ЄВАНГЕЛЬСЬКІ СЮЖЕТИ (і мотиви) —
група сюжетів, які походять з Нов. Завіту і
відображають життя, смерть та воскресіння
Христа, а також земну долю апостолів і перших
християн (апостольських мужів). Важко уявити
собі розвиток європ. л-ри та мист-ва в період
останніх двох тисяч р. без цієї групи сюжетів.
Особливо вагома їхня роля в л-рі та мист-ві Сер-
віччя, які були естетично’худож. виразом иерк.
ідеології в більшості випадків. В укр. л-рі з Київ,
часів Є.с. становлять потужний комплекс,
джерело духовності та основу сюжетної будови.
В містико-символічному сприйнятті події
євангелій начебто не припиняються ніколи:
“Христа розпинають знову”, повторюється
трагедія зради, хресних мук, смерті й воскресіння.
У романі Достоєвського “Злочин та кара” все, по
суті, побудовано на євангельському сюжеті, аж
до міфеми про Соню Мармеладову, “паління”
якої сталося в той самий час “з шостої по дев’яту
годину ”, коли Христос конав на хресті, а плата за
її гріх точнісінько така, як ціна невинної крові
Христа, “акелдома”: тридцять “целкових’’. І
“воскресіння загиблої людини” Раскольнікова —
є аналогією виправдання Адамового гріху, гріху
гордості й сваволі — “невинною кров’ю” жертви.
Цей приклад показує, як широко, тонко й
розгалужено використовується той чи ін. сюжет
Нов. Завіту в суч. худож. л-рі, становлячи містико-
ментальний план тв.
Разом з тим можна окреслити певне коло
таких сюжетів: Різдво Спасителя, його отроцтво,
початок проповіді й мандрівне життя
проповідника, Христос та Його учні, Христос та
фарисеї, Христос та народ, Тайна Вечеря,
по цілунок Юли. муки Страсного тижня, хресна
смерть. Воскресіння, поява перед учнями та
Вознесіння. Ці сюжети варіюються в більш пізній
л-рі з різним ступенем наближеності до прототипу.
Так, міфема “Різдво” стає основною для
численних житій, герої яких можуть бути з
моменту народження позначені якимось “знаком
небес”. У М.Гоголя у “Ночі перед Різдвом” ця
міфема тоне в фольклор.-побутовому матеріалі
й сприймається крізь призму світогляду- таких
персонажів, як коваль Вакула.
Інколи Є.с. не використовується як такий:
береться лише окр. мотив його. Так, в “Повії”
Мирного виразно простежується розгорнення
моменту з ситуації “Христос та блудниця”, і
епіграфам до цього тв, можна було б поставити
слова Христа “Хто з вас без гріха, нехай перший
кине в неї камінь”; долю повії трактовано не в
дусі золаїзму. як це вимальовується на перший
погляд, а в ключі християнського всепрощення.
Така символіко-підтекстова “прихованість” Є.с.
робить їх часом невловимими для суч. читача,
вимагає врахування культ, коду минулих епох.
Часом той чи ін. Є.с. набуває полемічного
звучання, як історія Юди Іскаріота у Л.Андреева,
котрий намагався довести, шо зрадництво Юди
було теж місією не менш значною, ніж місія самого
Христа. Інколи сюжет стає просто засобом
надання вагомості іншому матеріалу,
“красномовством”, як в романі Л.Арагона
“Страсний тиждень”, присвяченому насправді
подіям з життя художника Жеріко. В л-рі, шо
знаходиться поза колом власне християнських
ідей, можливе й творення нов. апокрифів з суто
художніми цілями, як це зробив М. Булгаков в
“Майстрі та Маргариті”, розгорнувши на базі
євангельської оповіді про Муки та смерть Христа
власну легенду та власний міф. Своєрідним і
малодослідженим варіантом “месіанської теми”
варто вважати ті параліт. тексти про життя та
діяльність “’основоположників” нов. міфів, які
виразно складалися з урахуванням Є.с.
(бездоганне дитинство та “муки” В.Ульянова
тощо). Тема Христа стає вже в XIX ст. засобом
монументалізаиії зовсім ін. героїв (пор.: “Его еше
покамест не распяли, Но час придет — он будет
на кресте. Его послал Бог гнева и печали Царям
земли напомнить о Христе”, шо є панегіриком
М.Некрасова М.Чернишевському). З цього ж ряду
Христос з червоним прапором попереду нов.
дванадцяти апостолів у поемі О. Блока.
Щоправда, туг простежується й певний зв’язок із
апокаліптичним сюжетом Антихриста, який
становить вже мотив ін., апокалігггичного циклу.
В “Апокаліпсисі” (або ж “Одкровенні св.Іоана”),
який вміщено наприкінці Нов. Завіту, подано
“небесну іпостась” Христа, яка повторює риси
фаворського перевтілення і мислиться ЯК ВІЧНІ,
незмінна й справжня особа Спасителя. В
Апокаліпсисі розвинуто риси жанру
пізньоюдейської л-ри, шо пророкувала майбутнє
царство Мессії і віщувала кін. світу (це окр. кн.
Ст. Завіту — напр., 2-а частина кн. Даниїла, або
деякі апокрифи). Проте християнський
Апокаліпсис Іоана є цілком самостійною за
сюжетом структурою, в якій вимальовується образ
майбутнього Страшного Суду, стан ранньохрисг.
Церкви в часи Нерона, подано численні видіння
знамень та кар, які, зокрема, включають тай
використані суч. л-рою мотиви, як “Кінь блідий”,
“Зірка Полинь”, “Антихрист та Звір” тощо. Окр:
уваги заслуговує мотив загибелі “Вавилону”, цього
символу “цивілізації Каїна”, який з перших
сторінок Ст. Завіту підлягає суворому осуду і е
відлунням духов, конфлікту часів зародження
цивілізації в Месопотамії. Нарешті, третій цикл
сюжетів (формально — другий) становлять діяння
апостолів. Розповідь про становлення Церкви віл
моменту явлення Трійці (зішестя Св. духу), про
місіонерство апостолів (переважно Павла)
подано й у Посланнях апостолів. Сюжети цієї 3-
ої групи в Сер-віччі були, як і сюжет Христа,
основоположними для теологічної л-ри (в
апокрифічних євангеліях деклароване авторства
того чи ін. апостола — Петра, Томи тошо — було
наріжним каменем усієї побудови). В Нов. час
вони стали підгрунтям для іст. романів типу “Quo
vadis” Ґ.Сенкевича. Мотив євангельського
апостола досить популярний в л-рах Сх. Європи
(поль., чес., угор.), знаходячи різноманітні жанр,
рішення. В рос. л-рі, окрім згаданих тв. Андреева,
і Булгакова, це —- “Ковток свободи” Б.Окуджави.
В укр. письменстві — поема “Марія” Т.Шевченка,
роман “Сад Гетсиманський” І.Багряного, збірка
В.Барки “Апостоли”.
Семен Абрамович