ЖАНРОВИЙ СИНТЕЗ — поняття, що
відбиває заг. тенденцію жанрів до взаємотяжіння,
яка реалізується в худож. тв. як структурна
єдність ознак різних жанрів, як поліжанризм.
Ж.с. генетично зумовлений первісним
синкретизмом мист-ва і є іст. проявом стратегічної
настанови худож, свідомості на узагальнене
осмислення життя. Симптоматичним є постійне
звернення літ. мислення до таких..жанрів. які
мають спадкоємні ознаки синкретизму, зокрема,
до меніппеї (“Майстер та Маргарита”
М.Булгакова) або ж до міфа (“Улісс’’
Дж.Джойса).
У процесі зближення жанр, форм можна
виділити два основні періоди. Перший з них
спричинений переходом від “рефлективного
традиціоналізму” (С.Авєрінцев), коли худож.
мислення було опосередковане цеховою,
зокрема, жанр, традицією, до започаткованого
романтизмом “рефлективного персоналізму”
(термін мій — автор), коли правила худож.
мислення стають безпосередньо пов’язаними з
персоніфікованою свідомістю митця. У контексті
цього переходу відбувається, по-перше,
деканонізація жанрів, спричинена насамперед
послабленням їх залежності від тематичного
завдання, а отже й висуненням ж ан ров ої
модальності як основної змістовної ознаки жанр,
форми, а по-друге, руйнація жанрової системи,
шо склалася в античності і досягла граничного
розвитку у класицистичну добу. Внаслідок цих іст,
важливих для худож. срідомості процесів виникає
можливість не тільки появи нов. жанрів і жанр,
систем, але й контамінації та схрещення різних
жанр. форм.
Другий період, який хронологічно
співвідноситься із XX ст., спричинений заг.
настановою худож. мислення на еклектизм,
зокрема, на вторинне наслідування клас, жанр
спадщини у прагматичному заломленні шодо
вирішення проблем суч. історії. Особливого
значення набув постмоаерніз:: з його грайливою
стилізацією культ., в тому числі, жанр, традиції.
Все це призводить до втрати жанрами іст..
первинної актуальності, тому сприяє вільній
маніпуляції ними, шо відтак створює відкриту
можливість Ж.с. З подальшої мнемонізаиії жанр,
форм (Пам’ять жанру) збільшується Ймовірність
Ж.с., і в перспективі вона візьме па себе
функціональні обов’зки, які і рад. виконувала
жанр, система.
Така періодизація є умовною і не може
відтворити весь складний процес синтезації
жанрів, який завжди співвідноситься з
протилежною тенденцією — жанр,
диференціацією (обидві вони є проявами
визначальних архетипів худож. свідомості —
“діонісійського” та “аполлонівського”).
З певним наближенням можна розрізнити
деякі типи Ж.с.: внутр.-родовий (більшість лір.
тв. Ф.Тютчева становлять став оди та елегії).
міжродовий (п’єса Б.Шоу “Пігмаліон” має
підзаголовок ‘ роман у п’яти діях”; оповідання-
балада Ф.Дюрренматта “Мінотавр”; роман-
мелодрама А.Мердок “.Море, море…”),
схрешсцня власне літ. та позадіт. жанрів (вірш
заповіт, вірш-тост та ін. прикладні” лір.
жанри), жанр, утворення, шо виникають на
перехресті л-ри та ін. видів мист-ва (роман-лжаз
Р. Олдінгтона “Смерть героя”, “Фуга смерті”
австр. поета П.Цел’ана, поема-симфонія
П.Тичини “Сковорода ”). Своєрідним проявом
Ж.с. можна вважати метажанр.
Щодо ступеня інтеграції жанрів в окр. тв.. то
найпростішим варіантом є їх контамінація, яка
характерна для фольклору з його естет,
консерватизмом, але зустрічається і в літ. практиці
ГДеревня” О.Пушкіна поєднує в собі еклогу та
сатир, інвективу і є зразком жанр, антитези).
Складнішим варіантом є підпорядкованість
жанрової вставки — жанровій домінанті,
напр., ідилії чи сх. повісті в романі-епопеї М. де
Сервантеса “Лон Кіхот”, але поняття Ж.с. не
поширюється на ці або аналогічні явиша, бо жанри
в таких випадках зберігають композиційну
самостійність на відміну від структурного альянсу
жанру та метажанру, одного з показовіших проявів
Ж.с. Поширеним варіантом є органічна єдність жанр,
форми з властивою їй жанр, домінантою (жанр, назва
‘Мертвих душ” М.Гоголя — поема — підпорядковує
прикмети іронічної епопеї, анекдоту,
шахрайського роману та ін.). Найбільший
потенціал шодо синтезації малих жанрів властивий
жанрам з гнучкою структурою та відкритою
тематичною змістовністю, перш за все, роману.
Не пояснюється тим, шо він утворився завдяки
звільненню слова від генетичного зв’язку з
первісним синкретичним дійством на відміну від
лірики, а надто, драми, які зберігають
рудиментарні ознаки свого походження, а подекуди
їх актуалізують (як от синкретичний театр А.Арто).
Одним з ранніх прикладів Ж.с. у слов’ян був
літопис, який мав вплив на подальше
формування жанрів епіч. організації.
Див.: Література і музика. Література і
малярство.
Б о р и с Іваню к