ЕКРАНІЗАЦІЯ — худож втілення
фольклор, та літ. тв. (казок, пісень, п’єс, романів,
повістей, оповідань, поем, віршів та ін.), а також
опер та балетів засобами кіно, тобто створення
фільму (худож. або мультиплікаційного) на
фольклор.-літ. основі, яке здійснюється за
допомогою сиенарію. Е. певною мірою є його
худож. інтерпретацією, яка базується на грі,
переносячи її з горизонтального сценічного кону
на вертикальну площину екрану або формуючи її
з книжкового тексту. Процес Е. пов’язаний з
режисерським баченням першоджерела,
особливостями гри певного актора,
акцентуванням уваги оператора на тому, шо має
найважливіше значення в певному епізоді фільму,
а також з ракурсом, в якому показано дію. Текст
передається не лише через написи на екрані
(переважно в німому кіно), монологи та діалоги
героїв, співи, муз. забарвленість епізодів, слова
“за кадром” коментатора подій, декорації або
стан героя. У зв’язку з цим написаний тв. та його
Е. сприймається по-різному: втілені мовою кіно (а
також театру) зорові образи та словесні образи
літ. мови не тільки мають різне значення, але й
пов’язані з різними типами мислення. При Е. тв.
його розглядають з погляду сценічності,
кінематографічності (“кінематографічність”
мислення письменника, за С.Ейзенштейном, є
умовою Е.). Найчастіше екранізуються динамічні
тв., в яких “закладена” Е. (не випадково одними
з перших Е. були кінофеєрії Ж.Мельєса на казкові
(за Ш.Перро) сюжети: “Попелюшка” (1899),
“Червона Шапочка” (1901) та ін.). Вагомим
критерієм вибору тв. для Е. Ј інтерес до нього
читача, а також передбачуваний інтерес глядача
до майбутнього фільму. Тому режисери рідко
заходжуються коло Е. невідомих тв.
З перших років існування кінематограф
убачав у фольклорі, л-рі і театрі джерело
сю ж етів та образів. Піонери кінематографії
екранізовували і кн. Б іблії (напр., франц. фільм
“Життя та пристрасті Ісуса Христа”, 1902, реж.
Зекка та Л.Ноге), і клас. літ. тв. (напр., фільми
Ф.Зекка “Історія одного злочину” (за В.Гюго,
1901) та “Жертви алкоголізму” (за романом
Е.Золя “Пастка”, 1902), фільми М.Казеріні
“Отелло” та “Ромео і Джульетта” (за
В.Шекспіром, 1907), і різноманітні бульварні
книжки (напр., “Нік Картер” В.Жассе, 1908, та
серія Л.Фьойада “Фантомас” за романами
М.Аллена та І.Сувестра, 1913-14). Перші фільми-
Е. обмежувалися лише передачею тих сюжетних
ходів тв., які могли привабити глядача. Серед Е.
такого типу були й створені на поч. XX ст. в Росії
три версії “Війни і миру” Л.Толстого, а також
фільми за романами і повістями, поемами і
оповіданнями О.Пушкіна, Ф.Достоєвського,
А.Чехова та ін. Але кіном-во дуже швидко
розвивалося, і вже з 1916 з’являється низка
значних для того часу, Е.: “Пікова дама” (за
Пушкіним, 1916) та “Отець Сергій” (за Л.Толстим,
1918) реж. Я.Протазанова, “Полікушка” (за
Л.Толстим, 1919), “Петро та Олексій” та
“Легенда про Антихриста” (за Д.Мережковським,
1918-19) реж. А.Саніна. Серйозністю та худож.
культурою відзначаються також Е. того часу,
здійснені у Франції, США, Англії, Німеччині,
Італії, Японії та ін. країнах. Напр., в англ.
кінематографії широке звертання до л-ри
почалося після фільму “Генріх VIII” (1911), де в
ролі кардинала Уолсі продюсер В.Г.Баркер зняв
славнозвісного трагіка Г.Бірбома. В США
найзначнішою Е. тих років був фільм
Д.У.Гріффіта “Народження нації” (за романом
Т.Діксона “Член клану” 1915), а в Німеччині —
фільми “Носферату, симфонія жаху” (1922, реж.
Ф.М.Мурнау), за романом Б.Стокера “Гість
Дракули”, та “Нібелунги” (1924, реж. Ф.Ланг)
— Е. давн-нім. епосу.
Е. є дуже вагомим елементом існування кіно
та мист-ва. Кожне най. кіно нерозривно пов’язане
зі своєю культурою, певними най. ознаками, і Е.
тв. тієї чи ін. л-ри — не лише засіб, але й стимул
існування нац. кіно, утвердження його нац.
особливостей. Так, англ. кінематограф, з перших
років свого існування звернувся до В.Шекспіра,
Дж.Свіфта, В.Теккерея, Ч.Діккенса, Б.Шоу та
ін. Рос. кінематограф поч. XX ст. створив близько
ста фільмів за тв. рос. письменників, а також за
фольклор, тв. (першими рос. ігровим фільмом був
фільм “Стенька Разін і княжна”, який є Е. нар.
пісні “Из-за острова на стрижень”).
Базувався на Е. вітчизняної клас, л-ри й укр.
кінематограф поч. XX ст. Коли 1907 в Україні
почалося регулярне виробництво фільмів, було
екранізовано театр, вистави (“Наталка-
Полтавка”, “Богдан Хмельницький” та ін.) за
участю корифеїв укр. театру (М.Садовського,
М.Заньковеиької, І.Мар’яненка). В 20-і роки були
створені Е. “Назара Стодолі” Т.Шевченка (реж,
Г.Тасін), “Наталки-Полтавки” І.Котляревського
(реж. І.Кавалерідзе), “Сорочинського ярмарку”
М.Гоголя (Реж. М.Екк), роману І.Франка
“Борислав сміється” (реж, І.Рона) та тв. багатьох
ін. авторів.
Складні та різноманітні взаємовідносини
кінематографа з ін. ролами мист-ва пов’язані з
тим, шо Е. з часом набувала все більшої глибини
розтлумачення л-ри і все більшої худож.
незалежності. З од. боку, кіно дозволяє
користуватися образами л-ри на тих самих правах,
на яких воно користується образами фольклору,
сюжетами історії чи суч, хроніки. З ін. боку, метою
деяких кінематографістів є наближення з
максимальною повнотою й точністю до джерела
(“від рядка до рядка” франц. реж. Р. Брессон
намагався екранізувати Д.Дідро чи романи
Ж.Бернаноса). Але між цими крайніми т. а існує
безліч твор. варіантів. При цьому, за
“оптимальну”, “нормальну” Е. прийнято вважати
таку, в якій метою, при відмові від “буквалізму
перекладу”, є все ж таки створення екранної
аналогії тв., шо зберігає його зміст, дух та слово.
Одним з найкращих зразків такої Е. є амер. фільм
“Віднесені вітром” (реж. Дж.К’юкор, В.Флемінг
та С.Вуд, 1939) за романом М.Мітчелл.
Ставлення до тексту може бути вільним,
напіввільним, а також асоціативним. Напр., фільм
“Земля тремтить” (1948) італ. реж. Д.Вісконті, з
імпровізованими діалогами, непрофесійними
виконавцями та близькістю до документалізму,
дуже вільно співвідноситься з романом “Сім’я
Малаволья” Дж.Вергі, фільм “Король Лір” реж.
П.Брука (за Шекспіром, 1971) має напіввільне
відношення до першоджерела і є самостійним
кінотв., а фільм італ. реж. В.Де Сіка “Викрадачі
велосипедів” (1948) був знятий за сюжетом
Ч.Дзаватіні, який використовував деякі мотиви
одного з романів Л.Братоліні, тобто цей фільм
має лише асоціативне відношення до роману.
Іноді інтерпретація першотв. може бути
полемічною. Так, на відміну від фільму
Д.Дзефіреллі “Ісус з Назарету” (1977), що був
знятий за замовленням Ватікану і зберігає трал,
для Кат. Церкви тлумачення образу Христа,
фільм “Євангеліє від Матфея” (1964) П.Пазоліні,
дослівно дотримуючись тексту писання,
одночасно пройнятий суперечкою з трад.
християнством. Е. рок-опери на євангельський
сюжет “Ісус Христос Суперзірка” (1972) взагалі
багато в чому порушує трад. христ. тлумачення
образу Сина Божого. Інтерпретація нерідко
полягає в змінах іст. та нац. колориту місця дії;
сюжет переноситься до ін. часу, на ін. нац. грунт,
в ін. сои. середовише. Франц. реж. Ж.Ренуар
наблизив до останніх років перед 2-ю світ, війною
дію фільму “Людина-звір” (1938), за романом
Золя. Япон. режисер А.Куросава переніс дію
роману Достоєвського “Ідіот” в япон. місто після
2-ї світ, війни, а у фільмі “Замок павутиння”
(“Трон у крові”, 1957) за “Макбетом” Шекспіра
створив атмосферу япон. сєр-віч. легенди. Італ.
режисер Л.Дзампа зняв за мотивами “Ревізора”
Гоголя картину “Роки, шо гарчать” (“Інспектор
інкогніто”), в якій дію перенесено в Італію 30-х
років. У фільмі італ. реж. Л.Вісконті “Білі ночі”
(за повістю Достоєвського) дія розгортається на
вулицях Ліворно в сер. XX ст. Груз. реж. Г.Данелія
за франц. романом К.Тільке “Мій дядя
Бенджамен” створив фільм “Не журись!” (1969),
який сповнений реалій груз, побуту. Таке
перенесення-онаціональнення дало високі
худож.-філос. результати.
Т.ч., в процесі Е. кінематограф виступає не
тільки в ролі проектора, який наближує до нас
думки прозаїків, драматургів, не тільки створює
аудіовізуальну аналогію тв., шо екранізується,
перекладаючи його мовою кіно, і не тільки
виділяє все найважливіше, на думку режисера,
але й худож. переробляє першотв., привносить в
нього нов. елементи, ідеї, думки.
В рос. та укр. кінематографі з максимальним
наближенням до оригіналів здійснені Е. таких тв.,
як “Війна і мир” Л.Толстого (реж. С.Бондарчук),
“Тихий Дон” М.Шолохова (реж. С.Герасимов),
“Брати Карамазови” Достоєвського (реж.
І.Пир’єв). “Захар Беркут” І.Франка (реж.
Л.Осика), “Білий пароплав” Ч.Айтматова (реж.
Б.Шамшієв), “Земля” О.Кобилянської (реж.
А.Швачко), “Грамотний” Г.Тютюнника (реж.
С.Чернілевський) тошо. Багато митців прагнули і
прагнуть виявити в Е. специфічні можливості
кіно, шо втілено, напр., у таких стрічках, як
“Летять журавлі” М.Калатозова (за тв. В.Розова
“Вічно живі”), “Гамлет” Г.Козіниева (шо
вважається найкрашою в світі кінопостановкою
шекспірівєького тв.), “Іванове дитинство”
A.Тарковського (за оповіданням “Іван”
B.Богомолова), “Пропала грамота” В.Івченка та
І.Миколайчука (за тв. Гоголя), “Кам’яний хрест”
Осики (за оповіданням В.Стефаника) та в
багатьох ін. Разом з тим літ. тв. можуть
використовуватися як засновок для тв. фантазії
кіномитця, коли він знімає фільм за мотивами
першоджерела, напр., фільм Л.Гайдая “Іван
Васильович змінює професію” (за п’єсою
М.Булгакова “Іван Васильович”, 1973), а також
укр. Е. тв. М.Коцюбинського (фільм С.Па­
раджанова “Тіні забутих предків”), Гоголя (“Вечір
на Івана Купала” реж. Ю.Іллєнка), Лесі Українки
(“Лісова пісня. Мавка” реж. Іллєнка), В.Шевчука
(“Голос трави” реж. Мотузка. 1994),
В.Винниченка (“Пригоди кирпатого Дон Жуана”
реж.Ю.Ляшенка за романом “Записки кирпатого
Мефістофеля”, 1994).
Жанр.-стильові ознаки фільму та першотв.
можуть мати значні розбіжності. Напр., за
бульварним фант, романом Б.Стокера про
Дракулу В.Ф.Мурнау створив видатний тв. нім.
кіноекспресіонізму “Носферату, симфонія жаху”
(1922). Навпаки, за філос. романом М.Шеллі
“Франкенштайн” були зняті т.зв. “фільми жаху”
про Франкенштейна (США, Великобританія). За
романом “Пригоди Олівера Твіста” Ч.Діккенса
була створена муз. комедія-стилізація “Олівер”
(1968, реж. К.Рід), за мотивами пісні “Спів під
дощем” — однойменний кіном’юзікл режисерів
Дж.Келлі та С.Донена, а за повістю Гоголя “Тарас
Бульба” — амер. однойменна картина з
Ю.Бріннером та Т.Кьортісом в гол. ролях знята
як вестерн. Певні жанри часто бувають пов’язані
з певними різновидами E.. напр., пісні — з
відеокліпами, своєрідними мініфільмами за
мотивами пісенних текстів.
Ю рій Ткачов