ЕЛЕГІЯ (грец. elegia — скарга, плач) — один із
жанрів лір. поезії, вірш медитативного, часто
скорботного характеру, без чіткої композиції. В ант.
л-рі — всякий вірш, написаний елегійним
дистихом (поєднання гекзаметра і пентаметра), з
найдавніших часів наповнювався різним змістом,
використовувався для зображення політ., сусп.,
індивідуальних проблем, а також міфології.
Закріплення за Е. настрою журби і меланхолійної
задуми, часом переплетеної з почуттям радості, —
результат тривалого розвитку жанру. Суч. розуміння
елегійності (сумний, засмучений) пов’язане з
характером рим. любовної Е. “золотого віку”,
предметом якої було передусім нешасне кохання.
Е. виникла в VII ст. до н.е. в Іонії і спочатку
виконувалась у супроводі флейти (фрігійське
elegn — очеретяна флейта). Найдавнішими греи.
елегіками були Каллін, Тіртей, Солон, Феогнід,
Е. яких мали закличний військовий або політ,
характер. У Ксенофана з’являються морально-
філос. мотиви, Мімнерм вводить в Е. настрої суму
й печалі, Архілох — вираження індивідуальних
почуттів. В гелленістичну добу жанр Е.
культивувався александрійськими поетами
(Гермесіанакт, Філет з Коса, Фанокл, Каллімах).
У Ст-давн. Римі Е. розвинулась в період кін.
республіки, коли постало питання про
самоиінність людського життя. Е. набуває
опозиційного характеру, свідомо ігноруючи
офіційну політику і етику. Домінуючою стає
любовна тематика, особливо в творчості
Корнелія Галла, Катулла, Тібулла, Пропериія і
Овідія, знаменуючи найвищий злет і водночас кін.
розквіту жанру в умовах ант. суспільства.
У нов. європ. л-рі Е. втратила означеність
форми, основними детермінантами стали
інтенсивність внутр. переживання, болісно-
емоційне осягнення навколишнього світу, поет,
рефлексія, суб’єктивізм, розмаїття мотивів.
Починаючи з пізнього Сер-віччя, формально
довершені Е. можливі без тужливого смутку, а
справжні Е. з відповідним настроєм — без
форми елегійного дистиха. Тому, напр., вже
деякі поезії трубапурів та міннезінгерів
можна вважати Е. — В новолат. гуманістичній
поезії Відродження оживає традиція ант. Е.,
а частково й її форма (Іоанн Секунд
‘Поцілунки”). У Франції до неї звертаються
Ф.Війон, К.Маро, Л.Лабе, П.Ронсар, в Італії —
Т.Тассо, Л.Аріосто, Я.Саннадзаро, в Іспанії —
Гарсільясо де ла Вега, Лопе де Вега, в
Португалії — Л. де Камоенс, , в Англії —
Е.Спенсер, в Польщі — К.Яніцький,
Я.Кохановський, в Чехії — Б.Лобковій. В
Німеччині данину Е. віддали М.Опіц, який
замінює елегійний дистих александр ійськни
віршем з перехресною римою, П.Флемінг і
барон Ф. фон Логау, а також Й.К.Готшед,
Й.Я.Бодмер і Й.Я.Брайтінгер (строфічні Е.). В
XVII ст. великого поширення і популярності
набули Е. графині де ла Сюз. В Росії XVIII ст. Е.
зустрічається в творчості класииистів
(В.Тредіаковський, О.Сумароков).
З розвитком індивідуальної свідомості та
заснованого на ній культу чуттєвості зразки ант.
Е. поступово трансформуються: спочатку в
Англії у творчості Дж.Мільтона (“Люсідас”, 1637)
і особливо у представників сентименталізму
Т.Грея (“Елегія, написана на сільському
цвинтарі”, 1751) і О.Гольдсміта (“Покинуте
село”, 1770). Значний вплив на поезію ін. країн
Європи мала рел.-дидактична поема Е.Юнга
“Скарга, або Нічні роздуми про життя і смерть”
(1742-1745). Її настроями позначені видані
посмертно “Поезії” А.Щеньє (1819), Е.
Ф.Клопштока, лірика поетів “ГеттінгенськоІ
діброви” (Л.К.Г.Гьольті, Й.М.Міллер). Глибоко
психол. любовні Е. зустрічаємо у представників
“легкої поезії” Е.Парні, Ш.Мільвуа. В творчості
Ф.Гьольдерліна Е. наближається до жанрів оди
та гімну (“Греція”, “До природи”, “Хліб і вино”).
Ф.Шіллер визначає елегійний елемент як тугу
за недосяжним ідеалом, на противагу ідилічним
та сатир. (“Про наївну та сентиментальну поезії’’,
1795). Й.В.Гьоте в “Римських елегіях” (1788-
90) використав форму елегійного дистиха на
взірець Тібулла або Пропериія, а в
“Марієнбадських елегіях” (1823) вдався до
елегійного зображення без трал, метру, немовби
відтворюючи іст. еволюцію жанру.
У добу преромантизму та романтизму
європ. Е. досягає найвищого розквіту. Романтики,
як правило, уникають ант. розмірів та означгнь,
але саме їх світовідчуття гармонує з природою
даного жанру (Новаліс, Н.Ленау, Ф.Грільпарцер,
А. де Ламартін, В.Гюго, А.Мюссе, П.Шеллі.
У.Теннісон, Дж.Леопарді. А.Міцкевич,
Ф.Прешерн, Х.Ботев, В.Жуковський,
К. Батюшков, О.Пушкін, С.Баратинський,
М.Язиков). Для романтиків Е. виявилася
суголосною їхнім неусвідомленим пориванням,
розчарованості в сусп. процесах, сповідуваній
ними “світовій скорботі” тощо.
В XX ст. елегійний спосіб зображення має
місце там, де наявне прагнення відтворити
кризовою свідомістю світоглядні проблеми та
гуманістичні ідеали, так, у Р.Хіменеса (“Сумні
наспіви”, 1903), Ф.Гарсіа Лорки, Р.М.Рільке
(“Дуїнянські елегії”. 1912-22), Н.Закс, П.Целана,
І.Бахман, В новітню епоху до елегійної традиції
зверталися також Б.Брехт (“Буковські елегії”,
1953), Н.Гільєн, В.Брюсов, О,Блок, А.Ахматова,
О.Твардовський, Р,Гамзатов. Дан-мов.
фарьорський поет В.Гайнесен у “Арктичних
елегіях” оспівав сувору природу рідного краю.
В укр. л-рі Е. з’являються вже в латиномов.
поезії XVI-XVIII ст. (‘Елегія Яна з Вислииі…”
Павла Русина). Е. С.Яворського присвячена
прощанню зі своєю книгозбірнею. Спроби теор.
обгрунтування Е. як жанру містяться в давн-укр.
поетиках XVI-XVII ст. У XVI1-XVЬI ст. з’являються
елегійні вірші різного змісту, в яких зображено
тугу за рідним краєм, скарги на людську долю
(“світові пісні”), політ, події (зокрема, Е.
приписували І.Мазепі) і т.д. Писали Е.Д.Туптало,
Г.Сковорода. У XIX ст. елегійні мотиви
притаманні багатьом поезіям романтиків
(А.Метлинський, М.Шашкевич, С.Писаревський,
М.Петренко, Н.Забіла, Я.Щоголів). Елегійний
характер мають поезії Т.Шевченка (“Думи мої”,
“Не гріє соние на чужині”, “Тяжко-важко в світі
жити”), І.Франка (цикл “Зів’яле листя”, “Майові
елегії”, шо написані елегійним дистихом).
По Е. зверталися П.Грабовський,
В.Самійленко (цикл “Елегії”, написаний елегійним
дистихом), О.Маковей, П.Карманський,
М.Рильський (“Роздум”), Т.Осьмачка, Б.І.Антонич
(“Зелена елегія”, “Елегія про співучі двері”,
“Елегія про ключі від кохання”, “Елегія про
перстень молодості” та ін.), М.Стельмах (“Елегія”),
М.Бажан, А.Малишко, М.Вінграновський, І.Драч,
Ліна Костенко. Є в укр. поезії Е.-травестії
(П.Гулак-Артемовський). Пародіювання Е. можна
зустріти у М.Зерова (“Елегія Грабуздовська на
умолчаніє мелниці фамилної”). В укр. нар.
творчості елегійні мотиви поширені — від
жалобних пісень за померлими (плачі) ао
лірницьких пісень. Перейшли в нар. побутування
Е. Є.Гребінки “Ні, мамо, не можна нелюба
любить”, Л.Глібова “Стоїть гора високая”,
О.Афанасьєва-Чужбинського “Скажи мені
правду, мій добрий козаче”. Існує думка, шо
елегійність співзвучна укр. менталітету.
Петро Рихло