ЗАГОЛОВОК, або НАГОЛОВОК — автор,
назва тв., шо є структурним складником тексту,
першою його вирізненою, графічно виділеною
архітектонічною частиною. Назва має
сконцентрувати сенс мист. твору, відобразити
автор, задум, привернути увагу ло домінантних
складників тв. Про вагомість 3. писав, зокрема,
І.Кочерга: “Назва <…> при всій своїй стислості є
насамперед синтез, душа твору, і потрібне чимале
вміння, шоб кристалізувати в двох-трьох словах
цю душу. Назва <…> повинна бути точною,
стислою, характерною <…> витікати з сюжету, з
характерів або з основної ідеї твору”.
У давнину 3. розташовувався наприкінці
рукопису (сувою або кн.). До XVII! ст. переважали
довгі 3., які містили різноманітну інформацію про
даний тв., своєрідну анотацію. Напр., “Се повісти
временных літ, откуду есть пошла Русская земля,
кто в Києві нача первое княжити и откуду
Русская земля стала єсть” (21 слово). Така
багатослівність була характерна й для 3. тв.
худож. прози. Так, повна назва “Робінзона Крузо”
Д.Дефо складається з 49 слів, “Гуллівера”
Дж.Свіфта — з 15 слів. Л-ра новішого часу тяжіє
до стислих 3. Довгі докладні 3. вживаються як
засіб стилізаиіїпід старовину (“Вогненний ангел”
В.Брюсова — 63 слова), чи роман австр.
письменника X. фон Додерера (1896-1966)
“Освітлені вікна, або Перетворення дійсного
радника Юліуса Цихаля на людину”, роман
К.Воннегута “Бійня номер п’ять, або Хрестовий
похід дітей”, іст. повість Б.Окуджави “Мерсі, або
Пригоди Шипова. Старовинний водевіль”.
Поетика 3. пов’язана з поетикою всіх
структурних рівнів худож. тв. З огляду на те, що
саме наголошено в 3., їх можна поділиш на групи.
Така класифікація 3. дешо умовна. Окр. 3. можна
зараховувати до двох груп водночас. 3. — гол.
персонаж: назви майже всіх ант., ренесансних і
класицистичних трагедій, “Фауст” Й.-Ф.Гьоте,
“ Наталка -Полтавка ” 1. Котляревського,
“Айвенго” В.Скотта, “Гобсек” О.де Бальзака ,
“Євгеній Онєґін” О.Пушкіна, “Пан Тадеуш”
A.Міцкевича, “Назар Стодоля” Т.Шевченка,
“Микола Джеря” І.Нечуя-Левицького, ‘Я, Богдан”
П.Загребельного (це дуже численна група 3.).
Варіантом цієї групи є назва тв. іменами двох
персонажів: “Тристан та Ізольда”, бл.-сх, дестани
“Лейла і Меджнун”, “Ферхад і Ширін” (“Хосров і
Ширін”), “Тахре і Зухра”, груз. нар. епос
“Абессалом і Етері”, “Ромео і Джульетта”
B.Шекспіра, “Баба Параска і баба Палажка”
І.Нечуя-Левицького. Персонажі в 3. можуть бути
названі не лише за якоюсь спільністю але й за
протиставленням: “Лускунчик і мишачий король”
Е.Т.А.Гофмана. 3.-персонажі: “Дами і гусари” гр.
0.Фредра, “Три мушкетери” О.Дюма-батька,
“Селяни” В.Реймонта. 3. може бути також кличка
тварини: “Біле Ікло” Дж.Лондона. 3.-персонаж,
крім номінації, може наголошувати на
позитивному чи негативному автор, ставленні до
дійових осіб: “Бідна Ліза” М.Карамзіна,
“Сердешна Оксана” Г.Квітки-Основ’яненка,
“Знедолені” В.Гюґо, “Моральність пані Дульської”
Ґ.Запольсько’і. 3. типу вказаних повістей
Карамзіна та Квітки відображують не лише автор,
модальність але й модальність цілого літ. напряму
— сентименталізму. 3. — тема-. “Дворянське
гніздо” І.Тургенєва, “Земля” О.Кобилянської. 3.
— проблема: “Батьки і діти” Тургенева, “Кому на
Русі жити добре’’ М.Некрасова. Можливі 3., де
поєднано ознаки теми та проблеми: “Війна і мир”
Л. Толстого, “Російський ліс” Л. Леонова. З.-ідея:
“Лихо через розум” О.Грибоєдова, “Воскресіння”
Л.Толстого. З.-образ-предмет, шо має визначальну
сюжетну й символічну вагу в тв.: “Викрадений
лист” І.Л.Караджале, “Вишневий сад” А.Чехова,
“Золотий ланцюг” і “Пурпурові вітрила” О.Гріна,
“Засіб Макропулоса” К. Чапека, “Алмазне жорно”
1.Кочерги. З, – місие лі!: “Кентерберійські
оповідання” Дж. Чосера, “Вечори на хуторі біля
Диканьки ”, “Миргород” М.Гоголя, “Малостранські
оповідання” Я.Неруди, “Лурд” Е.Золя,
“Бориславські оповідання” І.Франка,
“Петербург” А.Бєлого, “Празькі куранти” Назима
Хікмета. 3. — час дії: в минулому (“Хроніка часів
Карла IX” П.Меріме, “93-й рік” В.Гюґо), у
сьогочасності, або й у майбутньому (“1984″
Дж.Оруелла). 3. можуть вказувати воднораз на
тему й на час дії (“Хрестоносці” Г.Сенкевича).
Поширені 3. — тропи: порівняння (“Глитай,
або ж Павук” М.Кропивницького), метафори
(“Лялька” Б.Пруса, “Блошиця” та “Лазня”
В.Маяковського), символи (“Камінний хрест”
В.Стбфаника, “Камінна душа’’ Г.Хоткевича),
символічний сенс можуть набувати в назвах
природні явиша (“Гроза” О.Островського,
“Зелений промінь” Т.Гарді, “Перед сходом сонця”
та “Перед заходом сонця” Г.Гаугттмана, “Світло
в серпні” В.Фолкнера), алегорії (“Досвітні вогні”
Лесі Українки, “Каменярі” Франка), метонімії
(“Борислав сміється” Франка, “Гомоніла Україна”
П.Панча), гіперболи (“І ловше віку триває день”
Ч.Айтматова), оксюморони ( ‘Мертві душі” Гоголя,
“Живий труп” Л.Толстого).
Цікавим випадком є той, коли в назві слова
набувають значення контекстуальних антонімів:
“Червоне і чорне” Стендаля, “Кролики та удави”
Ф.Іскандера. Антоніми можуть претендувати теж
на всезагальність, на цілісне антитезування-.
“Війна і мир” Л.Толстого.
3. можуть оформлятися як риторичні фігури:
“Подивись на свою домівку. Янголе” Т.Вулфа,
“Гей, хто-небудь” В.Сарояна, “Бувай здоровий,
школяре!” Б.Окуджави, “Прощавай, Гульсари!”
Чингіза Айтматова.
Окр. групу складають 3., шо позначають пише
якусь кількісну ознаку: “Книга тисячі й однієї
ночі”, “Декамерон” Дж. Бокаччо, “Пентамерон”
Маргарити Наваррської, “Історія світу в 10 1/2
главах” Дж. Барнса.
Досить поширене називання тв. ,
фразеологізмами, крилатими словами (“Вогнем і
мечем” Г.Сенкевича) або прислів’ями (“На
всякого мудрія досить простоти” О.Островського,
“1 один у полі воїн” Ю.Дольд-Михайлика).
3. відображує жанр, приналежність тв. Тому
як 3. може використовуватися автор, жанр,
(часто квазіжанр.) визначення: “Сповідь” Аврелія
Августіна, “Сповіль” Ж.Ж.Русо, “Сповідь сина
віку” А, де Мюссе, “Казки матінки Гусині”
Ш.Перро, “Подорож з Петербурга в Москву”
О.Радішева, “Подорож у Арзрум” О.Пушкіна,
“Посмертні записки Піквікського клубу”
Ч.Діккенса, “Старовинні чеські перекази”
A.ірасека, “Лісова пісня”, “Давня казка” Лесі
Українки, “Балада про Захід і Схід”
Дж.Р.Кіплінга, “Сага про Форсайтів”
Дж.Голсуорсі, “Оповідання з однієї кишені”,
“Оповідання з другої кишені”, “Книга апокрифів”
К. Чапека, “Оптимістична трагедія”
B.Бишневського, цикл “Сонети до Орфея”
Р.М.Рільке, “Записки кирпатого Мефістофеля”
В.Винниченка, “Педагогічна поема”
А.Макаренка, “Поема Гори”, “Поема Кінця”,
“Поема Драбини”, “Поема Повітря”
М.Цветаевой “Поема без героя” А.Ахматової,
“Поема дощу” Б.Ахмадуліної, “Балада про
перукаря” П.Маркіша. В подібних випадках
жанр, назва-3. часто містить у собі вказівку на
ставлення автора до певної традиції:
“Небожествена комедія” З.Красіньського,
“Людська комедія” Бальзака, “Слово про рідну
матір” М,Рильського.
Чи не частіше, ніж пряме називання, жанр,
визначеність дається в 3.: приміром, у
біографічних (автобіографічних) романах та
повістях (трилогія С.Аксакова “Сімейна
хроніка”, “Спогади”, “Дитячі роки Багрова-
внука”; трилогія Л.Толстого “Дитинство”.
“Отроцтво”, “Юність”; “Підліток старих часів”
Ф.Моріака) або в сімейних романах (“Пани
Ґоловльови” М.Салтикова-Шедріна, “Брати
Карамазови” Ф.Достоєвського, “Люборацькі”
А.Свіднииького, “Буденброки” Т.Манна, “Життя
Імтеургіна-старшого” юкагірськога письменника
Текі Одулока, “Сестри Річинські” І.Вільде).
Існує обопільний зв’язок 3. і літ. напряму. З
од. боку, показовий приклад, коли назва кн. так
точно визначила сутність напряму, що дала йому
назву: “Сентиментальна подорож” Л.Стерна. З
ін. боку, напр., характерні назви низки тв.
письменників-натуралістів, шо наголошують
біологічно-сексуальну сутність дійових осіб: роман
“Людина-звір” Е.Золя, драма “Пацюки”
Гауптмана, драми “Чоловік”, “Жінка без
ганджу’’, зб. оповідань “Людський звіринець”
Г.Запольської.
3. відбивають най. традицію та традицію
міжнар. взаємин. Так, напр., на поль. культуру
протягом віків впливали католицтво, лат. мова і
латиномов. писемність. Глибоко вкорінилася лат.
фразеологія. Відображенням цього є 3. Якшо в
романі Сенкевича “Quo vadis?” лат. 3. умоти­
вований тим, шо дія відбувається в Римі І ст. н.е.,
то “Bene nati” Е.Ожешкової, “Polonia irredenta”
A.Немоєвського, “Homo sapiens”
С.Пшибишевського відображують поль. життя
кін. XIX – поч. XX ст. Досить сильна була
латиномов, традиція в Україні. На поч. XX ст.
орієнтація на цю традицію підсилювалася
прагненням до європеїзації укр. письменства.
Відтак відповідні 3.: Франко — “Boa constrictor”,
“Semper tiro”; M.Коцюбинський — “Persona
grata”; Леся Українка — “Contra spem spero”,
“Slavus-sclavus”, “Fiat nox”, “Ave regina”;
M,Вороний — цикли “Amoroso”, “Ad astra”, “De
mortuis”, “Гуморески. Cum grano salis”. Менше
зустрічаються подібні 3. в рос., болг., л-рах, які
не були безпосередньо зв’язані з латиномов.
традицією. Нечисленні винятки ліше
підтверджують це положення. Лат. 3. застосовує
Брюсов, наголошуючи орієнтацію на ант. і європ
культуру: зб. поезій “Me eum esse” (1897), “Tertia
vigilia” (1900), “Urbi et orbi” (1903), “Mea “ (1924).
В окр. випадках 3. можуть відбивати латиномов.
традицію опосередковано. В поезії С.Чеха “Ad
majorem dei gloriam” використання єзуїтського
девізу і рефренне його повторення в тексті має
антиклерикальний викривальний сенс. 3.
алегоричної казки “Attalea princeps” (1880) рос.
письменника В.Гаршина —• ботанічна назва
рослини.
З, містять естет, сигнали, позначки про
джерела, які автор у той чи ін. спосіб використав.
Це можуть бути цитати з фольклору: “Ой не ходи,
Грицю, тай на вечорниці” М.Старицького, або “У
неділю рано зілля копала” О.Кобилянської, або з
л-ри: назва роману Айтматова “І довше віку триває
день” — рядок з вірша Б.Пастернака “Єдині дні”.
Частіше, звісна річ, 3. містять відомості про
ідейно-твор. близькість між письменниками. 3.
“Камінний господар” Лесі Українки підказує
зіставлення з традицією саме “Камінного гостя”
Пушкіна (а не ін. численних тв. про Дон Жуака|.
В білор. поезії склалася засада, наслідуючи
“Кобзар” Шевченка, називати зб. віршів нар.
інструментом чи нар. виконавцем: Ф.Богушевич
— “Дудка білоруська”, “Смик білоруський”,
“Скрипка білоруська”, Я.Купала “Жалейка”,
“Гусляр”. О бразні аналогії, перенесення
запозиченого образу-персонажа в нові іст. й най.
умови підкреслюються. 3. “Новий Дон Кіхот, або
Сто шаленств” поль. комедіографа графа
Фредра, рос. моралістично-сатир. романи:
B.Наріжного “Російський Жилблаз, або Пригода
князя Гаврили Симоновича Чистякова” (1814) і
Й.Сєнковського “Російський Жилблаз, пригода
Олександра Сибирякова, або Школа життя”
(1839), комедія чес. драматурга В.Незвала
“Новий Фігаро” (1935), тур. автора Назима
Хікмета “Тартюф-59”. Окр. випадок — 3. шо
звучить полемічно шодо трад. ідейно-образного
матеріалу: іст. повість поль. письменника
Л.Кручковського “Кордіан і Хам” (1932) —
полемічна образна аналогія до трагедії
Ю.Словацького “Кордіан”. Гумор, забарвлення
має 3., шо об’єднує мікроцикл з двох “жартливих”
оповідань В.Шишкова: “Шерлок Холмс — Іван
Пузіков”. Традиція в назві літ. тв. може виступати
теж як алюзія (“Потоп” Сенкевича — алюзія на
бібл. Всесвітній потоп)
У назвах тв. на трад. сюжети майже завжди
має місце номінативне підкреслення зв’язку з
першоджерелом: “Гамлет Шигровського повіту”
І.Тургенєва, “Гамлет, або Довга ніч доходить
кінця” А.Дебліна, “Доктор Фаустус” Т.Манна
тошо.
Жанр, традицію може відображати
ономастична структура 3. Вергілій (70-19 р. до
н.е.) написав рим. епопею, наслідуючи не лише
основні жанр, ознаки гомерівських епопей, але й
створив на кшалт “Одіссеї” та “Іліади” 3. своєї
епопеї ‘“Енеїда”. В подальшому така словотвірна
модель: ім’я гол. героя, або назва держави +• суфікс
-їда, -ала, — стала жанр, традицією героїчної
епопеї часів Відродження (“Тесеїда” (1339-41)
Дж.Бокаччо; “Лузіади” (1572) порт, поета Л. ді
Камоенса) та класицизму (“Франсіада”, 15*72,
франц. поета П. де Ронсара; “Генріада”, 1728,
Вольтера). Численні подібні йменування у традиції
рос. класицизму: “Петріада” (1730)
А.Кантеміра, “Дмитріада” П.Сумарокова (17 ),
“Россіада” (1779) М.Хераскова. Ще з поч. XVI
а . ця тргш яиія стала пародіюватися. Постають
назви-пародГі: “Мухоїда” — одна з трьох поем,
шо складали “Макаронію” італ. поета
Т.Фломенго (1491-1544), відтак “Мишоїда”
(1775) поль. письменника І.Красіцького — ірої-
коміч. поема про війну мишей з котами, поема-
травестія “Горпинида, чи Вхоплена Прозерпіна”
(1818) П.Білецького-Носенка, “Гавриїліада”
(1821) — сатир, антирел. поема Пушкіна, сатир,
повість Ю.Андруховича “Московіада” (1993).
3. дуже важливий складник тв. для автора, а
також для адекватної рецепції тв. читачем. Тому
не є рідкістю випадки, коли письменник,
працюючи над текстом, змінює назву тв., аби
досягнути найбільшої відповідності між автор,
задумом і 3. (напр., “Льореляй” — “Без подій” —
“Царівна” Кобилянської). Подібні зміни можливі
й після оприлюднення тв. чи то з автор, волі
(“Безталанный” — “Тризна” Шевченка, “Гроші”
— “Сто тисяч” Карпенко-Карого), чи то згідно з
вимогами цензури (повість “Лихі люди” —
“Товариші”, роман “Хіба ревуть воли, як ясла
повні?” — “Пропаша сила” Панаса Мирного).
Анатолій Волков