
застосовується термін Kriminalroman —
кримінальний роман, в Англії та США — detectiue
story.
У будь-якому разі слід розрізняти Д.:
кримінальний (поліцейський) і шпигунський
романи. Англ. критик С.Симонс так визначає
відмінності між Д. і кримінальним романом:
“Автор кримінальних романів намагається
підпорядкувати дію характерам, творець Д. усе
підпорядковує хитромудрій загадці, доводячи
характери і вчинки героїв до абсурду”. Існує і
чисто формальна відмінність: якшо автор
відкриває читачеві злочинця на поч. або в сер.
роману і більша частина оповіді присвячена його
переслідуванню, то це вже не Д. У цілому ж
відмінність між Д. і кримінальним романом
невиразна. Принципово відмінний від Д. т.зв.
шпигунський роман, де гол. сюжетний стрижень
базується на протистоянні розвідок, а не на
конфлікті “злочинець — слідець”.
З сх. європ. письменників, авторів Д. добре
відомі А.Гуляшкі, Б.Райнов (Болгарія), Є.Едігей,
A.Збих, А.Клодзіньська, Е.Путрамент, Л.Тирманд,
І.Хмелєвська (Польща), Г.Прошкова, Е.Фікер
(Чехословакія), Ю.Семенов, бр. Вайнери,
О.Марініна (Росія), Р.Самбук, В.Черняк (Україна).
Особливості розвитку цього жанру в країнах Сх.
Європи зумовлений специфічними умовами cou. і
політ, розвитку цього регіону в XX СТ.: домінує
шпигунський роман з елементами Д., в якому
переважає тема впіймання шпигунів з Зх.
Ю .Рогоза, Юрій Попов