ЖАНРОВИЙ СТИЛЬ — композиційно-
мовленнєве виконання жанрового канону,
виразна іпостась змістовності жанру як форми.
Поняття Ж.с. генетично пов’язане з усною
нар. творчістю, де жанр і стиль чітко
взаємозумовлені. Іст. тривалий час — від
античності до класицизму включно —
основоположним чинником Ж.с. була тема. Вона
визначала вибір жанрової матриці, а тому й
зумовлювала стильове очікування. яке
реалізується у достатньо усталеному наборі “мов.”
прийомів і характері їх системного зв’язку.
Відпрацьований стильовий рефлекс на тематичну
домінанту жанру сприяв тому, шо Ж.с. мав
переважно інструментальне, тобто риторичне
значення. Пе, звісно, не виключало його
діахронічного — “цехового” та індивідуального
— варіювання, яке дозволяє досліджувати Ж.с.
як предмет історичної поетики. По суті
тєматико-стильова єдність регламентує уяву про
змістовність жанру. Тому Ж.с. не можна
ототожнювати з суч. розумінням стилю.
Нормативність Ж.с. опосередковано
посилювалась й ієрархічною упорядкованістю
ж ан ров ої системи, шо проявилося в
типологізації Ж.с. на підставі функціональної
спрямованості. Таким було, напр., вчення протри
стилі — високий, сер., низький, яке походить ше
з античності й було докладно розроблене в
трактаті Ре уиїдагі еіоцш”Данте Аліг єрі. який
вважав високим стилем латину, низьким — італ.
мову. (Тому його славетна поема й дістала назву
комедії). Згодом йе вчення підтримували нім.
(М.Опіц) й франц. (Н.Буало) теоретики
класицизму, до рос. л-ри його приклав
М.Ломоносов (“Теорія трьох штилів “).
В постйласицистичну добу еволюції жанру, яка
почалася романтизмом та завершується
постмодернізмом, зокрема, у зв’язку з
послабленням кореляції між темою і жанром, шо
приводить, напр,, до травестування жанру. Ж.с.
стає безпосереднім виразом його ціннісного
пафосу і тим самим єдиною ознакою жанр,
маркованості тв.
Б о р и с Іванюк