ДРАМАТИЧНА ПОЕМА — літ. жанр, шо
поєднує прикмети драм атургії та ліро-епіч.
поезії, вірш, п’єса, яка синтезує драм, і лір., а
також епіч. способи відображення дійсності.
Основою Д.п. є конфлікт, гостра боротьба ідей,
котрі часто знаходять концентрований вираз в
афоризмі чи сен тен ц ії. Д.п. цурається
побутовизму, приземленості, натомість тяжіє до
романт. окриленості, до фантастики, поет,
умовності, символічних картин та образів, філос.
узагальнень і висновків. Лір.-драм, композиції з
більшістю названих прикмет, але невел.. з
мінімальною кількістю дійових осіб, належать до
драматичних етюдів.
Своїм корінням Д.п. сягає XVIII ст.. коли
виникла драма у вужчому розумінні. Щоправда,
окр. риси Д.п. проявлялись раніше, навіть сам
термін у англ. варіанті (с/гатаИк роет) було
прикладено К.Марло до “Трагічної історії доктора
Фауста” (1604), а Дж.Мільтоном — до п’єси
“Самсон-борець” (1671). Однак більше як через
сі. набуває поширення і цей термін, і тип тв., шо
стоять за ним, — “Натан Мудрий” (1779)
Ґ.ЕЛессінга, “Дон Карлос” (1787) Ф.Шіллера,
“Манфред” (1817) Дж.Байрона, Фауст” (1773-
1831) Й.В.Гьоте, “Трагедія людини” та “Мойсей”
(1861) І.Мадача, “Бранд” (1866) і “Пер-Гюнт”
(1867) Г.Ібсена, “Святий Людовік” (1897)
Р.Роллана. Клас, взірці драм, етюда — “Маленькі
трагедії” О.Пушкіна: “Камінний гість”, “Моцарт і
Сальєрі”, “Скупий лицар”, “Бенкет у чуму” (всі —
1830). У XX ст. драм, етюди створив Я.Апушкін
(“Кінець старого Фауста”. “Дух Прометея”, “Внук
гайдамаки”).
На укр. фунті традиції вірш, драми сягають
XVII ст. Д.п прищепилася пізніше. В альманасі
“Молодик на 1843 год” (частина перша),
виданому в Харкові, було надруковано “Сцену
из драматической поэмы” В.Соколовського. 1892
датовано “Зою” Г.Коваленка, що мала
підзаголовок “Драматична поема з життя ст-давн.
елинів” та була надрукована у ч. 15 львівської
“Зорі” (1894). Хоч і не мали цього підзаголовка
та наділені були багатьма рисами Д.п.
“Переяславська ніч” (1841) М.Костомарова,
“Сон князя Святослава” (1895) І.Франка,
“Смерть поета” (1905) О.Плюша та ін. тв. Однак
тільки завдяки Лесі Українці цей жанр остаточно
утвердився в укр. л-рі. Основні її Д.п. —
Кассандра” (1907). “Руфін і Прісища” (1908),
“У пуші” (1909), “Бояриня” (1910). “Адвокат
Мартіан” (1911), Оргія” (1913), “Осіння казка”
(1905) та “Лісова пісня” (1911). Леся Українка
утвердила в нас жанр, різновид Д.п. — казки, а
такими тв. поч XX ст., як “Одержима”.
“Вавилонський полон”, “На руїнах”. В
катакомбах”, “Айша та Мохаммед”, “На полі
крові”, “Йогана, жінка Хусова” та ін. — жанр
драм, етюду. Традиція Д.п. – казки знайшла
продовження в тв. О.Олеся “Над Дніпром” (1911)
і “Ніч на полонині” (1941), С.Черкасенка “Казка
старого млина” (1913), а традиція драм, етюда
— у тв. М.Рильського “Бенкет” (1918). П.Тичини
“Розкол поетів” (1918-1919), К.Ластівки “Плач
Єремії” (1923), В.Мйколюка “Йоган Бернштейн”
(1935), Д.Павличка “В найтяжчу мить” (1962).
Що ж до власне Д.п, то її розвивають М.Семенко
“Маруся Богуславка” (1927), Христя Алчевська
“Луїза Мішель” (1926-1930), [.Кочерга “Свіччине
весілля” (1931), “Ярослав Мудрий” (1944),
“Пророк” (1948-1956), К.Герасименко “Легенда
про матір” (1940), О.Левада “Фауст і смерть”
(1960), А.Малишко “Тарас Шевченко” (1964),
І.Драч “Дума про вчителя” (1977), “Соловейко-
Солвейг (1978), “Зоря і смерть Пабло Неруди”
(1980), Л.Костенко “Сніг у Флоренції” (1983-
1985), “Дума про братів неазовських” (1984),
В.Колодій “Північний вирій” (1978), “Юрій
Федькович” (1986), “Мелетій Смотрииький”
(1970-1998), Б.Стельмах “Тарас” (1991).
. Богдан М ельничук