ЕПІТАЛАМА, ЕПІТАЛАМІЙ (грец.
ерИЬаІатіоь — весільний) — лір. жанр, вірш,
весільне поздоровлення, весільний гімн.
На первісній, фольклор, стадії Е. існувала як
складова частина весільного обряду. Напр., бібл.
“Пісня над піснями” — при всій символічності
цього тв. є безпосереднім вербальним
коментарем до шлюбних розваг; зафіксоване в
інд. текстах “Рігведи” та “Атхарваведи”
благословення нареченої: слов’ян., зокрема, укр.
та рос. величальні пісні та ін. типол. споріднені
події весільного обряду.
Давн-грец. походження Е. пов’язане з
хоровою піснею дівчат та хлопців, яка разом з
гіменеєм (від імені бога шлюбу Гіменея), тобто
піснею, шо виконувалась при вводі нареченої у
дім майбутнього чоловіка, становила складову
частину весільного обряду. У ант. період Е.
набуває статусу літ. жанру, греки — Анакреонт,
Сапфо, Піндар; римляни — Катулл (“Весілля
Фетіди і Пелея”), Феокріт, Клавдіан, Овідій. У
зх-європ. поезії Е. не мала широкого вжитку;
англійці Е.Спенсер.(Х\Л ст.), Д.Донн (XVII ст.),
який створив иикл Ј.; нідерландці Д.Ґейнсій,
О.Гус (XVII ст.); французи П. де Ронсар (XVI ст.),
П.Скаррон (XVII ст.), чех Шимон Ломніцький з
Будейовець (ХУІ-ХУ11_ст.); у Польші лат-мов. Е.
писали А.Кшицький, ЙЛантишек (XVI ст.), поль-
мов. Я.Кохановський (XVII ст.), Ш.Шимонович,
C.Трембецький (XVIII ст.). У рос. поезії Е.
представлена іменами В.Тредіаковського (XVIII
ст.), О.Фета (XIX сг ), І.Сєвєряніна (XX ст.) та ін.
В укр. поезії до Е. звертались С.Пекалід
(“Епіталама на честь Івана Фелікса Гербульта та
Єлізавети Заславської”, 1601) та ін.
Е. не має усталених метр, та строфічних
нормативів. Разом з панегіричними зустрічаються
жартівливі зразки жанру.
Борис Іванюн