ДІАЛОГ (від грец. іїіаіодоь — розмова,
бесіда) .Термін Д. вживається для позначення
кількох явиш.
1. Форма усного спілкування двох або кількох
осіб, один з основних (поряд з монологом) типів
мовленнєвої комунікації.
2. Частина тексту, шо відтворює словесне
спілкування персонажів. У цьому значенні
особливості Д. значною мірою зумовлені родом
та жанром л-ри: в драмі Д. є гол. засобом
розкриття характерів і розвитку дії; в епіч. жанрах
Д., як правило, співіснує з автор, мовою. Проз.
те., де переважає діалог, наближується до драм,
форми (напр., “Гаркуша” Г.Квітки-Основ’яненка,
‘З міста ідучи” В.Стефаника) Найрідше Д.
зустрічається в монологічній за своїм характером
ліриці. Виняток складає т.зв. амебейна
композиція, приклади якої можна знайти у
фольклорі, а також у Лесі Українки (“Мамо, іде
вже зима”), І.Виргана (“Розмова”), М.Лермонтова,
Ю.Левітанського та ін. В ускладненому варіанті
— в О.Олеся.
3. Самостійний жанр переважно філос.,
крит. чи публіцистичної л-ри, в якому автор, ідеї
викладаються у формі співбесіди чи диспуту. В
залежності від мети Д. може бути дослідницьким,
дидактичним, сатир, та ін.
Д. уперше з’являється в єгип. (“Діалог
розчарованого зі своєю душею”) та інд.
Г Бхагавадгіта”, упанішади, пізніше —
Мілінлапаньха’ ) л-рах: окремі діалогічні розділи
містить Біблія та деякі тексти л-ри раннього
буддизму. Клас, форми Д. набув у Греції IV ст. до
н.е. у творчості учнів Сократа — Платона.
Ксенофонта, Антисфена та ін. (Сократичний
діалог). Сократівська діалогічна традиція в
подальшому була сприйнята М еніпповою
сатирою, діатрибою, лукіанівським діалогом
та ін. З часу виникнення меніппєї (ПІ ст. до н.е.)
можна говорити про розпад синкретичного Д. на
філос., літ., а пізніше — публіцистичні, літ.-крит.
та ін. Паралельно одразу після Платона Д.
починає використовуватись з дидактичною метою
(Арістотель, перипатетики). Під впливом Платона
(надто на рівні тематики) та Арістотеля створює
Д. Ціцерон, наповнюючи їх, звичайно, і власним
риторичним змістом.
В ранньохрист. л-рі Д, використовувався як
засіб апології, полеміки та настанови (Юстин,
Ориген, Мефодій Олімпський, Августин та ін).
Ця ж тенденція закріплюється й у філос. Д. Сер-
віччя (Абеляр, Ансельм Кентерберійський та ін.),
де сократична діалектика використовується як
техніка диспуту.
Нов. розквіт діалогічних форм відбувається
у добу Відродження і пов’язаний перш за все з
діяльністю італ. гуманістів (Д.Бруні, Д.Валла,
К.Ландіна та ін.). Значне місце посідав Д. у
творчості П.Аретіно, У. фон Гуттена, Еразма з
Роттердаму. Починаючи з Миколи Кузанського,
Д. виступає як форма викладу філос. ідей, до
якої часто звертаються мислителі платонівської
орієнтації (Дж.Бруно, Н.Мальбранш, Б.Паскаль,
Дж.Берклі та ін.)
Діалогічна форма як засіб зближення людей,
як можливість усунення ієрархічних відносин між
автором і читачем чи між співрозмовниками, була
популярною у просвітителів, особливо — у
Д.Дідро (і філос., і ест. праиі, і драм, трактат, і
худож. тв.). Неодноразово до Д. зверталися
Й.Г.Гердер, Й.В.Ґьоте та ін. В XIX ст, Д. високо
цінувався багатьма філософами і письменниками
як форма адогматичного мислення (А. та Ф.
Шлегелі, Ф.Шеллінг, К.Зольгер, Ф.Достоєвський,
В.Соловйов).В XX ст. Д. втрачає значення як
філос. жанр, але продовжує використовуватися
в худож.-публіцистичних та літ.-крит. тв.
(А.Луначарський, А.Жід, П.Валері, П.Клодель,
Ж.Бернанос та ін.)
В укр. л-рі своєрідні Д. XVII-XVI1I ст,
передували шкільній драмі. Д. писалися на
побутові та іст. теми, а перш за все — розробляли
бібл. традиційні сюжети (А.Скульський,
П.Беринда, І.Волкович, С.Дівович,
І.Некрашевич), Фіпос. діалог був гол. жанром і в
творчості “українського Сократа” Г.Сковороди
(“Наркисс” та “Книга Асхань” — Д. сократичної
традиції про “пізнання самого себе”; “Двоє”,
“Діалог про давній світ”(1772), “Потоп Зміїн”
(1791) та ін.).
Олександр Бойченко