ДИСКУРС (лат. discursus — міркування,
франц. discours — промова, виступ) —
1) заг. термін для означення бесіди, розмови,
діалогу, проповіді або трактату, напр., “Дискурс
(трактат) про природу і розвиток сатири”
Дж.Драйдена;
2) вузький термін для означення мови та її
використання: Д. людини, філос. Д.;
3) лінгв. термін для означення уривка
зв’язаного усного або письмового мовлення,
більшого ніж речення. Інколи входить до
дихотомії “мова: дискурс” (= мовлення).
Дискурсійний аналіз — лінгв. аналіз уривка
(усного/письмового) мовлення, більшого ніж
речення для встановлення:
1) ланцюга речень (висловлювань), шо
відзначені в однаковій дистрибуції;
2) набору засобів лексико-граматичного
зв’язку (когезії);
3) правил об’єднання речень в абзаці
(параграфі) та абзаців (параграфів) у дискурсі,
4) стратегії мовця введення або зміни теми, а
також стимулювання слухача для отримання
мовленнєвого зворотнього зв’язку;
5) коктенсивної завершеності мовленнєвого
уривку (когерениіїї).
Часом розрізняють лінгвістику текста
(письмового мовлення) і лінгвістику Д. (усного
мовлення). Дискурсна компетенція — компонент
комунікативної компетенції, шо описує можливість
мовця породжувати (усний/письмовий) Д,
зв’язаний когезією та когеренцією, згідно нормам
певного жанру.
Валерій Михайленко

У літ-знавстві Д. розуміють як сукупність
висловлювань, що стосуються певної
проблематики; розглядаються у взаємних зв’язках
з цією проблематикою, а також у взаємозв’язках
між собою. Одиницями Д. є конкретні
висловлювання, які функціонують у реальних іст,
сусп і культ, умовах, а у своєму змісті та структурі
відбивають часовий аспект, інтеракції між
партнерами, шо витворюють даний тип Д ., а також
простір, в якому він відбувається, значення, які
він творить, використовує, репродукує або
перетворює. Франц. школа Д. (Е.Бенвеністе та
його послідовники) виділяє в ньому два основні
аспекти: висловлювальний і висловлюваний;
перший стосується того акту висловлення чогось
(мовлення, записування), який відбувається тут і
зараз, а другий — про який мовиться, чи певної
фабули або історії (rйcit), шо презентується як
безособова, відносно самостійна, зі своїми
елементами цілісність. Категорія Д. набула
ширшого теор. значення у 60-х pp. XX ст. у Франції,
звідки поширилася в ін. країни. Вона включила
елементи структуралізму, етнолінгвістики і
частково пов’язаних з нею таких напрямів, як
дискурс-аналіз, психоаналіз, рос. формальна
школа, теорія ідеології Л.Альтюссера і прагматика.
У сфері мовознавства за підставу теорії Д. правило
твердження про недостатність аналізу мови як
системи. Розширення проблематики Д. здійснив
франц. філософ М.Фуко. Він пов’язав лінгв.
аспекти Д. з проблематикою твореної різними Д.
понятійної і логічної структури, яка ними
починається, розгортається, видозмінюється чи
усувається. Теорія Д. визначає різні його типи: Д.
політ., правничий, філос., худож.-літ., поточний та
ін. В межах окр. Д. інколи вирізняють т.зв,
архетексти, або конституативні Д ., які окреслюють
і визначають Д. похідні і вторинні. Таким
архетекстом у сфері теологічних і катехічних Д.
для християн є Біблія, філософів — діалоги
Платона, в укр. л-рі — тв. Т.Шевченка та
І.Франка. Теорія Д., як правило, керується
переконанням, що, незважаючи на їх різновиди,
вел. кількість типів, відмін Д., у них діють спільні
засади і правила, які визначають іст. способи
взаєморозуміння людей між собою та їх
пізнавальні можливості. Вона також зауважує
взаємопроникнення літ., наук, і філос. Д.
Дослідження худож. л-ри як Д. виявляє її єдність
поза етнічними, часовими і просторовими межами,
а також належність до заг-поширеної спільності
Д. Вчення про Д. відоме під назвами “аналіз Д.”,
“теорія Д .”. Ін. значеннями терміна Д. є:
1) міркування задля встановлення істини;
2) ораторська промова.
Едвард Касперський