ЄЛИЗАВЕТИНСЬКА ДРАМА — умовна
номінація явиша в культ.-мист. житті Англії 2-ої
пол. XVI ст. та 1-го десятиліття XVII ст. Це
найменування не пов’язане ані з естет., ані з
худож. пошуками митців. Утворене воно від імені
королеви Єлизавети (1533-1603), останньої з
династії Тюдорів, яка правила Англією майже 50
років (1558-1603). її царювання ознаменувалося
небаченим злетом і розвитком л-ри, драматургії
зокрема, тому цей період звично та зручно
пов’язують саме з її ім’ям. Він охоплював другий
та третій етапи доби Відродження в Англії), а
видатних драматургів того часу іменують
“єлизаветиниями”. Це Дж.Лілі (1554-1606),
К.Марло (1564-93), Р.Грін (1560-92), Т.Кід
(1558-94), В.Шекспір (1564-1616), Б.Джонсон
(1573-1637), Дж. Флетчер (1579-1625),
Ф.Бомонт (1584-1616) та ін.
Англ. драма 2-ої пол. XVI ст. становила таке
вел. розмаїття, якого, мабуть, не мав ніколи жоден
театр світу. Тут були мораліте, сер-віч. містерія,
нар. ф арс, кривава драма, перероблена з
Плавта чи Теренція комедія, перекладена з італ.
пастораль, драматична хроніка,
напівпобутова комедія з сюжетом, побудованим
на італ. новелі тошо. Коло єлизаветинських
драматургів було також дуже неоднорідне, Одні
(Флетчер, Бомонт) звертали увагу виключно на
придворне життя, ін. (Джонсон, Шекспір) — на
зображення реального побуту народу. Джерелами
драматургії одних (Ділі) були ант. міфи, ін. (Грін)
— англ. перекази та легенди. Певна частина
авторів (Джонсон) сатир, зображувала дійсність,
деякі (Флетчер) проповідували ідею
божественності монархічної влади. Більшість
драматургів були дворянами — Бомонт, Флетчер,
Дж.Шерлі (1596-1666), Дж.Марстон (1575-
1634), Т.Мідлтон (1520-1627) та ін. Марло був
сином швеця, Грін — трактирника. Дехто
навчався в Оксфорді чи Кембриджі, ін. не мали
жодної освіти. Були серед драматургів такі, шо
писали для театру, але були людьми ін. професій:
Марстон — священником, Мідлтон — адвокатом.
Драматургів-єлизаветинців можна згрупувати
у два напрями, які мали різні підходи до мист-ва:
нар. та придворно-академічна драма. Нар. драма
репрезентована іменами Шекспіра, Марло, Гріна,
Джонсона та ін. через те, що вона виросла на
нар. фунті, з глибоких нар. джерел, з реаліст,
побутового елементу містерії, з фарсу. На
противагу їй, придворно-академічна драма, шо
склалася при дворі та в університетах (вчена
лрама), свідомо відмежовувалася від нац.
традицій та нар. драми, вважаючи їх вульгарними
та негідними нов. часу, й усі свої симпатії звертала
до ант., точніше лише до рим. драми: в трагедії
взірцем був Сенека, у комедії — Плавт і Терениій.
Незважаючи на досить суттєві відмінності Є.д.
на загал властиві спільні риси: 1) сюжети
здебільшого складалися на тему кохання чи
дружби; 2) фабула —сповнена дії та подій,
несподіваних перипетій, зфектних сцен; 3) події
часто були неправдоподібні; 4) розв’язка збирала
майже всіх дійових осіб і мала досить недбалий
характер, ніби автор утратив інтерес до п’єси і
намагався якомога швидше покінчити з нею; 5)
дуже часто використовувалися дві, а то й три
фабули, які мали досить слабкий, випадковий
зв’язок, а часом взагалі не мали; 6) п’єсам
властива вед. кількість анахронізмів — майже
завжди чужому та віддаленому надаються риси
свого та суч., шо нагадує про англ. дійсність.
Ф.В.Шеллінг, один з кращих знавців Є.д. вважав
це найхарактернішою її рисою; 7) для посилення
реалізму, а також для створення коміч. ефекту,
дійові особи говорять інколи на діалекті чи на
чужоземній мові; 8) характери дійових осіб були
статичні і мали одну домінуючу рису; 9) Є.д,
властиві певні типи, своєрідні маски: блазень,
простак, хвалькуватий воїн, педант, куртизанка
та її звідниця, злодій тощо; 10) стиль вражає
багатством порівнянь, метафор, та ін. засобів
образності. Виявом посиленої уваги до образності
є евфуїзм Дж.Ділі, стиль, який відрізняється
риторичністю, чисельністю метафор і порівнянь,
паралелізмами, частими посиланнями на
приклади з ант. історії та міфології; 11) в основі
Є.д. лежить вірш, який поєднується з прозою; 12)
англ. драма цього періоду складається з низки
сцен, іноді дуже віддалених одна від одної за
часом та місцем; 13) однією з особливостей Є.д. е
моралістичний характер.
Є.д. як літ. феномен почала підупадати при
Стюартах, а надто з 20-х рр. XVII ст. до закрита
театрів рішенням парламенту Англії у 1642.
Андрій Близнюк