ЕПІЧНА ДРАМА — міжродове утворення,
яке виникає в результаті взаємодії двох
рівновеликих начал — драматургії та епосу.
Вона є результатом еволюційного розвитку драм,
мист-ва. Віддавна мали місце процеси ліризаиії
драми та драматизації лірики, ліризаиії епосу та
епізації лірики. Отож процес драматизації епосу і
епізації драми — закономірність, а не виняток. І,
звісно, дифузні процеси спричиняють появу нов.
явиш, які несуть в собі залишкові первні
синкретичного мист-ва.
Е.д. — результат епізації драми, тобто
найширшого використання драм, мист-вом як
змістовних, так і формальних ознак епосу. Е.д.
розповідає, як і епос, про потрясіння, в які
втягуються маси не одного народу, а народів, про
економічні та політ, зміни, які позначаються на
долі людства, про зміну ідеологій і філос.
вартостей, які знову-таки впливають на долі
людства. Е.д. розповідає про цей світ задля того,
шоб його можна було змінити. Вона широко
використовує форми худож. перетворення, які є
властивими епосові. Підсилюється вага розповіді
про події, описовості, послаблюється роля дії,
віддається перевага стрімкому зміненню
хронотопу, подіям, шо, як правило, розгортаються
в різних просторово-часових площинах,
багатофабульності, композиційній завершеності
кожного епізоду, шо набуває в межах цілого
самодостатності й самозначушості. Центр,
конфлікт худож. реалізуються через зіткнення
особистостей, в яких втілено заг., закономірне,
або зіткнення особистих і зовн. чинників.
Процес епізації драми має давню традицію.
Так, у п’єси япон. трад. театрів Но та Кабукі,
обов’язково включалися “нанорі” —
представлення ролі актором, “ай но-кьогени” —
проміжні прологи, в яких коментувався зміст
кожної подальшої сцени чи епізоду. В пекінській
муз драмі обов’язково наявна пісня, яка очужено
зображує відтворюване, шо може розглядатися
як типол. предтеча суч. зонгів. У давн. інд.
драмах дія подекуди поступалася місцем розповіді
про вчинки героїв, які відбувалися поза сценічним
майданчиком. Подібна тенденція була властива
й мисг-ву Європи. В ант. трагедіях, які Арістотель
називав “трагедіями з епічним складом”,
зустрічається не лише ослабленість драм,
конфлікту, але й його цілковита відсутність,
багатофабульність, переривчастість дії,
стрибкоподібність її розвитку, не говорячи вже
про епічні за своєю суттю сюжети (“Перси”
Есхіла). Процес цей, то затухаючи, то
активізуючись, зберігається впродовж усієї історії.
В сер-віч. міраклях і мораліте високою є питома
вага описового, дидактичного. В добу
Відродження епізація драми здійснювалась
підсиленням оповідного первня, вільного
оперування просторово-часовими категоріями,
зіткнення в протиборстві не лише особистостей,
але й, перш за все, ідей і концепцій буття,
композиційною завершеністю епізодів, кожного
акту, епіч. нанизуванням епізодів, напр., у
В.Шекспіра, який не зважав на арістотелівські
канони.
Вклад у розвиток теорії драми, яка виходила
далеко за межі т.зв. Арістотелевої, тобто трад.,
яка заснована на дії, на вживанні глядача в усе,
що відбувається на кону, на емоційній надмірності
і т.п., внесли просвітники XVIII ст. Вони не лише
поставлять проблему “змішання жанрів”, але
розробляють конкретні шляхи її реалізації.
Кожний з них бачив конкретні форми процесу
епізації драми, але поза будь-яким сумнівом, але
цей процес уже набув права худож. чинності та
визнання. Знамените Арістотелеве “не
створювати трагедії з епічним складом” лишилося
як пересторога, шо її іст. та худож. досвід людства
обминув стороною. Д.Дідро говорив про
можливість створення “романичних драм”, про
значення пантоміми, розгорнутих за романним
принципом ремарок – епіч. вставок, про надання
драмі здатності не лише “продукувати ефект”,
але й ефект описувати, про необхідність
сповіщати про розв’язку з перших сцен і т.п.
Г.Е.Лессінг також фіксував тенденцію переходу
драми в “романичність”, уважав, що “змішання
жанрів” позначиться на природі катарсиса: жах
потупиться місцем здивуванню, співпереживання
— осмисленню того, шо відбувається на кону.
Я.Лени висував ідею творення “характерних
п’єс”, пропонував таку архітектоніку драми, яв
базувалася б не на лінійному розвиткові фабули,
а на П дискретності. Йому належить ідей
розкладення складних понять на прості, бо най
розум “може їх тоді швидше опанувати”. А
Й.В.Гьоте — висунув тезу про “театральну п’єсу”.
Він віддавав перевагу перед дією — розповіді
перед переча совою та просторовою обмеженістю
— вільному оперуванню цими категоріями, пери
взаємозалежністю та взаємопродовжуваніспо —
багатоепізодичності та структурній завершеності
кожної сцени.
Поступово складалася теорія епізованої
драми — етапу на шляху виникнення власне Е.д.
Під епізованою драмою ми розуміємо таку, яка
широко використовує можливості епосу. Проте в
засобах впливу на глядача та образотворчості
епізована драма, яка розвивалася від самого по­
чатку майже одночасно з арістотелівською і тому
зазнала впливу цієї провідної тенденції розвитку
драм, мист-ва, була орієнтована на емоційне по­
трясіння, очищення (катарсис), на вживання ак­
тора в ролю, а глядача — в дію. Основою кон­
флікту лишалася сутичка особистостей. Епіч.
складник був підпорядкований драматичному.
Вагомий внесок у розвиток теорії, яка вже
знаходилася на безпосередньому шляху до Е.д.
зробили Е.Золя, Б.Шоу, А.Чехов, Леся Українка
та ін. На такому підгрунті і виникає в XX ст. Е.д.,
теор. фундатором якої справедливо вважається
Б.Брехт. Проте є всі підстави стверджувати, шо
Е.Піскатор та Брехт, В.Мейерхольд та
В.Маяковський, Л.Курбас та М.Куліш кожний по-
своєму і часто взаємонезалежно створили театр,-
драматургійну систему епіч. театру. Вчення Мей­
ерхольда про біомеханіку, Курбаса про перетво­
рення, Брехта про очужєння не лише знаходять­
ся майже в одній естет, площині, але й однако­
вою мірою мають значення для засад драм, (сло­
весного), театр, (зображального) мист-ва.
Е.д. має окр. від трад. форм поетику. Вона
пробуджує зацікавленість не до розв’язки дії. В
Е.д. втілюється іст. значуща подія-тип, коли
людина постає як вираження певної іст., соц.
тенденції; Е.д. тяжіє до вирішення глобальних
проблем. Цікавить не побут, а буття, не подієвість,
а буггєвість. Автор одверто формулює свою по­
зицію, не приховуючи її ані в підтексті, ані в будь-
яких потаємних колізіях, шо існують як тло для
основних. Тому змінюється природа насолоди: то
є насалода-навчання, яка сприяє інтелектуалізації
драм, мист-ва. Провідним стає ефект очужєння
— один із законів мист-ва, шо існував завжди,
але теор. був осмислений Брехтом: вміння
побачити незвичайне в узвичаєному, відокремити
з розповсюдженого явища те визначне, шо часто
приховане за заслоною повсякденності. Сфера
дії ефекту очужєння надзвичайно широка: від сю-
жетобудування до конфліктотворення, від суб­
’єктної організації сюжету до об’єктивації авторсь­
кого “Я”, від переосмислення окр. прийомів до
жанротворення.
У межах Е.д. було створено оригінальну жанр,
систему. ‘Епіч. трагедія”, своїми витоками має
ше “Персів” Есхіла, в XX ст. представлена, напр..
“Оптимістичною трагедією” В.Вишневського. В
основі такої трагедії — той тип конфлікту, шо
його визначав Гегель як притаманний виключно
епосові: “зіткнення між націями, чужими одна
мній”, У XX ст. такий конфлікт поповниться ще
зіткненням ідеологій, які є чужими одна одній.
При збереженні наріжних принципів і прийомів
Е.д., епіч. трагедія оперуватиме значними маса­
ми людей, які втягнуті з волі історії (або ж її
поводирів) до непримиренного зіткнення. Поруч
з трад. навчальною драмою (Lehrstьcke), яка
була покликана політ, просвітити нар. маси, а
тому вдавалася до дидактики, акцентованого мо­
ралізаторства, до культивування раціонально-
абстрактного, виникають: драма-яониепція —
чи не найвища форма Е.д., хроніка-алегорія,
драма-парабола, народно-епічна драма.
Е.д. використовує різноманітні зображувальні
засоби епіч. жанрів з метою худож. освоєння полій
і явищ, оповідних за суттю (нар. визвольні рухи,
зіткнення народів, протиборство класів, ідеологій
тощо). Вона пробуджує інтерес не стільки до кінця
дії (розв’язки), скільки до ходу її (фабули). Центр,
конфлікт (боротьба класів, народів, епох) худож.
реалізуєтья через зіткнення особистостей, в яких
втілено заг., закономірне, або зіткнення особистих
і зовн. чинників. У межах епіч. драми оформились
як певна худож.-естет. данність різні типол. значущі
течії: епіч.-політ, драматургія – маяковсько-
брехтівська течія (Брехт, Маяковський, Н.Хікмет,
Курбас); притчево-алегоричн. (Е.Йонеско,
Є.Шварц, Ю.Едліс. О.Володій): нар.-епіч.
(О.Коломієць, Тауфік аль-Хакім, Махмуд Масаді).
Якщо епіч.-політ. драма культивує зображення іст.
подій в їх співвідношенні з умовно відтвореними у
сюжеті драм, тв., то лритчево-алєґор. драми
знімають щонайменший натяк на іст. конкретику і
вдаються до алегорії як універсального засобу
худож. перетворення буття. Домінуючою засадою
нар.-єпіч. драми є звернення до трад. доліт, форм
епосу задля осмислення одвічних проблем буття і
творення худож. узагальнень, універсальних за
своєю сугпо.
Олександр Чирков