ЗАГАДКА (англ. riddle, фр. eniqme, нім.
Ratsei) — один з найбільш своєрідних, з
домінантною інтелектуальною функцією, жанрів
нар. творчості. Жанру 3. підпорядкований тип
висловів (паремій, текстів), суть семантики яких
складають аналітичні процедури (з одночасними
процесами перетворення та ідентифікації) по
створенню образно-інакомов. описової частини
(власне 3., сигнифіката, кода) з імпліиитно
заданим об’єктом опису (відгадкою, денотатом).
Складність наук, дефініції 3. полягає у її
смисловому тавтологізмі, позаяк 3. народжується
водночас з відгадкою. Запропоноване визначення
відбиває саме цей аспект. Суч. дефініції 3.
здебільшого зорієнтовані на сприйняття паремій
у контексті заг. теорії дискурсу; в них 3. та
відгадка “розводяться” у різні смислові площини
3 акцентуацією операційних взаємин між ними.
Проблема походження 3. залишається
недостатньо висвітленою. Вчені міфологічної
школи (Ф.Буслаєв), досліджуючи сканд. епос,
“Вірш про Голубину книгу”, самі 3., доводили їх
міфол. генезу. Вони вбачали джерела 3. у
запитувально-відповідальних формулах
космогонічних переказів про поч. світу і
першолюдини, ототожненні макро- і
мікрокосмосу. З міфол. позицій розглядали 3.
0.Потебня, І.Франко.
За суч. дослідженнями (В.Топоров, Т.Ців’ян)
формування 3. пов’язане з комплексом
фундаментальних явиш міфоритуальної культури:
універсальною міфопоет. світоглядною
концепцією — “деревом світовим”, порубіжними
ритуалами річного і вікового циклів, творенням
Всесвіту та ін. “Світ, дерево” (трихотомічна
вертикальна “будова” Всесвіту) як
загальноохоплювана система міфол. сусп.
свідомості, трансформувавшись, стане одним із
основних чинників фольклор, культури взагалі, в
тому числі 3. У 3., співвідносних з світ, деревом,
реалізуються властиві йому породжуючі, часові,
просторові, генеалогічні і числові функції: “Дуб-
луб довговік, на ему 12 гіллів, на кожній гіллі по
4 гнізді, а у кожному гніті по 7 яєць і кожному
ім’я є”. (Номис; відгадка — рік). На думку
Топорова 3. такого типу “мають відношення не
тільки до року, але і до самого світ, дерева, яке,
по суті, в них описується. Взагалі можна вважати,
шо, принаймні у ряді традицій, міфологема про
світ, дерево являє загадку par excellence, з якої
виникли всі основні семантичні типи загадок”.
Про 3. “Сидить півень на вербі, пустив коси до
землі” (Номис; відгадка — Сонце) Франко писав,
шо “тут небо, зовсім у дусі пв. міфології, предстає
єсть як світ, дерево (Weltesche), з часом
перемінене на вербу”.
ін. винятково важливою міфоритуальною
моделлю 3. було творення Всесвіту напередодні
нов. року (у слов’ян — зимове сонцестояння).
Різноманітні джерела трал, культур свідчать про
трави із 3., своєрідні інтелектуальні турніри на
межі ст. і нов. року, коли, за прадавн. уявленнями,
у вирішальному двобої сходились руйнівні сили
Хаосу з силами Космосу, ініціюючими ви­
никнення, упорядкування і взагалі буття Всесвіту.
Людина сакральним Словом (вербальна магія),
адресованим Творцю (тотему?), намагалася
сприяти життєдайному акту — народженню Світу-
покровителя. Тому празагадки, за реконструкцією
Топорова, пропонувались у певній послідовності,
залежно від порядку творення макро- і
мікрокосмосу: хаос — небо і земля — сонце,
місяць і зірки — час і числа — рослини — тварини
— людина — дім тошо. (Пор. аналогію з Толубиної
книги”: Отчего начался у нас белый свет; —
отчего у нас солнце красное; — отчего у нас млад
светел месяц; — отчего у нас звезды частые; —
отчего у нас зори светлые?…).
Подібно творяться частини світу з
розчленованого тіла “першолюдини”, що
відображає реальну процедуру з людською
офірою.
Таким чином, розпадання у порубіжні (крит.)
ситуації Світу у Хаосі з наступною інтеграцією
Космосу з фрагментів природи відбувалось за
певним алгоритмом запитально-відповідальної
форми, суголосним концептуальним принципам
бінарності і діалогу первісної міфоритуальної
культури. Празагадки були спрямовані не стільки
на відгадування, скільки на безумовне знання
відповіді з її домінуючим вітальним
сакралізованим сенсом.
Оскільки міфол. свідомість уважала людину
частиною заг. Космосу, то природно, шо її життя у
перехідні періоди також супроводжувалось
загадками (“випробовування” загадкою перед
царюванням, напередодні одруження — у текстах
казок, під час сватання — в системі весільного
обряду, при досягненні зрілості — “дівка-
семилітка”, вирушенні в дорогу — “направо
підеш..,”, відходом у потойбічне життя — 3.
Сфінкса). Характерно, шо чужинець т.ч. підлягав
випробуванню 3., й неспроможність довести свою
належність до даного культ, коду в системі
архаїчного мислення (“свій” — “чужий”) мала
коштувати життя. Щодо цього яскрава постать
Глума з тв. Дж.Р.Толкіна “Володар кілець”, шо
бавиться з перехожими, наче Сфінкс пн. Світу.
Саме таким чином Глум — житель темних,
брудних вод, “підземного” світу — символ
“смертної загадки”.
Сусп. свідомість з розвитком соц. буття
еволюціонувала від міфол. світобачення до
“реаліст.”, понятійного, шо призводило до
суттєвих семантичних видозмін, трансформацій
прадавн. концептів, образних структур. 3. як
вагома частина трад. культури європ. народів
сформувалась в іст. епоху — принаймні
переважна більшість зафіксованого корпусу
текстів. Функціонуючи у понятійній мислетвор.
системі, відокремившись від сакрального ритуалу,
вони, окрім постійної інтелектуальної, отримали
естет., ігрові, дидактичні та ін. ознаки. 3. як
складник світоглядної і інтелектуальної
діяльності людини охоплюють найрізноманітніші
сфери життя. У наш час 3. — один із активно
побутуючих жанрів нар. творчості, на якому
рельєфно проступають результати
професіоналізації митиів. Цим пояснюється той
факт, шо засоби об’єктивації образної аналітичної
думки вийшли за межі вербальних; існують 3.
формульні (математичні), графічні, фонетичні,
предметні та ін.
З погляду теорії тексту 3. являє собою
трикомпонентний дискурс, який складається з
формулювання тексту, запитання (“шо це?”) і
відповіді; перший компонент в реалізації 3. є
обов’язковим, він існує у вигляді вербалізованої
реальності; два інших — факультативні. 3.
діалогічно незалежна від наявності чи відсутності
реципієнта. За формально-мовленєвими
ознаками (невел. за обсягом семантично
завершений дискурс) 3. належить до класу мал.
дискурсних форм (типу приказка, приповідка,
велерізм тощо) і становить предмет і об’єкт
вивчення такої вагомої галузі суч.
фольклористики, як пареміо/іогія
Одне із перших міркувань стосовно 3.
належить Арістотєлю, який вважав її різновидом
метафори (“метафори включають в себе
загадку”). Термін “3.” у сх. слов’ян зафіксовано
1649. Визначення 3. в укр. фольклористиці
вперше запропонував [.Срезневський: “Загадки.
Плод народного остроумия. Они вообще носят
отпечаток какой-то обдуманности и
затейливости”. Сучасні авторитетні пареміологи
Р.Джорджес і А.Дандіс кваліфікують 3. як
“вербальне висловлення, яке містить один, два
або більше дескриптивних елементів (ДЕ). Ці
дескриптивні елементи можуть знаходитись в
опозиції, і референт їх повинен бути
відгаданий”. Семантичну природу 3. удатно
ілюструє логічний парадокс філософа
Л.Вітгенштайна; “Загадки немає” — у тому
розумінні, що 3. є одночасно і відгадкою. Поетика
3., надто типологія означувальних
(“дескриптивних”) елементів, логічні та естет,
механізми їх утворення конче потребують
подальшого висвітлення. З наук, доробку
привертають увагу праці В.Шкловського,
М.Рибнікової, В.Митрофанової, В.Анікіна,
С.Лазутіна. Вартісний нарис про слов’ян,
запозичення 3. із сх. рел. л-ри належить акад.
В.Перетиу. У зб. 3. подаються переважно за
тематичним принципом.
Ф е д ір Євеєєв