ЕПІГОНСТВО (грец. ерідопоі —
народжений пізніше, нашадок). В грец. міфології
епігонами називали синів семи вождів, шо
збройно виступили проти Фів (“Семеро проти
Фів”); через десять років після загибелі батьків
вони повторили похід на Фіви і захопили місто. В
суч. розумінні — нетвор., несамостійне
наслідування трад. зразків у худож. л-рі та мист-
ві, коли надмірно експлуатуються вироблені
попередниками змістовні (теми, проблеми, ідеї)
та формальні (жанри, стилі, індивідуальні манери
тошо) особливості при відсутності власного худож.
мислення. Небезпека Е. чатує передусім на
митців, твор. потенціал яких обмежений і які
неспроможні подолати чужого впливу, а тому
легко піддаються магії попередніх худож.
відкриттів. Замість того, шоб шукати власні шляхи
у мист-ві, вони сліпо дублюють чужі досягнення,
механічно повторюючи тематику, сюжети,
конфлікти, жанр, своєрідність, формальні
прийоми, вербальні конструкції тошо. Тому
епігонські тв. вторинні за суттю, не можуть буга
рушіями худож. прогресу. Об’єктивно Е. завдає
шкоди л-рі, оскільки призводить до худож. застою,
розмиває естет, критерії, намагається замінити
справжні худож. вартості ерзац-продуктами;
Водночас воно є паразитичним явищем, оскільки
живиться за рахунок чужих ідей, присвоює собі
чужі заслуги.
Як явише’ Е. існує віддавна, однак саме
поняття Е. усвідомлюється порівняно пізно —
здебільшого в епоху романтизму, коли постає і
естет, утверджується необхідність яскравої твор.
самобутності. Явища Е. найчастіше виникають у
фарватері літ. напрямів, шкіл або ж як
наслідування творчості вел. майстрів. Теор.
проблема Е. пов’язана з ширшою проблемою
співвідношення традиції і новаторства.
Оскільки творчість будь-якого митця нов. часу е
лише ланкою, окр. етапом у довгому ланцюгу
худож. розвитку, то вона має, як правило,
генетичні зв’язки з творчістю попередників і
наступників. Діалектика цих зв’язків складна і
неоднозначна, і вона засвідчує, шо абсолютної
новизни як такої в мист-ві не існує. Й.В.Гьоте
вважав, шо лише у поганого митця все своє.
“Потрібно змиритея з думкою не тільки про
неминучість наслідування або запозичення, але
й про його закономірності, про всесвітній обіг ідей,
образів, задумів, форм… Для сильного таланту, у
якого є шо додати до засвоєного ззовні, це
засвоєння — прекрасна школа самодіяльності”,
— підкреслював рос. вчений Олексій
Веселовський (“Пушкін і європейська поезія”).
“Мова, передана нам у спадок, прочитані кн.,
середовище, епоха дають нам матеріал, і ми з
нього творимо з домішком тієї мізерної долі
оригінальності, якою наділені кращі з нас. Лише
дурень може претендувати, як на власність, на
речі, якими, поза всяким сумнівом, уже
користувалось багато авторів, йому невідомих,
про існування яких він і не підозрював”, —
відзначає поль. письменник Я.Парандовський
(“Алхімія слова”). Однак зловживання
досягнутими здобутками, їх рабське копіювання
призводить до занепаду і виродження мисг-ва, до
постійного топтання на місці,, до припинення
худож. еволюції. Тільки власне осягнення
дійсності, своє бачення реальних співвідношень
людського буття, власний хист, фантазія,
натхнення спроможні уберегти митця (надто
молодого) від сили тяжіння авторитетного мист.
явища або визнаного, впливового майстра.
З ін. боку, плодотворним грунтом Е. стає не
тільки слабкість твор. імпульсів, незрілість таланту
окр. художників. Незрідка Е. виникає внаслідок
вихолошення, тривіалізації ідей, що перестають
бути суголосними своєму часові і перетворюються
на віджилі канони і догми, які штучно
підтримуються певними сусп. колами з метою
повернути блиск втраченим ідолам чи ідеалам
(напр., лицарський роман ХУІ-ХУИ єт. типу
“Амадіса ґальського”, який висміяв ше М. де
Сервантес у “Дон Кіхоті” або франц. романи
часів Імперії, витримані в дусі “шаленого
романтизму”, шо стали об’єктом пародії О. де
Бальзака “Олімпія, або Римська помста”,
включеної до роману “Провінційна муза”). Не
останню ролю відіграє гонитва за літ. модою,
намагання догодити читачам, забезпечити
неодмінний успіх у широкої аудиторії
(характерним прикладом масова література).
Інколи епігонський характер можуть мати цілі літ.
епохи, школи, течії або жанри, як рим. період
давн-грец. л-ри, що прагнув якомога точніше
відтворювати ідеї та форми клас, доби (аттикізм),
сер-віч. придворний епос у Німеччині (Рудольф
фон Емс, Конрад фон Вюрцбург та ін.),
післяшіллерівська героїчно-патетична “ямбічна”
драма, яка до оскомини розробляла одні й ті ж
іст. сюжети (Г.Й. фон Коллін, Е.Вільденбрух,
Е.Раупах — останній зі своїми 16 драмами про
Гогенштауфенів може вважатися тут абсолютним
рекордсменом), готичний роман в Англії
(Г.Волпол, А.Радкліф, М.Г.Льюїс), що
переспівував мотиви сер-віч. лицарських романів,
додавши їм “макабристського” забарвлення і
місцевого колориту, епігони рос. романтизму
(поезія В.Бенедиктова, драми Н.Кукольника,
неоригінальність яких неодноразово відзначав
В Бєлінський), мюнхенський гурток поетів,
утворений навколо баварського короля
Максиміліана II (Е.Гайбель, П.Гайзе та ін.), що
прагнув відродити тенденції ваймарського
класицизму, зокрема, започаткований А. фон
Платеном культ Італії і т.д. Явиша Е. можуть
виникати не тільки при наслідуванні “заг. стилю”
і жанр, форм домінучих літ. напрямів і течій, але
й при намаганні відтворити індивідуальні
особливості твор. манери того чи ін. митця —
т.зв. “гонгоризм”, або “культеранізм” в Іспанії XVII
ст., в’їдливо висміяний Ф.Кеведо, шо по-
епігонськи копіював преціозність лексики,
формальну витонченість, елітарність стилю Л.де
Ґонгори, марінізм в Італії, шо викликав у
послідовників Дж.Маріно характерні мотиви
галантно-еротичного гедонізму, генерація поль.
романтиків-епіґонів трьох великих “вшів” (поетів-
пророків): А.Міцкевича, Ю.Словацького, З.Кра-
сіньського, й наступна генерація “епігонів”, як
кажуть поль. літ-знавці, С.Надсон — епігон
М.Некрасова, епігони Г.Гофмансталя або
Р.М.Рільке в Австрії та Німеччині, коло поетів,
шо гуртувалися навколо С.Георге, епігони рос.
символізму тошо).
З деякими застереженнями можна твердити,
шо майже кожен видатний талант веде за собою
кортеж епігонів, які, ніколи не досягають його
мист. рівня, бо орієнтуються не на власний худож.
хист, а на примарний блиск чужої слави. Так,
після вел. успіху оповідань А.Чехова, в його “дусі”
почали писати Б.Лазаревський та ін. епігони,
однак їхнім творам судилося досить “коротке
дихання”. В л-рі XX ст. неодноразово робилися
спроби писати романи “під Гемінґвея”, “під
Ремарка’’, але всі вони залишилися лише блідими
копіями. Інколи джерелами Е. могли ставати окр.
тв., шо здобували особливу читацьку прихильність,
напр., численні наслідування “Робінзона Крузо”
Д.Дефо (Робінзонада). Відомі й приклади
автоепігонства, коли митець, відкривши один раз
якусь довершену модель, намагається знову і
знову експлуатувати її (приміром, О.Дюма-батько
або М.Загоскін).
Е. зумовлене не тільки суб’єктивними, але й
об’єктивними причинами, оскільки всякий твор.
акт, хай навіть і підсвідомо, улягає певним
ідейним, етичним, худож. принципам і
детермінується такими поняттями, як сусп. ідеал,
моральний закон, естет, норма, які виробляються
кожною добою і є, як правило, сусп. набутком
багатьох митців, нерідко навіть багатьох поколінь.
Однак худож. свідомість людства
характеризується не тільки своєю єдністю, але й
невичерпною багатоманітністю проявів і форм.
Коливання маятника поміж такими полюсами як
“повторюваність” — “неповторність” на різних
етапах літ. розвитку буває різним, але воно
невпинне.
В укр. л-рі Е. з’являлося у вигляді псевдонар.
поезії, шо прагнула імітувати високі зразки нар.
творчості. Бракувало самобутності й органічності
й укр. класицизмові, який, на думку
Д.Чижевсыюго, був “неповним”, і багато жанрів
якого (іроїчно-комічна поема, травестована
ода) мали відверто епігонський характер.
Зокрема, вся т.зв. “котляревшина” (П.Білеиький-
Носенко “Горпинида, або Вхопленая Про­
зерпина”, К.Думитрашко “Жабомишодраківка”,
С.Александров “Вовкулака” та ін.) була
результатом епігонського наслідування “Енеїди”
І.Котляревського. Немало епігонських спроб
породила поезія Т.Шевченка, вплив якої на
сучасників і наступників був настільки відчутним
і всеосяжним, що від нього не завжди могли
звільнитись навіть такі видатні письменники, як
М. Куліш або Ю.Федькович, не кажучи вже про
скромніші таланти. Про епігонів Шевченка, шо
не раз “рвали кайдани ”, віщували “волю”, однак
не мали поет, сили й глибини Кобзаревого слова,
іронічно писав І.Франко. Риси Е. знаходив у ліриці
представників “Молодої музи” О.Луцького та
С.Чарнецького укр. критик М.Мочульський, який
підкреслював їхню залежність від поль. поетів-
модерністів К.Тетмайера, Л.Стаффа,
Я.Каспровича і не в останню чергу від Франка.
Е. має місце не тільки в л-рі, але й ін. видах
мист-ва, зокрема в малярстві, музиці тошо.
Петро Рихло