ЖИТІЄ (або житійна література) — з болг.
(див. також “агіографія” — від ahios — святий,
gra fo — пишу) — жанр біографії св. христ. Церкви
(православної або катол^, проповідників, аскетів,
мучеників, сповідників, юродивих. Ж. виникло
на тлі розкладу ант. -біографії на зразок
Плугархової. Якшо античність зробила центром
уваги людину, котра була втіленням
громадянських чеснот, то христ. епоха підносить
“обожену” людину, громадянина Граду Божого.
Звідси полярна спрямованість Ж. стосовно ант.
біографії: воно зображує не громадянську
діяльність особи й навіть не її вчинки, але духов.
зростання. Наявність фабули, діалогів, ін.
персонажів, навіть фантастики покликані лише
відтінити психол. насиченість розповіді. Проте
саме з ант. біографії утримано ідею дати читачам
приклад для наслідування.
За часів катакомбного існування
християнства Ж. складалися звичайно як
мартирологи, тобто лаконічні переповідання про
мучеників. З виникненням чернецтва почали
створюватися Ж. пустельників, на зразок
біографії засновника монашого служіння, св.
Антонія, написаної св. Афанасієм Алек-
сандрійським у І\Л ст. н.е. Тоді ж було написано
славетну .“Сповідь” св. Августина, котра, не
претендуючи на житійність, дала проте міцну
підтримку нов. жанру. Ранні Ж. надихалися
спогадами, чи переказами сучасників про ту чи ін.
непересічну особистість та її подвиги (Антонія
Фіваїдського чи’ Симеона Столпника та ін.), і
відзначалися поетичністю та мальовничістю.
Почасти до того спричинювалися й не забуті анг.
традиції. В них, згідно з літ. етикетом раннього
сер.-віччя та пізньої античності виразно змальовано
атмосферу чудесного, присутні ареталогічні
мотиви, як в описі видінь св. Антонія Вел. У
тканину нов. жанру впліталися міфол.-фольклор,
і ант. літ. сюжети та мотиви (напр., мотив
змієборства й вивільнення діви від змія в Ж.
Георгія-Побідоносця) або навіть мотиви притчі,
легенди, анекдоту. Використовували Ж. й
монастирський фольклор. У свою чергу Ж. стає
джерелом фольклору: легенди, пісні жонглерів
або духовні вірші. В ці часи зацікавленість
сюжетом, діалогом або яскравістю образу була не
менш важливим моментом, ніж дидактика.
Ранні Ж., як і ант. тв., ділилися структурно за
трихотомічним принципом: передмова, гол.
частина та епілог. Ж. рано почали групуватися в
зб. для церк. потреб — для вшанування пам’яті
святого, “в котрого пам’ять твориться”. Так
виникли календарні збірки — Мінеї Служебні (по
місяцях на цілий рік) та Четьї Мінеї (себто “для
читання”). Окрім того, склалися Прологи
(скорочений варіант Міней), Торжественники та
Соборники (зб. Ж. найбільш значних святих).
Некалендарні зб. — патерики (Отечники) Групують
матеріал за алфавітом (“Абетковий Патерик”) або
ж тематикою; часом — за локальним принципом
виникнення в тих чи ін. монастирських центрах
(Лимонар — “синайський патерик” І.Мосха;
Лавсаїк — “єгип. патерик” Палладія та ін ).
В ІХ-Х ст. Ж. стає поступово явищем масової
літератури, набуваючи рис політ,
заангажованості. тенденційності та холодного
дидактизму. Цей тип Ж. формується у Візантії, у
Симеона Метафраста (2-а пол. X ст.), котрий був,
проте, впливовим агіографом для Сх. й Зх.
Неповторні риси героя поступаються трафарету,
котрий має гарантувати відчуття “ідеальності”:
герой Ж. обов’язково народжується віл
благочестивих батьків, змалку тяжіє до
аскётичних подвигів, виявляє здатність творити
чудеса, які продовжуються звичайно й після його
мирної смерті,- як правило, на могилі.
Панегіричний тон сягає вершини в похвалі, шо
вінчає Ж. Риторика бере гору над поетикою. Ця
схематичність скоро поступається на Зх.
белетризованому, поет, викладу (Волфганг .
Геррідський, X ст.,; Якопо де Ворагіне, XIII ст.;
Петр Наталібус, XIV ст.). :
Тенденція створити систематизований звід
житійної л-ри спостерігається на катод. Зх. в часи
Реформації, коли протестанти почали
заперечувати культ святих як такий. Почали
видаватися “Мартиролог англійських святих”
(1562), “Мартиролог англійський” (1608),
Мартиролог іспанський” (1651). Величезний
матеріал катол агіографії вдалося
систематизувати єзуїтам: Ж.Боланд та товариство
‘боландистів” вилають багатотомовий зб., шо
виходив друком з 1643 до 1903 pp. (“Acta
sanctorum”). Поль, єзуїт П.Скарга створює 1579
р. свої “Житія святих”. Проте спершу у зх. слов’ян
складалися “княжі” житія, бо можновладці й були
першими героями християнизації (напр., чес. Ж.
Вацлава й Людмили). Разом з тим, тут
поширювалися типові лат.-чес. Ж., подібно як і у
Словаччині (легенди про св. Сворада й Бенедікта
та про св. Стефана).
У православно-візант. регіоні (півд. слов’яни,
Румунія, Кавказ, Сірія, Ефіопія) Ж. складалися
переважно на основі пізніх візант. нормативів (за
винятком Вірменії з її раннім церк. відмежуванням
від Візантії).
В Київ. Русі Ж. стали відомі завдяки
старослов’ян. (болг.) перекладам з грец. мови
богослужебних зб. (Четій, Прологів та Патериків).
Оригінальні київ. Ж. спершу виникали, як і в зх.
слов’ян, у вигляді “княжих ”: Ж. Бориса та Гліба.
котре стверджує ше незвичні христ. чесноти
загиблих княжичів (XI ст.), Володимира, Ольги,
Мстислава, Михайла Чернігівського. Виникають й
типові монастирські Ж., напр. св. Антонія та
Феодосія Печерських (ХІ-поч.ХІІ ст.), шо складають
основу Києво-Печерського патерика (поч. XIII ст.).
Відомі почасти й імена перших вітчизняних
апографів — напр., Нестора Печерського.
Подальший розвиток жанру на укр. грунті
являє досить багату картину, незважаючи навіть
на руйнацію культури за часів монг. навали. Нове
піднесення жанру почалося в ренесансні часи,
не без впливу зб. Скарги, досвід якого було
широко використано, особливо у Києво-
Могилянській Академії (“Patericon” С.Косова
поль. мовою — перекладення Касіянівської
редакції Києво-Печерського патерика; подальше
упорядкування тексту цієї пам’ятки Й.Тризною
та К.Хопошевським). Аж до XVIII ст. в київ, та ін.
укр. духов, центрах накопичувалися друковані й
рукописні. Ж. та зб., які часом оброблялися
визначними майстрами слова (напр.,
Й.Галятовським; XVII-XVIII ст.). Апофеозом є
творчість св. Дмитра Туптала — чотиритомовий
варіант Четій-Міней (1683-1705), котрий
узагальнив спільну роботу укр. та рос. книжників,
розпочату ше за Івана Г розного московським
митрополитом Макарієм, котрий понині є для
правосл. церков України, Росії та Білорусі опорою
в богослужебній та просвітницькій діяльності.
Рос. агіографія, якшо проминути написані
скорше в дусі воїнських повістей Ж. Олександра
Невського, Ловмонта Псковського та Дмитрія
Донського, складалася як така майже цілком під
другим південнослов’янським впливом (кін.
MV — поч. XV ст.).
Часом рос. агіографія прямувала власними
шляхами (оригінальний переспів фольклор,
сюжету про мудру діву в “Ж. Петра та Февронії”,
побутовий колорит Ж. св. Юліанії Лазаревської,
старообрядницькі Ж. боярині Морозової, Івана
Неронова). Найбільш оригінальна барокова
автобіографія Аввакума, типол. споріднена з
більш раннім Ж. — автобіографією св. Терези
Іспанської (XVI ст.).
Надзвичайно популярним стало “Житіс
Алексія, чоловіка Божого’’, створене за кордоном
на основі поетизації ранньохрист. ідеалу, й
сприйняте в країні, де не було споконвіку ані
приватної власності, ані політичного грунту для
особистої гідності, як маніфест прав приниженої,
й разом богообраної індивідуальності. Воно відоме’
ще з Київ, часів, але безліч разів переписувалося
в Росії й стало взірцем для створення численних
нов. житій.
Сьогодні Ж. обома ортодоксальними
церквами творяться в основному на клас, зразках,
як от, напр., нещодавно канонізованих св.
А.Рубльова та митрополита Макарія.
У пд-слов’ян. л-рах жанр Ж. в умовах
османського поневолення продовжував бути
актуальним аж донедавна. У болгар ХУІ-ХУІІ ст.
образи св. Іоана Хрестителя та Миколи
Мірлікійського переосмислено було як захисників
бідних селян. “Житіє царя Уроша” серб,
патріарха Паісія (1642) сповнене згадок про
минулу велич. Особливо драматичне “Житіє та
страждання грішного Софронія” (1803-1805) —
автобіографія Софронія Врачанського — плач
поневоленого в атмосфері терору та приниження.
Подібне спостерігається й в л-рі Ефіопії, в
якій аж до XX ст. Ж. стародавн. царів правили за
публіцистичні заклики.
Варто відзначити типол. подібність до христ. Ж.
життєписів діячів буддизму, напр., “Історію буддизму
в Індії” тибетця Таранати (1608) або “Зібрання тв.
Сронцзан-Гампо”, “Сказання про Золоту Вервиїло”,
“Сказання Панди”, “Кн. дорогоцінних настанов”,
“Царські розповіді” Уго Далай-лами (1617-1682).
Зрештою у XVII ст. ця традиція занепадає в Тибеті,
але триває на околицях буйдійського світу (життєписи
монг. лам XVII ст.).
Украй оригінальним’ є включення до візант.
православної агіографії життя самого Будди,
котрого змальовано тут як святого Иоасафа,
царевича інд. (на Русі це Ж. відоме як “Сказання
про Варлаама та Йоасафа”).
Включення трад. житійного сюжету або самої
ідеї Ж. до нов. л-ри є поширеним явищем. Тв.
Д.Дефо про Робінзона й численні його
наслідування виникають на основі поетизованої
моделі “анахорета”-самітника. Те ж можна
сказати про роман-біографію та роман
виховання, джерела яких — в “Сповіді”
Августина й агіографічних тв. сер.-віччя. Ця
форма виразно вплинула на Л.Толстого, герої
якого, починаючи від . трилогії про Ніколіньку
Іртєньсва й аж до повісті “Отець Сергій”, завжди
прагнули побудувати своє життя на основі
суворого христ. стереотипу поведінки.
В радянський час традиції житійної л-ри
непомітно передавалися жанру “героїчної
біографії”, напр., серії “ЖЗЛ”, в якій
спрощувалися й модернізувалися в офіційному
дусі життєві шляхи видатних осіб. Те ж можна
сказати про використання біографічного методу
у викладанні л-ри у вишій та особливо сер. школі.
Але в цілому секуляризована л-ра ХІХ-ХХ ст.
використовує житійні сюжети, мотиви й образи в
дусі стилізації. Так. сюжет з Київського патерика
про використання чорта для малдрівки, шо
відмайнувся у новгородському “житії ^пископа
Геннадія (той хотів летіїи чортом до Єрусалиму),
використань ‘О.Пушкіним в жартівливому вірші:
не менш невимушена використав його М.Гоголь
(“Ніч перед Різдвом”).
Суто естетазовану стилізацію Ж. подає європ
л-ра-ХК-ХХ ст. Така, напр., “Спокуса св. Антонія”
Г.Флобера, насичена фантасмагоріями в дусі
картин Є.Босха. А.Франс артистично стилізував
новели “Перламутрової скриньки” під “Золоту
легенду” Я. де Ворагіне. Число таких прикладів
величезне, особливо в л-рі поч. XX ст., коли
сти/іізація під Ж. набуває неосяжного характеру.
Зокрема це спостерігається в рос. л-рі. Темі віддають
належне О.Ремізов, Б.Зайцев, Ф .Сологуб,
Л.Андреев; дехто, як Ремізов.шукає тут перш за
все стилістичної барвистості, декоративності,
дехто, як Сологуб або Андреев, здобувають з форми
житія енергію потужного філос. узагальнення, часом
з богоборчим відтінком. (“Житіє Василя
Фівейського”). Спостерігається тенденція до
створення “анти-житія” у радикалів XIX ст. (“Пани
Головльови” М.Салтикова-Щедріна, які проте
закінчуються суто христ. розкаянням грішника).
Семен А брам ович