Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ЄРЕТИЧНА ЛІТЕРАТУРА

ЄРЕТИЧНА ЛІТЕРАТУРА — літ. тв. рел.
змісту, які виникають на грунті концепції, шо
суперечить ортодоксії. З релігієзнавчої т.з. межа
між поняттям “єресь”, “секта” і “конфесія”, які
часто вживаються майже як синоніми, досить
умовна. Є.л. виникає як противага
ортодоксально-догматичному поглядові, причому
вона спершу не заперечує той погляд в цілому, а
лише прагне, як правило, “вдосконалити’’ якийсь
один чи кілька постулатів. Згодом ие спричиняє
відокремлення інаковіруючих та засудження їх
церк. громадою,- надалі утворюється секта, шо
охоче іменує себе конфесією (самостійною
Церквою). Зрозуміло, основну увагу в подібних
дискусіях має літ. полеміка, яка торує шлях
відокремленню єресі. Ця модель простежується
не лише в христ. світі. Так, писання пророка Мані,
творця маніхейства, суть єресь щодо “Авести”
зороастрійців. В ісламі — сунніти в очах шиїтів
суть єретики, бо “приховують” історію халіфа Алі,
й, навпаки, шиїти, як на сунітів, “додали” до
Корану главу про Алі. В юдаізмі це, напр.,
пропаганда вчення лже-Месії Франка
(розгорталася, зокрема, на Поділлі). Проте
найчастіше єретич. називають тв. саме христ. та
псевдохрист. авторів, котрі висловлювали
незалежні думки (“єресь” означає “особливе
вірування”).
Першою хвилею Є.л. були тв. гностиків (П-Ш
ст.), котрі прагнули заперечити авторитет біблії,
керуючись постулатом про те, шо єврейство не
може мати божественного об’явлення. Навпаки,
філос. проза Греції, халдейська та єгип. окультна
мудрість, вчення Заратуштри долучалися до
сюжету Христа. На цій основі гностики
створювали євангелія-апокрифи, а Ст. Завіт
відкидали цілком як “облуду”. Бібл. Ягве був
оголошений “злим” божеством (варіанти:
невмілим тощо); називалося навіть “справжнє”
ім’я Його — Ябалдаоф. “Справжній” же Бог, на
думку гностиків, відділений численними шарами
грубої та розрідженої матерії від нашого злого
світу, й сюди потрапляють лише окр. “еони” Бога.
Внутр. близькими гностикам були павлікіяни (VII
ст.), шо теж сприймали реальність як прокляття,
визнаючи до того ж рівність Бога й диявола. В
обох випадках простежується вплив перс,
(зокрема маніхейського) дуалізму; цікаво, шо
такий само умонастрій в ті часи формується й в
іслам, світі (вчення карматів та ізмаілів з їхнім
шануванням Зла). Далі гностицизм має розвиток
у болг. богомильстві, котре вже твердить, шо
матерію створено просто сатаною; богомильські
трактати стають основою для міркувань зх-європ.
альбігойців та катарів, які відчували моментами
справжню ненависть до Творця світу й чиї тв.
було написано інколи з неабиякою літ. вправністю
— напр., альбігойське “Питання Іоана на Тайній
вечері Царя Небесного” (можливо болг.
походження; тв. подібний до знаного в ст. Русі
гностичного апокрифа “Питання Іоана Богослова
до Господа”). Згодом додалася доктрина
тамплієрів, котрі буквально, обрядово плювали
на хрест. Під час хрестових походів вони
перейнялися настроями сх. окультизму й, під
впливом переказу про Соломона та його Храм
висунули ідею храмобудівництва як символу
перебудови Всесвіту. Живило сер-віч. єретичну
думку Європи й щеплення вавилонського та перс,
окультизму, перейняте через юдаїзм (Каббала)
та апокрифи часів вавилонського полону, котрі
відбилися вже в писаннях пророків Ст. Завіту
(Варуха та Ісайі). Все це буде синтезоване
масонами, міфологія яких теж ставить на меті
“переробку світу” (теза 11 з “Тез про Фейербаха”
К.Маркса та “сталінський план переробки
природи” опосередковано збігається з доктриною
розенкройиерів). Масонським авторитетом був
Соломон, угодник Божий й водночас начебто
окультист — “маг”, перший будівник Храму. У
їх-слов’ян. світі гностичні ідеї відбилися почасти
:в сер-віч. “Голубиній книзі”; пізніше — у рос.
теософів рубежу XIX-XX ст.
Другою хвилею Є.л. стала полеміка навколо
церк. догматів, що інтенсивно створювалися з
перших віків християнства й набули закінченого
вигляду у формулах Вселенських Соборів.
Дискутувались таю питання, як Три Іпостасі Бога,
Непорочне Зачаття, природа Христа тошо.
Проблеми на зразок іменування Діви Марії
Богородицею чи, як вчив єресіарх Несторій,
“Хрисгородицею”, набували величезної ваги. На
відміну від гностиків, ці єретики грунтувалися
вже виключно на Ст. й Нов. Завітах, не
розходячись в основі з ортодоксальним вченням.
Але оскільки ядро догматики поступово
складається як соборний погляд, то “своє
розуміння” Біблії виявляється в очах більшості
помилковим (вже в II ст. н.е. св. Іриней Ліонський
написав кн. “Проти єресей “).
Єресі розповсюджувалися дуже широко. Так,
вигнаний з Константинополя Несторій мав
величезний вплив у кочовиків Великого Степу
— аж до монґ. земель. Цікавий шлях окр. єрет.
концепцій. У часи Вселенських Соборів гаряче
обговорювалося питання про природу Христа: чи
Він є Боголюдина, шо єднає в Собі людську й
Божественну природи (позиція єретика Орігена,
яку Церква проте прийняла), або ж має лише
Божественну природу (монофізити — вірмен.,
коптська та ефіопська Церкви). Монофізитство
надихало монофелітство — визнання у Христа
“одної-єдиної волі” тощо. В IV ст. єресіарх Арій
заперечує Божественне єство Христа, трактуючи
Його лише як Творіння й відкидаючи поняття
Трійці. Аріянський образ Бога-Монади, в основі
близький до юдаїстської концепції, стає грунтом
для численних варіантів такого образу. Так,
аріянство сх. слов’яни знали вже в добу України-
Русі. Елемент цієї єресі відбито в “Символі віри”,
шо вмішений у “Повісті временних літ”;
К.Туровський відзначав, що аріяни “бяху бо
философи и книжьнеци горазди”. Тому й в сер-
віч. Новгороді не здивувалися єресі
“зажидовілих” (XV ст.), яку принесли сюди,
грунтуючися на філософії Маймоніда, євреі
Схарія, Мойсей Хануш та Иосиф з оточення лет.
князя Михайла Льгердовича. Єресь ця теж
заперечувала догмат Трійці та Божество Ісуса
Христа як Спокутника гріхів людства. Ці єретики
робили наголос на Ст. Завіті, відкидали церк. л-
ру, культ ікон, мошів, молитов за померлими (на
думку Д.Чижевського в цій єресі позначився
також вплив гуситства). Після розгрому єресі ідеї
ожидовілих мали поширення серед селянства,
підсилюючись впливами ортодоксального юдаїзму
та караїмства (Закавказзя, Сибір, пд. Росії;
почасти також Україна: Київщина, Полтавщина,
Херсонщина).
На Зх. ідеї Арія відродилися в добу
Реформації (рух антитринітаріїв, поширений і в
Польщі). Вони мають продовження у вченні
свідків Єгови про Армагеддон (Есхатологія).
Виразні паралелі до писань жидівствуючих можна
спостерігати й в такій суто “західній” секті, як
адвентисти сьомого дня з їхнім прагненням
повернутися на грунт юдей. приписів.
Поняття єресі — регулюючий момент усієї
середньовіч. схоластики Зх., яка мусила
балансувати часом на дуже небезпечній межі,
напр., у такому животрепетному для монотеїзму
питанні, як природа зла. Тут Бог проголошений
абсолютно благим, а зло, як вчив Августин, не
має власної природи, є “тінню добра”. Одночасно
в Біблії Бог є володарем й добра, й зла, навіть
спілкується з сатаною (Книга Йова). Оріген, а за
ним Іриней Ліонський, вчили, шо сатана був
скинутий з неба — вказувалося на відомий, в
Євангелії цитований, текст про “денниию, сина
зорі”, але ж там мався на увазі Вавилон як
конкретне втілення сатанізму. Для кристалізації
погляду на сатану як “відпалого янгола” потрібна
була негласна опора на апокриф. Книгу Еноха,
тобто на визнану єресь: саме тут докладно
розвинуто сюжет про скинутих з неба янголів-
демонів. Це свідчить про певну неусталеність
кордонів між ортодаксією та єрессю в перші віки
християнства, та й не лише тоді. Коли Іоан Скотт
Еріугена (IX ст.) заглибився в питання про природу
Бога, то вдався до думки, шо зло як таке “не
існує”, а Бог є не Особою, а всетвірною
субстанцією — ие був логічний висновок з
проблеми відокремленості зла, але він визнаний
був за єресь. Ця суперечка закінчилася тим, шо
кат. церква прийняла тезу, згідно якої сатана
мусить врешті-решт коритися Богові (православні
ж уважають, шо тут все залежить від свободи волі
творіння, залишаючи питання більш відкритим й
дешо дуаліст.). Так єресь виступала каталізатором
догмату.
Третя хвиля Є.л. — епоха Реформації на Зх.,
виникнення протестантських сект та конфесій.
Тут панує дух “бібл. критики” — аж до спроб
ревізії бібл. канону й проголошення тих чи ін.
канонічних кн. апокрифами (М.Лютер сумнівався
в канонічності “Об’явлення Іоанового”, ін.
напрямки відкидають навіть Дії та Послання
апостольські). Протестантизм тяжіє до
“деміфологізаиії” Біблії, відкидаючи чимало
догматів, як і сам авторитет Вселенських
Соборів, де було визнано святість бібл. та церк.
чудес. Проте на погляд ортодоксальних теологів
(О.Мень, П.Тілліх, Ж.-Д.Робер та ін ), природною
мовою релігії є саме мова міфа, й усяка
деміфологізація руйнує віру. Отож вчення, шо
оформлюються в деякі зх. протестантські
доктрини Нов. часу, які врешті-решт ведуть до
раціонального витлумачення Біблії, по суті,
знищують суть Св. Письма. Характерне, напр.,
поняття “керігми” (провішення), висунуте
протестант, теологом Р.Бультманом: він вважає,
шо все “фант.’’-чудесне в Біблії є просто худож.
умовністю архаїчної епохи й мусить бути
“перекладене” на суч. раціональну мову
(толстовство). Але це є руйнація релігійного
почуття, так само, як і літ. чар бібл. мови,
заперечення її специфіки.
На Сх., навпаки, панувало суб’єктивно-
емоційне переживання віри. Так, варіант рос.
протестантизму — старообрядництво, котре
боялося змінити й літеру в церк. книгах, було
непримиренне до “мудрьствуюше ветренихь”.
Водночас воно не було осторонь спроб дешо до
чудес Біблії долучити, продовживши нібито тим
Священну історію (розповіді протопопа Аввакума
про видіння йому янгола). Тої ж природи були
прозріння фаворського світла в грец. й слов’ян,
ісіхазмі, котрий інспірував величезну енергію
стилю “витія словес” та іконопис А.Рубльова, але
ше на поч. XX ст. сприймався як єресь (напр.,
С.Булгаковим). Було тут й відверте глумління над
церк. вченням (деякі “молитви”, написані Іваном
Грозним, якого разом з опричниками підозрюють
в сатанізмі). В Україні вплив Реформації був
відчутний в русі флаґеллянтів (“покутників”), шо
мало вираз в тв., які обороняють св. Неділю
(“Епісголія о Недьль” та “Сон Богородиці”),
Отже, тенденція до раціоналізації й
деміфологізаиії не є визначальною, зокрема в
пізнішій Є.л. Не менш поширена протилежна
тенденція створення власного міфа (міфеми,
міфологеми). У II ст. існувала єресь Монтана,
шо закликав до “очищення” Церкви й
бузувірського аскетизму. Святенництво
сполучалося з образним витлумаченням иерк.
історії як епохи отроцтва (часи Мойсея), юності
(епоха Христа) та зрілості (епоха самого Монтаиа).
Цю єресь уподобали в Росії у XIX ст. у формах
“іванівшини”, “нікіфоршини”, котрі зі співом
особливих пісень практикували екстатичне
“сміхоридання”, вважаючи себе “духовно
оскопленими”; заперечували Непорочне зачаття,
вважаючи, що Діва не може народити Бога, а шо
Бог Саваоф Сам сходив з неба у плоті, обравви
з апостолів Сина, котрий досі живе серея
праведних (тобто монтаністів), які себе самі
іменують “янголами” та “святими”.
Раціональний Зх. давав ще разючіші
приклади міфотворчості. Так, доктрина
мормонів, створена 1830 в Америці Дж.Смітом,
базується на Кн. Мормона, яка шанується наряиі
з Біблією. На 500-х сторінках викладено історію
нефритів та ламаїтів, які буцімто були нащадками
семітів й переселилися на амер. землю в 600-му
р. до н.е., утворивши етнос індіанців. Мормон, за
цією кн., був останній з нефритів, шо вцілів у
боротьбі між цими двома племенами, а його ст
— “янгол Мороні” — написав згадану кн: на
“золотих аркушах” незрозумілим письмом. Кн, ш
немовби потрапила до рук Дж.Сміта, який мав
магічні камені з одягу юдейських
первосвящеників — урім та туммім, крізь які зміг
прочитати Ті текст. Здебільшого Кн. Мормона е
стилізацією під Ст. та Нов. Завіт. До всього
того мормони долучали віру в чаклунство, узяту з
натуралістичних релігій ідею метемпсихозу тощо.
Цікаві трансформації мормонського міфа та
рос. фунті, де до нього долучилися хлистівавй
молоканські мотиви: керівник грома»
розуміється як “живий Бог”, ін. ватажки —
“саваофи”, “христи”, “богородиш”, “руки”, “ноги”,
“око” громади. Це сполучається з заперечений
загробного життя й Страшного Суду (тоб»
Об’явлення Іоана) та неймовірними коливаними
морального почуття від аскези до грубій
розбещеності. а ;
Найчастіше в Є.л. помітно красномовство ї
образність фольклор, типу; напр., в старо вданій
єговістичній кн. читаємо такий пасаж: сатанісіів
не визволять “никакой папа: ни Римский; ни
Крымский, или ни Греческий, ни Кафолический).,
ни православный, ни левославный, или гіи
Григорианский, ни окружной, ни про-
тивуокружной, ни присяжной, ИЛИ ИИ
единоверческий (униатский), ни чудотворный…
раскольничий царь… Максим Рудометкин, ни
Шейх-Ислама, ни Брама, ни Далай-Лама и
никакая Владычица Сатанинского мира ни
троеручица, ни троецычииа, ни скорбящая и ни
свербяшая! Ей истинно! Аминь!” (автор — “Вс.
Св. Єлієгу (тобто св.Ілля — С.Д.), котрий
проживає в Мітаві, по Писарській вул. бул. 15).
Характерні також укр. тв. ХУШст. “Питання и
отповеди”, описании Франком: духоборський
трактат про творення людини, записаний в
Україні іЧ.Сумцовим наприкінці XIX ст.: тут
створення людини подається як використання
Богом стихій матеріального світу (тіло від землі,
газеті від каменю, жили від кореню, кров від води,
волосся віл трави, думка віл вітру, благодать від
хмари тошо).
Але інколи в основі сресі лежить, навпаки,
творчість яскравої культ, і літ. обдарованої
особистості, напр.. Е.Сведенборга, котрий цілком
серйозно описував свої духовні мандри в
потойбічний світ, спілкування з видатними
людьми минулого, котрі там перебувають,
детально подавав відмінності в одязі й інтер’єрі
тошо (справедливості заради зауважимо, що
Сведенборгові випало описати й, напр.,
величезну пожежу, яку він побачив духов, очима
за рік до того). Духов, нашалки Сведенборга
сповідують відсутність меж між небесним та
земним, духов, та тілесним, спираються на вчення
окультистів про “тонку матерію”, відкидають як
апокрифи ряд фундаментальних кн. Нов Завіту
(зокрема Дії та Послання апостолів).
Деякі сектанти намагаються будувати свою
копиепиію па літері Св. Письма. Секта назореїв
(Закавказзя) вчить, що Христос таки втілився віл
Діви Марії, але перед тим перебував у плоті
праведників (Авеля, Ноя і т.д.). Пізніше Він жив
у особах засновників секти (Кабінетов. Уклєїп).
Назву секти взято від юдей. “назорей” (аскет).
Вчення базується на одному-единому вірші з
другоканон. кн. Премудрості Соломонової (7: 27),
Є,л. с характерним моментом духов.-літ.
життя сусп-ва впродовж тисячоліть. Вона не
позбавлена певних худож. якостей, зумовлених
міфол. мисленням, хоча найчастіше панує
невпинна суб’єкт, фантазія.
Інколи Є.л. буває поштовхом для митня слова
(“Повстання янголів” А.Франса спирається на
писання гностиків; “Майстер і Маргарита”
М,Булгакова — на зх. єресі Сер-віччя).
Г.Сковорола використовував певні езотеричні
джерела.
Семей Абрамович

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.