ДІАЛЕКТ (грец. сііаіексоз — розмова, говір).
1). Варіант мови, яким спілкуються,
насамперед в усному мовленні, автохтонні
мешканні певної території. Складовими
частинами Д. є говірки. Д. мас свою звук.,
акцентологічну, граматичну, словотворчу та
лексичну системи, інколи досить відмінні від заг-
нар. мови. Тому він може бути не досить зрозумілим
ін. носіям даної мови. Надто це стосується Д.
субетнічних груп (в Україні — напр., гуцулів,
бойків, лемків, поліщуків, литвинів: у Польщі —
гуралів або кашубів, у Чехії — ляхів, у Німеччині
— швабів, баварців). Відмінності між Д. зумовлені
географічними, етнографічними, іст. чинниками,
територіальними особливостями природи,
господарства, побуту, іст. долею. Для України це,
передусім, багатовікове роз’єднання етнічної
території чужими державами. Іст. Д. передують
складанню заг-нар. мови. З поширенням
писемності та шкільництва, засобів масової
інформації вживання Д. зменшується. Але
варіанти літ. мови, що спираються на певні
діалекти й традиції, фактично зберігаються
дотепер: лялько — вуйко; поїзд — потяг; будь
ласка — прошу; їй-бо, їй-богу — бігме; процент —
відсоток. Засвоєння укр. унормованою мовою
діалектизмів має позитивне значення для її
дерусифікації. Інколи, крім територіальних Д,
говорять про сои. Д., чи соціолекти. Аби не
припускати термінологічного плутання, доцільно
вживати для соц. варіантів мови термін жаргон,
а слова, шо належать до жаргону, звати
жа ргон ізмами.
2). Термін Д. перенесено з філології до муз-
знавства, де він позначає територіальний варіант
най. муз мови. Муз. Д. пов’язаний з мов. Д., але їх
територіальні межі не завжди збігаються. Муз. Д.
складається на основі найулюбленіших у даній
місцевості пісенних тем, сюжетів, особливостей
віршування, ритмо-мелодики, а також
контекстуальних складників (артикуляція, темпо-
ритмові й темброві характеристики), напр., муз.
Д. Гуцульшини або Лемківшини.
Анатолій Волков