ДИДАКТИЧНА ЛІТЕРАТУРА (від грец.
сіісІасНсов — навчальний) складає в історії світ,
л-ри монументальний корпус текстів, але поняття
Д.л. було висунуто лише на межі Просвітництва
та романтизму, коли було усвідомлено естет,
специфіку красного письменства, а утилітарно-
ідеологічне насичення л-ри почало сприйматися
як щось архаїчне. Й справді, саме архаїчні або
архаїзуючі епохи бувають перш за все заклопотані
ідейно-моралістичною спрямованістю тексту
(точніше, “правильною” його спрямованістю).
Естет.-худож. складник сприймається як бажана,
але другорядна ознака. Це дало свого часу грунт
В.Бєлінському для твердження, шо Д. л. як такої,
мовляв, не існує взагалі; йшлося про те, що
найголовніше для справжньої худож. творчості
— жива суб’єктивність митця. Проте в усякі часи,
навіть в часи інтенсивного розмежування етич.
та естет, в худож. творчості, існує й активно
функціонує л-ра, яка має своїм завданням
безпосередньо пропагувати моральні істини або
переслідує якісь повчальні цілі (звичайно, найза-
гальнішого характеру). Дидактична за
спрямованістю л-ра незрідка вдається до
використання худож. форми (жанр, організація у
вигляді банки, притчі, оди, сатири, мораліте
тощо, або ж до використання діалогу, віршованої
мови й т.п) — в цьому її відмінність від, скажімо,
сакральних текстів або юридичних записів. Д.л.
може дуже широко використовувати поет,
образність, зокрема, вона полюбляє мову
алегоризації. Саме тому суто наук, або ін, тексти,
позбавлені ознак худож. форми, не вважаються
за Д. л. (це не поширюється на такі явиша, як
віршовані математичні правила і т.п.). Але при
цьому худож. момент — як, напр., у Євангелії —
є лише пристосуванням до “простої” свідомості.
Щоправда, не можна встановити чітких кордонів
між Д.л. й “власне художньою”. Вже в давні часи
дидактика органічно зрошувалася з епосом (деякі
частини Біблії, давньоінд. поеми “Магабхарата”
і “Рамаяна”,”Джатаки” — численні історії про
перевтілення Будди в минулих існуваннях, записи
міфів Давн. і Дал. Сх. тощо). Сюди ж слід віднести
такі явиша, як поеми античності (Гомера, Гесіода,
Верґілія, Лукреція), або навіть аналогічні спроби
Нов. часу (“Телемахіда” В.Тредіаковського й
подібні до неї тв.). Моралізм — суттєва риса
певних худож. жанрів типу байки. Характерне
тяжіння Д.л. до ілюстрування ідеологічних,
зокрема рел.. систем. Дидактичність пронизує сер-
віч. літ. творчість (“Повчання” Володимира
Мономаха”, “Повість про Горе-Злошастя” й т.п.).
В епоху Сер-віччя розквітають жанри мораліте,
повчання, аф оризму, трактату тошо. Навіть
зміна або й, часом, “зняття” иерк. ідеологічних
орієнтацій в епоху секуляризації не спроможні
підірвати ролі Д.л. (моралізаторські тенденції в
епоху класицизму або Просвітництва не менш
рельєфні, ніж Сер-віччі). Міцний вплив такого
роду засад відчувається в сфері сх. слов’ян, л-р
(тут дається в знаки й візант. грунт). Не лише в
сер. віки, а й в ближчі до нас часи моралізаторство
являє собою важливий чинник змісту (напр.,
“шкільна” поезія, творчість С.Полоиького, поезія
Ф.Прокоповича, А.Кантеміра, В.Тредіаковського,
М.Ломоносова, тв. Димитрія Ростовського,
Г.Сковороди та ін.). Звичне для нас поняття
примату змісту й “другорядності” формальних
рішень, орієнтація на громадсько-іст. масштабність
й навіть певний ригоризм у змалюванні внутр. світу
особи та її відношень з оточенням багато в чому
зумовлені характером й спрямуванням пошуку
класики XIX ст., шо зберігала дидактичні
підвалини давн. словесності (характерні тут, напр,
шукання М.Гоголя, Л.Толстого, Ф.Достоєвського,
твори Д.Мережковського або “молодших
символістів”). Можна твердити, що теорія і
практика “соціалістичного реалізму” в першу чергу
визначалися орієнтацією саме на дидактизм як
основне начало творчості. У кращих своїх зразках
Д.л. зовсім не обов’язково протилежна свободі
поет, “я” — досить згадати “Божественну комедію”
Данте Аліг’єрі, “Війну і мир” Л.Толстого або політ,-
агітаційні вірші Т.Шевченка.
Семей Абрамович