ДРАМА (грец. drama — дія) —
1. У широкому значенні — літ. рід. Інакше —
драматургія.
2. У вужчому розумінні — один з трьох видів
драматургії (або драми як літ. ролу), “середній”
між трагедією та комедією, з похмурою чи
сумною розв’язкою. На відміну від трагедії Д, не
вирішує глобальні філос. та ін. проблеми, а
відображає приватне життя людини в її стосунках
із cou., політ., побутовим, родинним середовищем.
Конфлікт Д. являє важку боротьбу гол. героя з
переборним началом, з силою, яку можна
перебороти, та герой у цій боротьбі не перемагає.
Якшо обставини склалися хоча б у дечому інакше,
герой міг досягнути своєї мети. Але саме ланілог
обставин, навіть конкретних подій, часом
начебто дріб’язкових випадків, затягує героя.
Катастрофа героя є значною мірою наслідком
випадковості, шо через неї діє закономірність. У
цьому полягає засаднича протилежність Д. та
трагедії. В трагедії щаслива розв’язка принципово
неможлива: герой мусить зазнати катастрофи.
Д. завершується поразкою, або загибеллю гол.
героя. Проте можлива й відносно щаслива’’
розв’язка (О.Островський “Таланти й
поклонники”, “Остання жертва”, О.Вампілов
“Качине полювання”).
Герой Д. не виняткова особа (як у трагедії), а
звичайна пересічна людина (незалежно від того,
чи це — позитивний, чи негативний персонаж).
Часто він знаходиться в незлагоді з оточенням.
Для Д. характерна розробленість внутр. дії
персонажів, їх психол. нюансів. При цьому
наголошується на суто психол., або на соп.
характеристиці. А втім, у різйому співвідношенні
ці два аспекти в більшості випадків поєднуються.
Хронотоп Д. ясний: нац., cou., побутове тло
визначено, конкретно розроблено, так само як і
час, коли відбувається дія. Lie впливає на
формування характерів і дію персонажів. Часова
невизначеність або понадчасовість, тим більш
анахронізми, так само як і пазанаціональність
не мають місця. Вчинки персонажів мотивуються
реально, життєподібний сюжет спирається на
дійсність, на спостереження над життям. Мов.
партіям персонажів притаманна відмова віл поет,-
риторичних засобів класицизму та, левною
мірою, романтизму, наближення до живого
мовлення. Для характеристики персонажів і
оточення вільно вживаються ж аргонізм и,
діалектизми та ін. шари неунормованої лексики.
Архітектоніка переважно гармонійна, кількість
дійових осіб невел. Проте можливі масові нар.
сцени, надто в укр, Д. XIX ст. Фант, первень мало
вживаний. Припустимі лише прийоми умовної
фантастики, напр., поява на кону мертвих або
присутніх лише в уявленні героя персонажів як
унаочнення внутр. переживання героя, тобто
фактично як сценічне уречевлення внутр. діалогу
або полілогу («.Симонов “Четвертий”. Й.Друце
“Святая святих”). Д. пишуться майже виключно
прозою. Це не стосується романтичної драми.
Д. народилася на противагу трагедії, а також
комедії, як сер. вид, що заповнив величезну
сюжетно-тематичну прірву між ними. Інколи
вказують, шо першовзірці Д. були ше за ант. часів
(напр. сон.-побутова Д. “Іон” Еврипіла, п’єси
Менандра). Важливіше те, шо накопичення
сумного” матеріалу в межах комедії ше від
Арістофана підказувало необхідність
формування відповідного такому матеріалові
особливого літ. виду — Д. У ХУШ ст. постають
хронологічно перші гатунки — антикласицистичні
‘серйозна комедія”, “слізлива комедія”,
міщанська драм а (іст. й термінологічно ці
гатунки важко виокремити). В 1-й пол. XVIII ст. чи
не поодиноким прикладом міщанської Д. є
“Лондонський купець, або Історія Джорджа
Барвелла” (1731) ДжЛілло. Теоретиками цього
нов. жанру були Д.Дідро та Г.Е.Лессінг. В 1750-
75 рр. міщанська Д. бурхливо розвивається в
Англії. Франції. Німеччині, Росії. На межі XVIII-
XIX ст. виникає романт. Д.
Жанр власне Д. сформувався в реалізмі та
натуралізмі, коли вона стає найпоширенішим
театр,-драм, ґатунком; розмежовувати
реалістичну та натуралістичну Д. важко та й,
зрештою, недоцільно. В межах Д. виникли жанр,
різновиди, що відмежовані за різними
параметрами. Ці межі умовні, а ті самі п’єси часом
зараховують то до одного, то до ін. різновиду.
Тим більше, шо при сценічному втіленні
режисерськими, актор., сиенографічними
засобами наголошується на певному жанр,
аспекті. Здебільшого вирізняють такі гатунки:
побутова драма (“Гроза”, “Безприданниця”
О.Островського, “Дві сім’ї” І.Карпенка-Карого):
соц.-побутова (“Назар Стодоля” Т.Шевченка,
‘Украдене шастя” І.Франка); соц.-психол.
С’Чобан’’, Глитай, або ж Павук” Карпенка-
Карого, “Не судилося”, ‘‘Талан’’ М.Старицького,
“Мертва хватка” Дж.Голсуорсі, “Біг”
М.Булгакова); звичасво-психол. (“Мачуха” О.де
Бальзака, “Нора”, “Привиди” Г.Ібсена, “Перед
сколом сонця”, “Пацюки’’ Г.Гауптмана, “Пані
Малішевська” Г.Запольської. “Житейське море”
Карпенка-Карого, “Блакитна троянда” Лесі
Українки, “Брехня”, ‘Чорна Пантера і Білий
Ведмідь” В.Винниченка); політ. (“Кримуцій Корд”
М.Костомарова, “Остання ніч” М.Старицького.
“Важкі батьки” Ж.Кокто). Окр. чітко окреслену
групу складають іст. Д. (“Бояриня” Лесі Українки,
“Алмазне жорно” І.Кочерги).
У XX ст. поетика Д, все більш визначається
літ. напрям ом , до якого належить автор, і
відповідно стилем. Саме за цими ознаками
вирізняють такі жанри як символична Д.
(М.Метерлінк), експресіоністична Д. (Л.Андрєєв,
Г.Кайзер. В.Газенклевер). поет. Д., епічна
драм а, гротескна Д.. драма абсурду,
інтелектуальна Д. (Б.Шоу, Л.Піранделло,
Ж .П.Сартр, Ж .Ануй). За останнє сторіччя Л.
сягнула до традиційних сюжетів та образів
як умовного засобу тлумачення проблем
сьогочасності (“Кассандра” Лесі Українки,
“Орфей спускається до пекла” Т.Вільямса).
Незважаючи на розвиток найрізноманітніших
лраматургійних жанрів і жанр, різновидів, Д.
дотепер залишається одним з найпопулярніших
літ.-театр, видів.
Людмила Волкова