ЕСХАТОЛОГІЯ ( фей. eschatos — останній
та logos — слово ) — вчення про кінцеву долю
світу ( всевітня Е.) та людини (індивідуальна Е.),
відображене і в рел. л-рі, і в фольклорі, і в худож.
тв. багатьох народів світу. Під Е. розуміють також
стабільний сюжет рел. та почасти худож. л-ри,
який в різних культ, зонах виникає спонтанно та
багатопланово змальовує кінець світу і те, шо його
спричиняє. Е. притаманна більшості релігій, і, в
першу чергу, юдаїзму та християнству, в яких вона
є найрозвинутішою. Мотиви Е. знаходять
відображення в рел. тлумаченні моральності та
рел. догматиці. Це вчення пов’язавнє із
закладеним у глибинах підсвідомого архетипом
смерті. Ще в давн. Індії, Єгипті, Греції та Римі, а
також у поганських віруваннях ін. європ. та аа
народів існували уявлення про те. шо в природі
діють приховані сили, добро і зло перебувають у
постійній протидії, а після смерті душа людини
продовжує жити і або карається за пороки, або
винагороджується за доброчинність. Напр., греки
уявляли “загробове життя” перебуванням душ
померлих у підземному царстві Аі’да, похмурому і
страшному. Тому це перебування завжди
вважалося лихом. Разом з тим, у багатьох
поганських системах (давн-єгип., давн-rpeu., інд.,
слов’ян, та ін. ) існувала концепція “ кінця світу’1.
В Єгипті вона була пов’язана з іменем верховного
бога та бога сонця Амона, або Амона-Ра, який
був не тільки творцем всього сутнього на Землі,
але й руйнівником ст. світів. Яскраво відображена
ця концепція і в давн-rpeu. міфі, шо викладений
у тв. Гесіода “Роботи і дні”, про п’ять “родів”
людей, шо послідовно змінюють один одного на
Землі (цей міф закінчується пророцтвом про
“останні часи“, коли всі звичайні моральні
відносини замінюються протилежними, і про
загибель людства), а також в древньогреи.
переказі про Атлантиду, шо свідчить про
божествену передумовленіть загибелі цивілізації.
Платон в діалозі “Тимей” розповідав про гордощі
і розпусту жителів Атлантиди та рішення Зевса
покарати їх. Багато в чому подібним до цього
переказу с міф про потоп, де розповідається про
загибель всього роду людського мідного віку
(врятувалися лише Девкаліон, син Прометея, і
його дружина Пірра) від потопу, шо був посланий
на Землю егідодержавним Зевсом. Подібний
сюжет існував і в стародавн. Вавілоні (міф про
Пірнапіштіма, або Утнапіштіма) і в Юдеї (бібл.
міф про потоп і Ноя). Дєшо інакше змальовується
загибель світу у давньоґерм. міфі про Бальаера,
антагоністом якого був Локі. Тут йдеться про
боротьбу між Локі й богами, “корабель мертвих”,
а також про загибель світу в страшній пожежі
піля цієї боротьби (“Пророцтво провісниці”, 1-а
пісня “Елли”), Давні слов’яни вірили в те, шо світ
“завалиться”, коли втратить підтримку
землеробів-селян з їхньою “циклічною” роботою.
Щодо іда. історії створення світу, яку донесли до
нас “Манускріті” та давні пурани, то вона
змальовує всесвіт нескінченним. Але він
сповнений безлічі світів, шо побудовані з грубої
чи тонкої матерії, і кожен з них має свій початок
та кінець. Всесвіт, т.ч., є вічно змінним комплексом
світів, шо народжуються і гинуть (за інд. міфол.
джерелами, їх постійно руйнує Шива — одне з
основних божеств, — зумовлюючи їх повне
оновлення), і найбільшим З цих світ, циклів є “вік
Брагми”, в якому свїт перебуває й тепер і де
прабатьком людства є Ману з додатковим ім’ям
Вайвасвата.
З інд. уявленнями про всесвіт безпосередньо
пов’язана будд.-ламаїстська концепція
нескінченного матеріального світу як втілення
зла, але змінності ер (світів) різних будд (напр.,
уявлення про те, що після ери теперішнього
Будди-Шак’ямуні має прийти ера Будди-Майтреї,
все ж існуюче в теперішній ері зникне). Ідея
кінцевості світу звучить також в Зенд-Авесті —
священній кн. зороастрійців, представників давн.
перс, релігії. В цій книзі акцентується увага на
фаталізмі, на неможливості для людини змінити
свою долю будь-якими зусиллями. У такому
ланцюгу пов’язаних між собою монотеїстичних
релігій, як “юдаїзм — християнствово — іслам”,
мотиви Е. мають звучання “поновлення
справедливості” й виправлення “зіпсованого
світу”. Протягом століть юдеї очікують приходу
Машіаха (Месії) і грізних подій, шо мають
перевернути долі єврейства і всього людства,
призвівши до загибелі ст. і створивши нов. світ. А
такі секти юдаїзму як, терапевти та особливо єссеї,
шо з’явилися незадовго до появи найдавнішої
канонізованої новозавітної книги — Одкровення
Іоанна Богослова (сер. 1 ст. н.е.), яка має
есхатологічне забарвлення,— і вел. мірою
вплинули на розвиток первісного християнства,
виділялися якраз очікуванням у найближчі часи
кінця світу, пов’язаного з появою Месії. Е. цих
сект, а також молитви ант., єгип. та
зороастрійської Е. лежать в основі висновку, який
підкреслений у Нов. Завіті, про те, шо Царство
Боже наступить лише після кінця світу і Страшного
сулу, на якому людина буде визнана Богом
праведною чи неправедною. З ученням про
кінцеву долю світу більшою чи меншою мірою
пов’язані всі кн. Ст. і Нов. Завітів. Так, у першу
кн. П’ятикнижжя Мойсеевого (Тори) — Буття (за
юдей. традицією —Брейшит) увійшли міфи і про
всесвітній потоп, і про Содом та Гоморру. В
деяких з кн. Біблії пророкується наближення
кінця світу, напр., у кн. пророка Даниїла та
Одкровенні Іоанна Богослова, написаних у жанрі
апокаліпсису, тобто систематизованого
пророцького писання, шо робить широкий огляд
історії людства, акцентуючи особливу увагу на
“останніх днях”, завершенні іст. шляху людства.
В Одкровенні навіть говориться про Армагеддон
як місце, де Бог буде вести справедливу війну
проти зла на Землі. При цьому звертає на себе
увагу те, шо у Нов. Завіті немає наочності в
зображенні потойбічного світу, який показаний
через символи та притчі, але в сер.-віч. апокрифах
та “видіннях” його картина насичена
подробицями. Це почасти пояснюється тим, шо
поширення Е. настроїв пов’язане з періодами соц.
та політ, криз (напр., в Німеччині в XV-XVI ст. чи
в Англії в XVI-XVII ст ), а також з тим, шо сер-віч.
свідомість людини, періодичне очікування кін.
світу ( в 1000, 1200, 1500 та ін. pp. ), часто
вимагали більшої конкретизації. З Е. пов’язане
таке христ. рел.-містичне вчення, як хіліазм, або
мілленаризм, котре говорить про “тисячолітнє
царювання Христа” перед кінцем світу. Елементи
Е. юдаїзму та християнства набувають нов.
значення в ісламі, де Месією, істинним Пророком
Бога, шо приніс з собою нову еру в житті людства,
визнається Мухаммед. З його приходом був
закінчений процес Божественого Одкровення.
Але, разом з тим, у Корані провіщається прихід
Обіцяного і наставання Дня Божого, коли
зміняться всі сторони людського життя.
Очікування цього дня подібне до очікування кінця
світу християнами. Е. відбита у тв. більшості сер.-
віч. європ. філософів, серед яких виділяються
Августин та Фома Аквінський. Починаючи ж із
XVIII ст., Е. були пройняті і літ. тв. (напр., романи
“Звільнений світ”, “Машина часу” Г.Веллза,
“R.U.R.”, “Війна з саламандрами” К.Чапека,
роман “Мальвіль” Р.Мерля, оповідання Р.Шеклі),
утопії та антиутопії, а також філос. праці (“Релігія
в межах тільки розуму” І.Канта, “Буття та нішо”
Ж.-П.Сартра та ін.). Мотиви Е. зустрічаються і в
малярстві, і в скульптурному мист-ві (“Розп’яття
Ісуса та древо Єсеєве” нідерл. майстра XVI ст.), і
в музиці (“Притрасті за Матфієм” та “Пристрасті
за Іоаном” И.С.Баха), і в кіномист-ві (напр., фільм
Ф.Ф.Копполи “Апокаліпсис сьогодні”, в якому
йдеться про в’єтнамську війну). Мотиви Е.
простежуються в низці тв. про Ісуса Христа,
Агасфера (Вічного Жида), Адама і Єву, Люцифера
та ін. трад. для світ, л-ри постатей, шо пов’язані з
Біблією та апокрифами. Напр., у тв, Ф. Палудана-
Мюллера “Агасфер, Вічний Жид” герой очікує
на кладовищі порятунку від Страшного суду. Цей
герой, як і в романі Е. Сю “Агасфер” та багатьох
ін.тв., приречений жити і страждати до самого
кін. світу. Страшний суд згадується і в романі
Л. Толстого “Воскресіння”, і в “Бісах”
Ф.Достоєвського, і в “Майстрі і Маргариті”
М.Булгакова, і в “Троянді Світу” Д.Андреєва.
Напр..причину духов, загибелі Ставроґіна
Достоєвський пояснює за допомогою
апокаліптичного тексту “І Янголу Лаодікійської
церкви напиши…” Слід зауважити, шо під словом
апокаліпсис найчастіше розуміють саме
Одкровення Іоанна Богослова. У зв’язку з цим
можна згадати також трактування апокаліпсису
Лебедєвим в романі “Ідіот” Достоєвського.
Мотиви Е. зустрічаються і в укр. л-рі (барокова
поезія, Т.Шевченко, О.Гончар, В.Стус,
Л.Костенко, І.Калинець та ін.). У багатьох суч.
тв. знаходимо мотив “Зірки Полині”, пов’язаний
з Чорнобильською трагедією, а також мотив
Царства Божого у віршах Стуса (напр., “У небо, у
надвиш. у стужу прелюту…’’, “Зазиваю в завтра”
та ін.). Звертає на себе увагу те, шо в XX ст.
старовинні Е. міфи та легенди набувають зовсім
ін. забарвлення: загроза ядерної катастрофи,
екологічний стан Землі відображаються в л-рі у
тв.-застереженнях, шо пов’язані і Потопом
(А.Штейн “Потоп-82″, К.Ое “Обгорнули мене
води до душі мосї”), і з Атлантидою (В.Незвал
“Сьогодні ще зайде сонце над Атлантидою”,
О.Бердник “Подвиг Вайвасвати”). В останні
десятиріччя змінюється і підхід до фаталізму:
пояснюючи поведінку людини, Сартр торкається
цього поняття, але не в рел. розумінні, а в зв’язку
з залежністю людини від колись перенесених
душевних травм, і постійно говорить про її
приреченість. Поряд з цим Р.Дюмон, В.Феркіс та
деякі ін. письменники-утопісти вважають, шо
перед людством немає ін. альтернативи, крім
вибору між “утопією та загибеллю”, пов’язуючи
це твердження з Е. Вона також стала однією з
провідних тем суч. футурології як уявлення про
майбутнє людства та області знань, шо охоплює
перспективи соц. процесів. Е. в суч. світі
продовжує мати великий вплив на людську
свідомість. Досить згадати очікування кінця світу
1992 року у Гід. Кореї або деякі твердження про
його наставання 2000 р., шо розповсюджуються
в різних христ. країнах світу. Крім цього, Е. мотиви
поширились в деяких колишніх соціалістичних
країнах у період їх кризового стану (і не тільки в
економіці) наприкінці XX ст., невпевненості
населення у своєму майбутньому і були також
пов’язані назагал з пробудженням у багатьох
людей інтересу до релігії.
Юрій Ткачов