ЕТНОГРАФІЗМ (від грец. — плем’я, народ
та — пишу) у літ-рі — 1) Відображення в л-рі
відомостей про етногенезу, розселення, мову,
звичаї, побутові взаємини, обряди, матеріальну і
дух. культуру певного народу.
2) Тематико-стильова течія в л-рах різних
народів, шо характеризується особливою увагою
до відображення трад. форм нар. життя,
фольклор, поетикою, включенням у худож.
структуру позасюжетних елементів з описами нар.
обрядів, використанням пісень, легенд,
переказів тошо.
Е. у різних формах виявлявся ше в ант. л-рі:
“Одіссея”, іст. проза (твори Геродота), місцеві
хроніки, карнавальна афінська комедія У-ІУст.
до н.е., рим. драма (комедії Плавта), дидактична
поема (Гесіод, Вергілій) та ін. Властивий він араб,
іст. прозі УІІІ-ІХ ст., іст.-політ, творам візант.
імператора Костянтина VII Багрянородного, шо
містили географічні, та етнографічні відомості
про слов’ян, сер-віч. хронікам ХІ-ХІІ ст., творчості
вагантів. Елементи Е. відбилися у письменників
Відродження (Ф.Рабле, М. де Сервантеса,
К. Маро), в лиігарських авантюрно-побутових та
романах ХУІ-ХУІІ ст. Фольклорні (казка) та
етнографічні матеріали є в утопічній л-рі поч. ХУП
ст. (“Утопія” Т.Мора, “Місто сонця”
Т.Кампанелли, “Нова Атлантида” Ф.Бекона) і
поч. XX ст.: белетристичні утопії Е.Беламі,
В.Морріса. Особливо поширився Е. в л-рі у зв’язку
з географічними відкриттями ХУ-ХХ/І ст., з появою
інтереса до вивчення нар. побуту, збиранням і
публікацією фольклору в період Просві­
тительства (Д ж .В ік о , Дж.Аддісон, Ш.Монгеск’є,
Д.Дідро, Ж .Ж .Руссо, Г.Е.Лессінг та ін.),
передромантизму (міфол. школа — Ф.Шеллінг,
брата А. та Ф. Шлегелі, В. та Я.Грімм, А.Кун,
М.Мюллер, О.Афанасьев, Ф.Буслаєв, письмен-
ники-романтики).
У період становлення нац. л-р Е. відіграв
позитивну ролю, сприяючи наближенню мист-ва
до народу, нагромадженню елементів реалізму.
В ХІХ-ХХ ст. Е. позитивно чи негативно (залежно
від ідейно-естет. позицій письменників) виявився
у творчості рос. слов’янофілів 40-60 рр.
(ідеалізація патріархальних основ життя
допетровської Росії), в народницькій л-рі
(обшинно-сои. утопізм); рисами Е. позначені такі
літ. явища, як ісп. та лат-амер. костумбризм, італ.
веризм, нім. та австр. “обласницька” л-ра, франи.
популізм, регіональні діалектні л-ри
(провансальська, андалузька), молодописемні п-
ри народів СРСР та ін.
У давн-рус. л-рі Е. виявився в перекладних
візант. іст. хроніках Георгія Амартола, Іоанна
Малали, географічно-природознавчій л-рі
(“Християнська топографія Козьми Індикоплова”,
Фізіолог; Шестодневи), тв. худож. л-ри
(“Александрія”, “Повість про розорення
Ієрусалима” та ін.). В ХІ-ХІІІ ст. етнографічні
відомості про окр. племена і руський народ
містяться в літописах, паломницькій л-рі, в XVII-
XVIII ст. — у творах укр. шкільної драми
(інтермедії), у різдвяних та великодніх вірша*,
козацьких літописах, у творах укр. паломникії
(“Странствования” В.Григоровича-Барського) та ін.
Побутово-етнографічні традиції у
відображенні нар. життя розвивалися в 1-й пол.
XIX ст. в руслі утвердження нац. самобутнього
змісту і худож. форми л-ри (творчість
І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського;
Г.Квітки-Основ’яненка, Є.Гребінки, П.Білеш-
кого-Носенка та ін.). Незрідка поетизація нар.
звичаїв, обрядів, переказів, легенд становила- го?г
зміст драм. тв.-. “Чорноморський побут’’ Я.Куха­
ренка (1836), “Чари” К.Тополі (1837), “Купала
на Івана” С.Писаревського (1840), “Вечорниці”
П.Коренииького (1841), “Вовкулака”
С.Алексанрова (1848). Ряд лисьменників-
романтиків гол. мету творчості вбачали в
олітературенні нар. переказів і повір’їв, в описі
звичаїв та обрядів (“Украинские мелодии”
М.Маркевича, 1831; твори О.Сомова —
“Гайдамак”, 1826, “Русалки”, 1829, “Киевские
ведьмы”, 1833). Є. виявлявся в емпіричному
зображенні нар. життя, побутописанні, змалюванні
різностанових най.-етнографічних типів, поети­
зації патріархального минулого без глибокого
проникнення в соц. конфлікти, в наслідуванні
нар. дум (І.Срезневський, П.Куліш), пісень, казок
(І.Котляревський, О.Бодянський, поети “Руської
трійці”), фольклор, балад (Л.Боровиковський,
A.Метлинський, М.Костомаров), у поет,
переосмисленні нар. казок, легенд, переказів
(Ю.Федькович, А.Могильнииький), у байках. У
20-30 рр. Е. виявлявся і в белетристичних
нарисах про нар. звичаї та обряди (“Обжинки”,
“Вечернииы”, “Малориссийская свадьба”
ІКулжинського). Істотним стимулом для розвитку
Е. в л-рі став вихід у світ фольклор, зб. На 50-60
рр. припадає розквіт фольклор.-етнографічної
малої прози в укр. л-рі- У 70-90-х рр. в період
розквіту укр. реаліст, драматургії правдиве
зображення побуту (п’єси М.Старицького,
М.Кропивнииького, І.Карпенка-Карого)
поєднувалося з глибоким худож. проникненням в
сой. буття народу. Ідейно-худож. принципи
етнографічно-побутової школи були підтримані
народницькими письменниками (О.Кониський,
Олена Пчілка, П.Майорський, Б.Познанський,
Т.Сулима, Г.Коваленко (Коломацький)) і в
багатьох випадках зводилися до побутового
натуралізму (В.Барвінський, Г.Яхимович,
О.Торонський, І.Грабович та ін.). Теор. постулати
Е. висували й обстоювали О.Огоновський,
B.Барвінський, О.Партииький, Г.Цеглинський та
ін. Проти поверхового побутописання рішуче
виступали Т.Шевченко (седнівська передмова до
“Кобзаря”), І.Білик, М.Драгоманов,
О.Терлеиький, І.Франко, Б.Грінченко. Зокрема,
Франко називає натуралістичний Е. “браком соц.
свідомості”; етнографічну манеру зображення
“соловейків, улиць, танців, горілки і стереотипних
любощів” критикував О.Маковей. Етнографічна
точність відтворення побуту, звичаїв, одягу,
інтер’єру, натуралістичні тенденції мали місце і
на поч. XX ст. (М.Кононенко, В.Леонтович,
О.Суходольський). У творчості Т.Шевченка,
Марка Вовчка, Л.Глібова, І.Нечуя-Левицького,
Ю.Федьковича, І.Франка, Лесі Українки,
М.Коцюбинського, Марка Черемшини,
C.Васильченка етнографічна достовірність
служила реаліст. зображенню життя,
утвердженню високих морально-етич., духов, сил
народу. Традиції укр. реаліст, л-ри в зображенні
нар. життя й побуту розвинуті й в творчості
Ю.Яновського, О.Довженка, М.Стельмаха,
О.Ільченка, Г.Тютюнника, Р.Іваничука, Є.Гуцала,
Р.Федоріва та ін.
Микола Яиенко