ЖАНРОВИЙ КАНОН — поняття, шо
означає остаточну традиціоналізацію структурних
ознак жанру в процесі його іст. розвитку.
Життя жанру складається трьох умовних
періодів. Перший — становлення жанру,
формування його атрибутивних властивостей і
набуття ними змістовної визначеності, внаслідок
чого утворюється жанрова матриця. Другий —
період продуктивного функціонування жанр,
форми худож. мислення, в ході якого реалізуються
її змістовні можливості. Логічним завершенням
цього періоду є канонізація жанру. Третій —
пов’язаний із незворотною модернізацією жанру,
або, інакше кажучи, з послабленням структурної
усталеності жанру й трансформацією його
архаїзованої змістовності в пам’ять жанру шо не
виключає подальшої можливості реанімації жанру,
набуття ним вторинної актуальності в нов. іст.
обставинах літ. процесу.
Ж. к. відбиває останню, граничну фазу
другого, клас, за своїм характером, періоду у жилі
жанру. Постійне наслідування будь-якої жанр,
форми, шо набула в певній ситуації літ. доби
актуальної значущості, приводить до наступного
унормування її структурних ознак (насамперед,
теми) та вироблення жанрового стилю. Це
стосується перш за все тих жанрів, якии
притаманна тенденційна модальність (ода,
віршована сатира, пастораль, утопія та ін.)
на відміну від “приватних” жанрів з їх більш
урівноваженим стильовим темпераментом та
сугестивним пафосом (дружнє послання,
епіталама, сповідь та ін.). Щодо таких жанрів,
як елегія, роман, балада та ін. з їх
нерегламентованим відношенням до дійсності, а
й отже, слабким умовним рефлексом на
тематичне завдання, то вони взагалі не схили
до канонізації. Про це свідчить їх безперервна та
по суті безкризова в межах “вел. часу” (М. Бахтін)
історія, хоча будь-який іст. різновид кожного із
структурно гнучких жанрів може не уникнута
крайньої формалізації, особливо при тиражуванні
Ж. к., тобто перетворення його у жанр, стереотип
Симптоматичною ознакою канонізації жанру
є його пародіювання як крайній ступінь
негативної стилізації, яке назавжди усуває
можливість наступної канонізації жанру. При
цьому нишівна полемічність пародії може бути
спрямована як проти конкретного тв., який набув
статусу взірцевого і відповідає уяві його
сучасників про Ж. к., так і проти узагальненого
Ж. к., втіленого в багатьох зразках. Так, “Дон
Кіхот” М. де Сервантеса містить в собі свідому
настанову на пародійну руйнацію романів
Амадіса Гальського як найбільш
представницького зразка сер-віч. лицарського
роману як такого.
Виняткову вагу має Ж. к. у фольклорі з його
вимушеною та культивованою настановою на
гралиціоналізаиію, без якої його існування стає
проблематичним. Він підпорядковує навіть
схильність усної нар. творчості до контамінації
та варіативності і є назагал виразнішим проявом
худож. комунікації мист-ва.
Б о р и с Іваню к