ДРАМАТИЧНА ХРОНІКА-АЛЕГОРІЯ –
жанр еп іч н о ї драм и, шо корінням сягає
шекспірівської традиції історичних драматичних
хронік. Але суттєво відмінним е те. шо в Д.х.-а.
певні (причому впізнавані) сои.-пол. та іст. реалії
постають у притчево-алегоричних формах. Часто
така прктчевість не просто відчужує конкретне
іст. явище, а одивнено зображує тип певного іст.
явиша.
У XX ст. як окрема жанр, одиниця в рамках
уже епіч. драматургії оформились Д.х.-а., в яких
конкрет. іст. подія є лише приводом для побудови
алегоричної картини буття, шо надає хронікам
названого типу надчасового узагальненого
смислу. Відтворюється не власне іст. подія, а, так
би мовити, її генет. значущий код. Показова
брехтівська “Кар’єра Артуро Уї, якої могло б не
бути”. В її сюжеті взагалі немає відображення
конкретних іст. осіб. Понад усе панує алегорія.
Точніше — іст. події не становлять собою суть
дієвого ряду іст. особи не постають у неповторній
індивідуальності. Певний парадокс, така драма
все-таки передбачає наявність в ній саме
конкретної історії, але не в рамках сюжету Д.х.-
а., а в позасюжетних складниках. Так, у написах,
котрі подає Брехт як обов’язкові складові ло
кожної сцени, містяться своєрідні дешифратори:
написи вказують однозначно на іст. прототип
алегоричного сюжету, або окр. його частини. Як
наслідок виникають асоціації між фарсами, які
відбуваються на кону, і трагедіями, на які була
щедра історія фашистської Німеччини. До
восьмої сцени, в якій ідеться про те, шо гангстери
підпалили сховище для овочів, Брехт пропонував
напис,- “У лютому 1933 року запалав райхстаг.
Гітлер звинуватив своїх противників у підпалі і
подав сигнал до ночі довгих лез”. До сиени
дванадцятої, в якій ідеться про криваву розправу
Артуро Уї над своїм помічником Ернеста Ромою,
пропонувався такий коментар: ‘У ніч на ЗО
червня 1934 року Гітлер напав на свого друга
Ернеста Рема в готелі, де Рем очікував на нього,
щоб розпочати спільні дії проти Гінденбурга та
Герінґа”.
З драматичних сцен та іст. коментарів до них
виникають два самостійні ряди подій (на відміну
від клас, драматичної хроніки, де панує лише один
158 І
дійовий ряд). Перший з них визначає розвиток
сюжету і є системою сиен, придуманих
драматургом (сцени піднесення на політ, обрії
постаті Артуро VI), другий забезпечує актуалізацію
алегоричного сюжету завдяки вибудованості ряду
іст., реальних фактів суч. сусп.-політ, буття. І
перший і другий ряди ретельно розроблені,
гранично логічні, навіть логізовані. Проте
справжній смисл їхнього існування полягає не
лише в тому, шо видумані сцени відчужують іст.
коментар, так само, як і іст. коментар відчужує
сюжет худож. тв. (дубль відчуження), а в тому, шо
обидва ряди, доповнюючи один одного, сприяють
виявленню не стільки іст. конкретики
(часткового), скільки заг., закономірного, типол.
значущого. Адже будь-яка іст. подія є частковою
стосовно цілого (іст. процесу), а тому Д.х.-а.
покликані творити тип події, а не подію, заг. в
цілому, а не часткове в цілому. Таке творення
вимагає непересічних прийомів та форм
перетворення іст. реальності на худож.
реальність. Виникнення Д.х.-а., в яких історія
постає у формах умовних і у формах власне
історії, означає набуття такими хроніками
параболічного характеру. Параболізм у Д.х.-а.
може бути двох типів: відвертий (“Кар’єра Артуро
Уї” Брехта) і прихований (“Матінка Кураж та її
діти” Брехта, “Людина і глобус” В.Лаврентьєва).
Відчужуючим началом у Д.х.-а. типу “Матінки
Кураж” виступає не яскрава, незвичайна форма,
яка дозволяє на буденне, звичайне подивитися
як на незвичайне, невідоме, а історія, іст. факт,
який приходить в хроніку з часової далечини,
починає виконувати стосовно сучасності ролю
притчі. “Коли я писав (“Матінку Кураж”— О.Ч.),
— зізнавався драматург, — мені уявлялося, шо із
сцен декількох великих міст прозвучить
пересторога драматурга, пересторога в тому, шо
хто бажає снідати з чортом, має запастися довгою
ложкою… Вистави, про які я мріяв, не відбулися.
Письменники не можуть писати так швидко, як
уряди розв’язують війни: адже для того, щоб
творити, потрібно думати”. Притчевість
підсилюється тим, шо в центрі Д.х.-а. типу
“Матінки Кураж…” знаходиться вже не іст. особа
(таке характерно для клас, драматичної-хроніки),
а вигадана: не особа, яка впливає на хід с віт.
політики, а звичайна у своїй дріб’язковості
людина. Посиленню параболічності в Д.х.-а.
сприяє й алегоричний підтекст: у драмі, в якій
історія постає у формах власне історії, значущим
є не зображення іст. подій (як у Шекспіра), а
наслідків їх для маленької людини (як у Брехта).
А отже в Д.х.-а. вся історія людства постає як
невблаганна і безконечна боротьба “творців”
історії і маленьких людей, що потрапляють в її,
історії, жорна. Цьому сприяють знамениті зоиги.
які, відчужуючи іст. факт, несуть в собі не лише
мораль-висновок того, що вже відбулося, але й
дозволяють глядачеві в минулому побачити
алегорію сучасного. Недарма Брехт 1955
зауважив: “Сьогодні ця п’єса — більше не п’єса.
яка з’явилася надто пізно, а саме після війни… Я
хотів би знати, скільки сьогоднішніх глядачів
“Матінки Кураж та її дітей” розуміють
застереження, яке міститься в ній”.
Олександр Чирков