ЕКСПРЕСІОНІЗМ (від франц. expression —
вираження; нім. Expressionismus) — напрям в л-
рі та мист-ві (малярство, музика, театр, кіно), що
виник напередодні 1-ої світ, війни. Один з
найважливіших проявів європ. авангардизму, шо
мав помітний вплив на подальший розвиток
багатьох видів мист-ва. Найбільш поширений був
у нім-мов. країнах в роки війни та революційних
потрясінь. Термін Е. уперше вжитий 1911 у журн.
“Буря” (“Sturm”) Вадьденом для означення мист-
ва, протилежного нат уралізм ові та
ім пресіонізмові, шо замінює “зображення”
“вираженням”. Е. — “миєт-во крику” (“це не очі,
а рот”), палкого протесту проти бурж. дійсності,
ідо прагне до навмисної деформації реаль, світу,
різко емоцій, дисгармонії, порушення пропорцій,
зіткнення контрастів. Для митців Е. глибинні
суперечності буття видаються хаотич. і
непізнаваними, ст. цінності ставляться під сумнів
і відкидаються. Теор, основою напряму стали
положення нім. естетика К. Фідлера (1841-
1895), який висунув “теорію бачення” та
“формотворчості”. Мисг-во характеризується ним
як засіб виходу людини зі стану самотності і
відновлення зв’язку з природою з метою
подолання хаосу почуттів та “духов. оволодіння
світом”. “Бачення” в цьому випадку — “чисте
споглядання ”, очишене від будь-яких логічних
домішок. Своєрідним маніфестом Е. була
дисертація нім. мист-вознавця В.Воррінгера
“Abstraktion und Einfьhlung” (1907), в якій
абстрагування митця від реального світу, інтуїція
представлені як більш надійні засоби
проникнення в його сутність, ніж чуттєве
сприйняття, шо лине лише по поверхні явиш.
Один з основоположників E., нім. письменник
К.Едшмід ше різкіше висловив цей принцип-. “Світ
перед нами. Було б безглуздям повторювати його.
Застати його в стані найвишої втоми, в його
найсправжнішій суті, застати і відтворити -— ось
найвеличніше завдання мист-ва (“Е. в поезії”,
1917). Ірраціоналізм і збуджена емоційність Е.
зближують його з концепцією підсвідомого і
витіснення афектів З.Фройда. Формування Е.
почалося в двох об’єднаннях нім. художників
“Міст” (з 1905 — де були Е.А.Кірхнер,
Е.Геккель, Е.Нольде та ін.) та “Синій вершник”
(з 1911 — Ф.Марк, А.Макке, В.Кандінський та
ін.). Вони деформували об’єкти зображення,
звертались до техніки сер-віч. примітивізму,
інфантильного бачення. Провісницею Е. в нім.
та австр. л-рі була поезія Ф.Верфеля (1890-
1943), Г.Тракля (1887-1914), Ґ.Ґайма (1887-
1912). В їх ліриці відобразилося передчуття
неминучих сой. потрясінь, відчуття особистості
в момент найвишого екстатич. напруження
духов. сил. Коли 1914 почалася війна, у віршах
поетів, шо об’єдналися навколо журн. “Акиіон”
(1911-1933), Й.Р.Бехера (1891-1958), П.Цеха
(1881-1946), Л.Рубінера (1881-1920) гостро
зазвучала антивоєнна тема та гуманні ідеї. Вони
створили течію т.зв. лівого E., в якому відмова
від предметної конкретності світу, всього
приватного та особистого водночас виражала
прагнення оголити сховані зв’язки бурхливих
суперечливих подій. Ін. лінія в Е. проявилася в
творчості художників та літераторів, шо
групувалися навколо ж. “Штурм” (1910-1932).
Вони захищали незалежне від сусп. проблем
мист-во. пропагували авангардистське
малярство (Кандінський, М.Шагал, П.Клєє). В
широкому потоці нім.-австр. експресіоніст, л-ри
виникали п’єси абстрактно-філос. характеру
присвячені рел. чи еротичними проблемам
(Верфель, Е.Барлах, австр. маляр і драматург
О.Кокошка); соц.-філософ., іст. та символіч.
драми (Г.Кайзер) і п’єси соц.-політ, та революцій,
змісту (Е.Толлер, Е.Мюзам, Й.Бехер, Ф.Вольф).
Однак при відмінності світоглядних акцентів
всіх єднали спільні риси поетики Е. — відмова
від правдоподібності в побудові сюжетів,
відкрите вираження філос., рел., політ, або
моральних ідей, наївні моралістичні утопії і
незрідка естетизація потворного, урбанізм,
схематизм колізій, умовні символічно-узагальнені
образи, “піднесена”, напружена мова, далека віл
живої.
У нім-мов. прозі тенденції Е. найяскравіше
позначилися в письменників празької школи
Г.Мейрінка, М.Брода, Кафки,
їх споріднювало з Е. не тільки зображення
неправдоподібного, деформованого, жорстокого
світу, але й концепція людини, що підкорена й
пригнічена непізнаваними ірраціональними
силами. З другого боку, їхня творчість не
вкладалася в естет, канони напряму. Вплив нім.-
австр. Е. був відчутним в ряді європ. країн та
регіонів. В Італії — на драматургії Л.Піранделло.
В Бельгії — на поезії П. ван Остайєна, який
поєднував анархістський протест проти держави
з оспівуванням братерства народів. В Угорщині
це були войовничі антимілітарист, гуртки поета і
художника Л.Кашшака (1887-1967), шо
розгорнув антивоєнну пропаганду в журналах
“Дія” і “Сьогодні’’.
У слов’ян Е. не виступає так згуртовано, як у
нім-мов. країнах, але подібні явиша тут досить
поширені (переважно без вживання цього
терміна). Це відбувалося частково типол., без
контактів з нім. Е., а частково у взаємовпливах,
У Росії, де Е. не оформився в напрям з чіткою
програмою, він поставав синхронно з нім-мов.
країнами. Першим рос. експресіоністом був
П. Андреев, починаючи з опов. 1901-03 рр. Після
рос-япон. війни й протягом 1-ої світ, війни створює
експресіоністичні опововідання (“Червоний сміх”,
1904 та ін.) та драми “Життя людини”, “Цар-
Голод”. “Чорні маски” (всі — 1908); “Той, хто
одержує ляпаси” (1916).
На противагу натуралізмові, в пошуках заг.
та закономірного в психіці та житті Андреев
висуває інтелект і емоції. Тема багатьох тв,—
боротьба могутнього інтелекту і темно стихійної
природи (“Темрява”). В героїв немае
індивідуальностей, вони втілюють основні,
сказати би, конструкції: думки (“Думка”), науки
(“Анатема”), віри ( Василій Фівейський”), голоду
(“Цар-Голод”). Мова тв. експресивна,
декламаційна, часом абстрактна. У 1910-ті рр.
з’являються наближені за світосприйманням та
поетикою до Е. трагедії В.Маяковського
(“Володимир Маяковський”), оповідання
О.Ремізова та повісті Є.Замятіна, “Кручений біс”
Ф.Сологуба, “Петербург” А.Белого, перші вірші
М.Цвєтаєвої. Риси Е. є й у поезії В.Брюсова,
В.Каменского, Д.Бурлюка, Б.Пастернака.
У Польші Е. найвиразніше позначився в
драматургії та театрі. Передекспресіоністичні
тенденції наявні в п’єсах С.Пшибишевського
“Золоте руно” (1901), “Сніг” (1901), “Гості” (1903)
та його послідовника Т.Міиіньського, поета і
маляра С.Висьпяньського “Листопадова ніч”
(1901), “Весілля” (1901), “Визволення” (1903)
Найяскравішим представником поль. Е. був
драматург, прозаїк, філософ і теоретик мист-ва
С.І.Віткевич (Віткаци): драми “Прагматики”
(1919), “Вельзевулова соната” (1923). Теор.
погляди Віткевича викладено в кн. “Театр” (1923).
1917-1929 рр. у Познані склалася група
експресіоністів, яка видавала часопис “Джерела”.
В чес. л-рі Е. позначився на ран. поезії
В.Незвала з її “несамовитою” образністю.
Найсильніше чес. Е. виступає в драматургії:
(митці, шо були згуртовані навколо часопису
“Сиена”, З.Гонзл, І.Фрейка, Е.Ф.Буріан; трагедія
“Сьогодні ще зайде соние кал Атлантидою”
В.Незвала. Експресіоністична проблематика і
образність багато важить у тв. К.Чапека — від
ран. опов. з головною думкою про непізнаваність
таємниць щоденного життя до “Війни з
саламандрами” та драм “ІЗ.І).Я.”, “Засіб
Макропулоса”, “3 життя комах”, “Біла недуга”,
“Мати”, де сполучення Е. й реаліст, стилів
підпорядковане напруженим автор, роздумам про
долю людства.
Впливовим і теор. оформленим став Е. у
Хорватії, де існували течії містичної орієнтації в
творчості кат. поетів Д.Судета (1903-1927),
Н.Шопа (1904-?); анархо-індивідуалістичної в
авторів ж. “Штурм” У.Донадіні (1894-1923) та
A.Шиміча (1898-1925). У циклі новел М.Крлежи
(1893-1923) та опов. А.Несария (1893-1941) Е.
поетика еволюціонувала до реалізму.
В укр. л-рі драм, напруженість дії,
несподіваність худож. прийомів, властиві Е.,
знайшли вираз у новелістиці В.Стефаника
(1871-1936) поч. 20-х рр. Зацікавлення
пошуками експресіоністичної виразності
властиве прозаїкам та поетам, що групувалися
у Вільній академії пролетар, л-ри (ВАПДІТЕ),
котра існувала у 1925-1928 рр., а також
Б.І.Антоничу.
Бунтарське самовираження з вірою у “загірну
комуну” характерне для прози та гострих
памфлетів М.Хвильового (“Вальдшнепи”). Риси
Е. проявилися у драматургії М.Куліша:
гіперболічному шаржі “Хуліо Хурина”,
трагікомедії “Народний Малахій” (1929) та
комедійно-сатир. п’єсі “Мина Мазайло”. 1929 у
Києві виходить укр. мовою кн. “Експресіонізм та
експресіоністи”: “Література, малярство, музика
сучасної Німеччини” за редакцією С.Савченка.
Тут, зокрема, вмішено статтю иеокласика
О.Бургардта (Юрія Клена) “Георг Кайзер”. На
творчість ряду письменників мали вплив не
світоглядні засади Е., а його формальні новації.
Значну данину їм віддали Г.Манн, Б.Брехт,
Дж.Дос Пассос, І.Еренбург, Б.Пільняк,
B.Винниченко. Не можна заперечувати цей вплив
і на європ. л-ру після 2-ї Світ, війни. В Німеччині
Е. сприйняли в ці роки як нац. традицію В.Борхерт,
В.Кьоппен. Г.Бьолль; у Франції вона була
підхоплена драматургами-абсурдисгами, в США
і Англії — поетами та прозаїками “розлюченого
покоління”. Не уникнули впливу поетики Е. і рос.
та укр. літератори-шістдесятники А.Возне-
сенський, Є.Євтушенко, В.Аксьонов, Г.Владімов,
І.Драч. Порівняльне вивчення Е. продуктивне
головним чином з боку поетики, бо вже його перші
теоретики (Фідлер, Воррінгер, Едшмід)
відзначили багатовікову типологію експресивного
відображення дійсності в словесному та
образотвор. мист-ві, підкреслювали зв’язок
прийомів з мист-вом Ст-давн. Єгипту, сер-віч.
готики, бароко, романтизму та символізму. До
поетики Е. причетні літ. футуризм, кубізм,
сюрреалізм та ін. авангардистські течії XX ст.
У музиці Е. частково відобразився в останніх
симфоніях Ґ. Малера, в операх Р.Штрауса
“Саломея”, “Електра”; найвиразніше в 1900-х
рр. у новій віденській школі (А.Шьонберг та його
учні А.Берг, А.Веберн, Е.Веллес, молодий
Г.Ейслер).
У кінематографі Е. репрезентований
фільмами нім. режисерів Р.Віне, П.Лені. Чи не
найвідомішим був австр. кінорежисер Ф.Ланг
(1890-1976), який працював у Німеччині, з 1933
Франції та США, від 1957 у ФРН (“Втомлена
смерть”, “Нібелунги”, “Тисячі очей д-ра Мабузе”).
М икола Н еф ьол ов,
Анатолій Волков