ЖАНР-ВСТАВКА — композиційно
локалізований жанр в структурі тв.
В ролі Ж.-в. можуть виступати: молитва,
епітафія, гнома, клятва, батьківське напучення,
сповідь, щоденник, анекдот, притча, цитата
тощо. Поряд з цим — публіцистичні та наук, (часто
квазінаук.) жанри: газетна стаття, хроніка.
репортаж, інтерв’ю, некролог, наук, стаття,
трактат.
Такі Ж. в., як загадка, замовляння,
закляття, прислів’я, персонажна пісня та
ін. є типовими для усної нар. творчості, зокрема,
казки.
На відміну від жанрового синтезу Ж.-в.
існує як відносно автономний, а на відміну віл
жанр, контамінації — внутр. складник тв.
Можливе архітектонічне виокремлення Ж.-в.
(утопія — “Сон Обломова” в романі І.Гончарова
Обломов’), утворення низки Ж.-в. (вставні
історії в романі-епопеї М. де Сервантеса “Дон
Кіхот”), поширеним є співіснування різножанр.
вставок. Так, до романт. іст. поеми А.Міцкевича
“Конрад Валлєнрод” увійшли рел. гімн-молитва,
три пісні — Гальбана, дівчини з вежі та
вайделота, вірш, оповідання вайделота, балада
” Альпухара”. До роману Ф.Достоєвського
Брати Карамазови” — “поема” Великий
інквізитор”, ”3 житія в бозі спочилого
ієросхимонаха старця Зосими…”. ‘Сповідь
гарячого серця, у віршах”, “Сповідь гарячого
серця, в анекдотах”.
Слід відрізняти власне Ж.-в.. який апріорно
характеризується усталеними рисами певного
жанру і зберігає їх в структурі худож. цілого
(серенада “У гаю, гаю…” в поемі Т.Шевченка
‘‘Гайдамаки”) від такого, який набуває жанр,
змістовності лише у тв. (контекстуальний Ж.-в),
завдяки наданню йому відповідного призначення
(використання 1сну” як жанр, форми утопії в
романах Достоєвського).
Незрідка жанр, ознаки текстової вставки
сприймаються як вторинні, супутні шодо їхнього
змісту та функції, цо суті як факультативні, напр.,
при запозиченні чужого” тв. (романс
“Волошки” у вірші О.Апухтіна “Божевільний”).
Навпаки, жанр, ефект вставки посилюється заг,
жанр, контекстом основного тв. (антиутопія в
сатир. “Історії одного міста” М.Салтикова-
Щєдріна). надто ж при автор, настанові на їх
змістовну антитетичпість (ідилія в сатир, поемі
Г.Гайне “Німеччина. Зимова казка”).
Функціональний діапазон Ж.-в. досить
широкий. З од. боку, вона може бути проста«
наслідуванням типових жанрів людської
життєдіяльності (колисанка, заповіт) і т.ч.
існувати в межах предметного зображення тв., а
з ін. боку, мати значення допоміжного сюжетного
мотиву (“листи” в романах Достоєвського),
сюжетної кульмінації (каяття Катерини в драмі
О.Островського “Гроза”), мати сюжетотвірне
значення (сюжетна реалізація прислів’їв та
лицарських обітниць в “Дон Кіхоті” Сервантеса).
сприяти сюжетній ретардації (“Пригоди бравого
вояка Швейка” Я.Гашека).
Дня оптимального визначення семантики Ж –
в необхідно усвідомлювати його у трьох
структурно-співвідносних між собою реальностях
— персонажа, оповідача та автора, незважаючи
на те. хто с суб’єктом Ж.-в., його носієм. До надто
виразних зразків належать і Повість про
капітана Копєйкіна“ в поемі М.Гоголя “Мертві
душі “. “Притча про закон” в романі Ф.Кафки
Процес”, зонґи в п’єсах Б.Брехта. які завдяки
авторові набули статусу Ж.-в., лаоська легенда
в повісті Дж.Д.Селінлжера Више крокви, теслі!”.
Ж.-в. є звичним явищем для тв.. які тяжіють
до поліжанровості. тобто містять в собі настанову
на подолання, насамперед, регламенту літ. роду
(роман у віршах О.Пушкіна “Євгеній Онєгін”,
ліро-епічна поема О.Блока Дванадцять”).
Б ори с Іванюк