ЕПОС (від грец. “epos” — оповідь,
оповідання) — 1. Один з основних поряд з
лірикою і драмою літ. родів.
Своє походження Е., як і ін. літ. роди, веде
від міфу, точніше, — від ритуалізованих
синкретичних вистав, на грунті яких виникло
стародавнє мусичне мист-во, внаслідок
розподіблення якого сформувався Е. Зокрема,
на думку Вяч.Іванова, він розвивається з плачу,
який, позбавляючись утилітарної функції
оплакування померлого, трансформується в
розповідь, що виславляє його діяння.
У процесі довгої еволюції родова змістовність
Е., його жанр, модифікації та стильові
можливості, надто в Нов. час, зазнали змін,
збагачувались, шо зумовлено в першу чергу іст.
рухливістю міжродових і міжжанр. кордонів. До
числа атрибутивних якостей Е. традиційно
(Арістотель, Г.ГеГель, Й.-В.Гьоте та ін.) відносять:
по-перше, “самовідстороненість” автора (його
удавану неучасть в тому, шо відбувається) та
пов’язану з нею об’єктивованість зображуваної
реальності, шо отримує максимальний прояв в
епіч. сюжеті; у читача створюється ілюзія
“саморухливості” епіч. світу, його об’єктивної
зв’язаності; по-друге, спрямованість епіч.
мислення на оповідність, тобто на дистанціювання
зображуваної реальності від реальності
зображення, шо назагал сприяє формуванню в
реципієнта ставлення до епіч. події як до минулої,
незалежно від того, в якому граматичному часі
вона відбувається. Ця спрямованість визначає
виняткову ролю образу оповідача як суб’єкта
оповіді в структурі епіч. тв.
Представлені чисельні типи оповідача як в
змістовному плані, так і в плані вираження. Він
може характеризуватися різним ступенем
персоніфікованості (“розчинений” в
худож. реальності тв. або, навпаки, такий, що бере
участь у ній), обмежуватись реєстрацією подій і
претендувати на всезнання, володіти сюжетною
мобільністю і “стверднути” у своїй просторово-
часовій позиції, бути “чужинцем” для автора чи
його alter ego, бути монологічним або полілогічним
в межах сюжетного циклу тощо. В цілому набір
його характеристик зумовлений худож. задумом
автора, однак основна його епіч. функція
залишається незмінною — він є посередником між
зображуваним світом і читачем. Залишається
принципово таким самим і теор. розуміння епіч,
мислення, сформульоване Арістотелем у
“Поетиці”, — “розповідь про подію, як про шось
окр. від себе”, що притаманне всім епіч. жанрам:
казиі, героїчному епосу, переказу, епіч.
пісні та поемі, роману, повісті, оповіданню,
новелі, нарису, проз формам притчі.
2. Героїчна оповідь про най. минуле. До епіч.
зразків належать грец. “Іліада” та “Одіссея”,
ісландська “Едда-старша”, нім. “Пісня про
Нібелунгів”, киргиз. “Манас”, фін. “Калевала”,
шумеро-аккадський Тільгамеш”, перекази півн.-
амер. індіанців про Гайавату, вірм . “Сасунці
Давид”, (“Давид Сасунський”), анголо-
саксонський “Беовульф”, кит. “Трицарство”,
япон. “Гендзі-моногатарі”, калмицький
“Джангар”, Нартський (Нартовський) Е. кавк,
народів, тюркомов. “Алпамиш” (в узбеків,
“Алпамис батир” — у казах., “Алпамис” — у кара­
калпаків, “Алпамиша і Барсин-хилуу” — у
башкирців), серб, та болг. юнаиькі пісні, інд.
“Магабгарата” (із санскритського — “Сказання
про великі Бгарати”), шо породила аналогічні
сюжети в л-рах Таїланду, Шрі-Ланки, Бірми,
Індонезії, Лаосу та ін. Значення перших епіч.
зразків мають ліро-епіч. за своїм характером сер-
віч. ісп. “Пісня про мого Сіда”, франц. “Пісня
про Роланда”, давн.-руське “Слово о полку
Ігоревім”, а також укр. думи.
Е. з’являється на переході від міфол. до іст.
типу мислення і акумулює в собі “всю свідомість
суспільства загалом” (Г.Гачев) — від етнологічних
міфів до побутових реалій, і ця орієнтація на
вираження універсального досвіду зумовлює
визначальне значення перших епіч. творів у
розвитку нац. культур.
Першоджерелами Е. були перекази, іст. пісні
(А.Хойслер про “Пісню про Нібелунгів”),
богатирська казка (В.Жирмунський про Е.
алтайських народів “Алин-Манаш”,
Є.Мелетинський про “Калевалу”), ліро-епіч.
кантилени (версія О.Веселовського) та ін.
архаїчні жанри нар. худож. творчості. Розрізняють
міфол. Е. (“Калевала”, билини про Святогора та
ін.), героїчний (“Давид Сасунський”,
“Магабгарата” та ін.), авантюрний (“Одіссея”,
билини про Садка та ін.).
Е. побутував як в усній (“Манас”, “Джангар”,
“Алпамиш”), так і в книжковій традиції (“Іліада”,
“Одіссея”, “Магабгарата’’, “Беовульф”,
“Трицарство”), переважно у вірш. (“Едда-
Старша”, “Гільгамеш”, “Іліада” та “Одіссея”,
“Пісня про Роланда”, “Алпамиш”, “Калевала”,
естон. “Калевіпоег”). рідше в проз (сканд. саги),
іноді в змішаній (нартський Е.) формі. Основними
жанрами Е. є епопея та епічна пісня (билини,
юнацькі пісні, вірші Едди-Старшої), котрі нерідко
об’єднувались у цикли (напр., билини київського
циклу про Іллю Муромця). Часто в процесі
існування епіч. тв. вони обростали ін. (напр., до
‘’Манаса ” примикають сказання про сина Манаса
Семетея та внука Сейтека, до “Магабгарати” —
“Рамаяна”, шо приписується поету Вальмікі, до
“Алпамиша” — дастан з прозовими вставками про
сина Алпамиша Алі).
Попри нац. своєрідність у Е. різних народів
прослідковуються численні типол. збіги як в
тематиці, так і в поетиці. Сюжетною основою Е. є
іст. подія (найчастіше міжусобні чвари між
племенами, родами, народами за незалежність,
справедливість та гідність, як, напр., Троянська
війна в “Іліаді”, битва на Курукшетрі в
“Магабгараті”, бій на Косовому полі в юнацьких
піснях, повстання селян проти Арабського
халіфату в “Давиді Сасунському” та ін.). Рідше в
основі епіч. сюжету — міфол. подія (пошук
чарівного млина достатку Сампо в “Калевалі”.).
Епіч. події розгортаються в міфологізованих
просторі і часі, незважаючи на численність
хронологічних та топографічних прикмет, шо
відображають реалії іст. життя народів.
Зустрічаються в Е. і міфічні хронотопи, як. напр.,
казкова країна Бумба в “Джангарі”. До того ж,
героїчний за фабулою і пафосом сюжет
ускладнений статичними вставками, в тому числі,
і жанр., а також “церемоніальними діалогами”
(Є.Мелетинський): напр., сватання і весілля в
“Алпамиші”, “Манасі”, в казках і кримсько-тат.
Е. “Кобланди-Батирі” і “Калевалі”; зустрічаються
і випадки деталізованої сюжетної подібності
(напр., мотив невпізнанності героя на весільному
бенкеті в “Одіссеї” та “Алпамиші”, мотив
невразливості воїна-богатиря в “Манасі”, “Пісні
про Нібелунгів” та ін.).
Гіперболічними і навіть фант, рисами
характеру та “біографічними” вчинками
відзначаються і трад. епіч. герой (його чудесне
народження в “Алпамиші” та ‘Манасі”.
богатирські подвиги в билинах, “Манасі”. “Іліаді”
та ін.). Це пояснюється тим, шо колективна
пам’ять, легендаризуючи архаїчні періоди
розвитку етносу, надає герою значення
прародителя, шо втілює в собі кращі властивості
най. характеру. Окрім гол. героя, в коло трад.
персонажів Е. входять: “ворог” (міфічний,
колективний, персоніфікований тошо), родичі,
мудра порадниця (“Манас”, Нартський Е.) та ін.
Особливе значення в системі епіч. образів має
образ оповідача, в ролі якого виступає
іменований (В’яса в “Магабгараті”, Вяйнямьойнен
в “Калевалі”, Гомер в “Іліаді”) або анонімний поет
(ашуг, рапсод, хуглар, аед, жонглер, шпільман
та ін.). До традиції авторства підключається і літ.
обробка усних переказів, як, напр., амер. поетом
Г.Лонґфело фольклор. Е. пн.-амер. індіанців у
“Пісні про Гайавату”, шо стала однією із
основоположних кн. оригінальної амер. л-ри, або
Е.Ленротом карельських, фін. та естон. рун
(епічних пісень), які складають “Калевалу”, або
Ф.Крейцвальдом естон. переказів про богатиря
Калевіпоега.
Борне Іванюк